Граф Алєксандер Фредро народився 20 червня 1793 року в заможній шляхетській родині, що володіла солідними земельними маєтками в Галичині. Дитинство провів у селі Бенькова Вишня неподалік містечка Рудки на Львівщині. Після смерті матері Маріанни Фредро, яка загинула під час пожежі в родинному маєтку, Алєксандер із батьком переїхав до Львова. Хлопець навчався вдома і виховувався в патріотичному дусі, як більшість шляхетської молоді тих часів.
Покоління Алєксандра Фредра народилося невдовзі після першого поділу Польщі (1772), а другий і третій поділи (1793 і 1795 роки відповідно) припали на дитячий або юнацький вік представників цієї генерації. Вони зростали в атмосфері прагнень відродити польську державу, тож, тільки-но випала нагода, першими взяли до рук зброю і стали до боротьби за незалежність.
Після перемоги над австрійськими військами Бонапарт обіцяв відновити польську державу. За це шляхта боготворила імператора й усіляко сприяла його політиці та військовим діям. Свою обіцянку Наполеон дотримав і 1807 року проголосив створення Герцогства Варшавського. Герцогство перебувало під протекторатом Франції, поляки не могли проводити самостійної політики. Після Французько-російської війни 1812 року його поділили між собою Пруссія і Росія.
Князя Юзефа Понятовського призначили командувачем збройних сил нової держави, і його військо крок за кроком займало міста давньої Речі Посполитої: Краків, Ярослав, Перемишль. У травні 1809 року підрозділи Понятовського ввійшли у Львів, а вже у червні тут почали формувати 11-й кінний полк, добровольцем до якого разом зі старшими братами долучився і 16-річний Алєксандер Фредро.
Наполеонівська епопея
Фредро почав військову кар’єру в ранзі поручника, а закінчив наполеонівську епопею підполковником. За вірну службу його нагородили найвищою відзнакою імператора Наполеона — Орденом Почесного легіону. Він не тільки брав участь у битвах як солдат, а й виконував обов’язки штабного офіцера: на полі бою передавав накази.
Алєксандер Фредро, зокрема, брав участь у поході на Москву 1812 року, й зазнав поранення у битві на річці Березині. Під час відступу армії Наполеона він бачив, як сотні тисячі солдатів помирають від холоду, голоду й тифу — згодом він опише це в мемуарах. У Вільні Фредро потрапив до російського полону, де перехворів на тиф. Утікши з неволі, він дістався до Львова й повернувся на військову службу. У серпні 1813 року його призначили офіцером-ординарцем при генеральному штабі Наполеона. Фредро брав участь у саксонській кампанії, бився під Дрезденом, Ляйпцигом, Генау, а потім з військами імператора відступав до самої Франції.
Юліуш Коссак, Алєксандер Фредро під Генау. Джерело: Національний музей у ВаршавіУ квітні 1815 року, після того, як Наполеон зрікся французького трону, Фредро вирушив у рідні місця на Галичину. Своє повернення він жартівливо прокоментував у вірші Pro memoria:
Ми вирушили разом, хоч із різних побудок,
Наполеон — на Ельбу, а я — прямо до Рудок.
Я тут нудьгував, сумував за багнетом
І, щоб хоч щось робити, я став поетом.
На відміну від Адама Міцкевича, Зиґмунта Красінського, Юліуша Словацького та інших найвідоміших польських письменників XIX століття Алєксандер Фредро знав реалії війни не з чужих розповідей чи текстів, а з власного досвіду. Та в його творах ми не знайдемо жодних описів баталій. Серед героїв Фредра чимало військових: капітанів, майорів та генералів, — проте вони зображені в розміреному буденному житті, товариському або родинному колі. І тільки в мемуарах Фредра про наполеонівську епоху детальніше висвітлено військову тематику — «Сім мішків гречаної вовни» Фредро А. Сім мішків гречаної вовни. Спогади про наполеонівську епоху / Переклав Андрій Павлишин. — Незалежний культурологічний часопис «Ї»: Львів, 2013. видані посмертно, але за згодою автора. У тексті чимало описів повсякдення армійських таборів із домішкою характеристичного фредрівського гумору. Ось, наприклад, спогади про Бонапарта:
З усього, що я мав честь розповісти, Вацьпан Добродій напевно зробив висновок, що я завжди був поруч з Імператором Наполеоном… І правильно. Завдяки своїм обов’язкам я не тільки брав участь у всіх битвах останніх кампаній, у яких був сам Імператор, але й, траплялося, грівся з ним біля одного вогнища… Щоправда, нечасто — імператор рідко ставав на бівуак. Зупинка військ для відпочинку або ночівлі в польових умовах.
Я завжди був із того боку вогнища, куди віяв дим. І, між нами кажучи, Імператор обертався спиною до вогнища, а отже, і до мене, а іноді, щоб краще зігрітися, навіть підіймав поли свого мундира. У цивільному житті це б сприйняли за порушення правил ввічливості, але під час війни етикет відходить на другий план, тож я не бачив причин ображатися на нього.
Однак у Фредра трапляються й описи кривавого обличчя війни:
Я бачив, як люди падали під колеса, а ніхто навіть не думав пригальмувати, як ламався лід і солдати билися у водяній безодні, а ніхто навіть не намагався простягти їм руку допомоги. Я бачив коней, які від болю гризли скам’янілу землю, коли якийсь новоспечений Шейлок Один із головних героїв п’єси Шекспіра «Венеційський купець», багатий єврей-лихвар. вирізав зі стегна кілька фунтів м’яса. Я бачив, як на дорогу скидали поранених, бо здоровішому та сильнішому захотілося відібрати їхню шкапу чи підводу. Я бачив, як розстрілювали полонених, коли ті слабшали й не могли йти. Я бачив, як зі злості та заздрості підпалювали будівлі, бо хтось інший знайшов там притулок першим.
Та пори ці жахіття Фредро ніколи не засуджував війну і сприймав її як необхідне зло, особливо якщо вона велася в ім’я праведної справи, — а саме такою він вважав боротьбу поляків за незалежність на боці імператора Наполеона, хоча той і використовував польське питання інструментально.
Король сороміцької літератури
Армійська служба та війна не тільки сформували Фредра як особистість, а й відкрили в ньому літературний талант. Першими, хто гідно оцінив його твори, були побратими.
У Красниставі я жив із поручником Якубом Новицьким, у якого був слуга Францішек. Якось я відібрав у нього одну насущну лляну частину гардероба, яка зазвичай не бачить сонячне світло. Коли мій колега вперто наполягав на поверненні своєї власності, я написав віршик «Голосіння Якуба через утрату спідньої білизни». Строфи закінчувалися повторенням: «Францішеку! Де мої спідні?!»
Ця поезія викликала в полку справжній фурор. Однак один із товаришів по службі, Домбровський (загинув під Можайськом), відвів мене набік і звернув увагу, що в кількох рядках бракує цезури. «Цезури? А що це?» — запитав я, і Домбровський пояснив. Це був перший і єдиний урок віршування в моєму житті. Озброївшись цезурою, я випустив у світ кілька творів, назв яких тут краще не згадувати. Слава про них поширилася далеко за межі нашого полку.
Чому Фредро не наважився подати назви цих творів у мемуарах? Бо йшлося про жартівливо-сороміцьку поезію, яку сьогодні ми без перебільшення назвали б порнографічною. Натомість він не соромився згадати ці назви в одному з листів до приятеля Юзефа Ґрабовського:
У роки шаленої молодості я написав два твори, які, впевнений, припали б тобі до смаку: «Мистецтво їбання» — поему в IV піснях, на 800 рядків, а також «Пічоміру, королеву Бранломанії» — віршовану трагедія в трьох діях.
Поема — як говорить її назва — своєрідний порадник для юнаків, в якому подано різноманітні техніки й секрети фізичного кохання, а також пов’язані із цим небезпеки, себто венеричні хвороби. Сюжет другого твору вибудувано на історії, як королева Пічоміра запровадила у своєму царстві новий закон, який дозволяв жінкам вести розпусне життя, а чоловікам наказував зберігати цнотливість до шлюбу. Почувши це, володар сусіднього царства взяв в облогу столицю Пічоміри, щоби повернути старий порядок.
Фредро писав ці твори задля розваги побратимів — молодих, повних енергії чоловіків, які на військовій службі ризикували життям і знімали стрес, зокрема, за допомогою міцних еротичних жартів. I тут варто згадати, що в ті часи Європою прокотилася хвиля лібералізації соціальних, моральних та релігійних норм, поштовх якій дала французька революція. Тодішня польська публіка зачитувалася творами Маркіза де Сада, а в шляхетських колах панувала запозичена в Франції мода на лібертинізм, себто гедоністичну мораль та вільне кохання.
За однією з легенд, п’єсу «Пічоміра» друзі Фредра зіграли в імпровізованому театрі на постої під час московського походу 1812 року, в одній із ролей виступив автор. Професійна інсценізація відбулася 1987-го у варшавському театрі «Сирена», і — як писали тогочасні рецензенти — глядачі вистоювали в довгих чергах, щоби купити квиток.
Окремою книжкою «Пічоміра» з’явилися 1926 року у Відні, вже після смерті автора. Та збереглися свідчення, що свій пікантний порадник Фредро хотів опублікувати ще 1822 року, про що він писав у листі Ґрабовському:
Твори, подібні до цих, завжди були і будуть потрібні молоді обох статей. Може, ти знайшов би можливість віддати їх якомусь лейпцизькому друкареві?
Знайти друкаря, мабуть, не вийшло, тож 1926 року скорочену поему опублікували під згладженою назвою «Мистецтво обмацування».
У Польщі Фредро славився як король сороміцької літератури, і не дивно, що йому приписують авторство анонімної XIII книги «Пана Тадеуша» — про першу пошлюбну ніч Тадеуша й Зосі.
Як бонвіван став дідусем Андрея Шептицького
Сучасники згадують, що у Львові після наполеонівських війн вирувало салонне життя, влаштовувалися бали й раути, на яких особливо популярними були молоді військові. Після демобілізації Фредро, не знімаючи військового мундиру, теж з головою поринув у світське життя. Не пропускав він і жодної театральної вистави, а ще зблизився з Яном Непомуценом Камінським, директором польського театру, та графом Станіславом Скарбеком, поціновувачем театру та меценатом.
Власне цей театр уперше поставив одну із п’єс Фредра: прем’єра вистави «Інтрига нашвидкоруч» відбулася 1817 року. І хоча ні глядачів, ні критиків спектакль не зацікавив, дирекція театру повірила в комедіографа й усіляко заохочувала його до подальшої творчості. З-понад близько 30 написаних Фредром комедій 16 було зіграно саме у Львівському театрі.
У Львівському театрі Фредро познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Софією з дому Яблонських, яка тоді була заміжня за графом Скарбеком. За переказами, молодий бонвіван спершу збирався лише пофліртувати з красунею і побився об заклад із приятелями, що впродовж трьох місяців звабить жінку. Що розумілося під «звабленням», достеменно не відомо: можливо, досить було, щоб Софія написала Алєксандру любовного листа чи якимось іншим чином проявила свою прихильність, а може, йшлося про тілесне зближення? Так чи сяк, та в процесі реалізації цього закладу Фредро палко закохався в Софію, причім взаємно.
Шлюб Скарбека з самого початку не був щасливий, до того ж граф-вільнодумець не тільки не перешкоджав, а й сприяв коханню комедіографа та своєї дружини й залюбки погодився на розлучення. Процедура скасування церковного шлюбу тривала десять років, причому — за тодішніми правилами — певний час Софія мусила провести в монастирі.
Після залагодження всіх формальностей 8 листопада 1828 року Алєксандер і Софія побралися. Вони прожили довге родинне життя й виховали двох дітей: сина Яна, який, як і батько, став комедіографом, та доньку Софію, що стала матір’ю предстоятеля Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Навіть попри те, що в літньому віці у Фредра проявлялися мізантропія та напади люті, його шлюб був дуже щасливий.
Популярність і шквал критики
Найактивніший період комедійної творчості Фредра припадає на 1820—1835 роки. Серед найвідоміших пʼєс, які ввійшли в канон польського театру й досі не сходять із театральних помостів, — «Чоловік і дружина», «Дами та гусари», «Пан Йовяльський», «Помста», «Дівочі обітниці, або Магнетизм серця», «Довічне ув’язнення». Публіка досі обожнює комедії Фредра за легкість та відсутність нудного дидактизму, хоча його п’єси не позбавлені критики суспільно-моральних норм.
У 30-х роках XIX століття, невдовзі після поразки Листопадового повстання, з’явилися голоси обурення: мовляв, легковажні комедії недоречні в часи, коли потрібно оспівувати героїзм і самопожертву борців за незалежність. Один із цих голосів належав поету-романтику Северину Ґощинському — учаснику повстання, який після його придушення не виїхав у еміграцію, а перебрався на територію підавстрійської Польщі, щоб далі вести революційну боротьбу. 1835 року він опублікував програмну статтю «Нова епоха польської поезії», головна теза якої — література повинна тісно переплітатися з історією Польщі. Ґощинський вважав творчість Фредра прикладом негативних тенденцій у красному письменстві, назвав її «непольською», адже Фредро замість того, щоб стверджувати ідеали й цінності боротьби за незалежність, розважав публіку і висміював вади польського суспільства.
Граф Алєксандер Лєшек Борковський-Дунін, літературний та політичний противник Фредра, в анонімній статті «Загальні зауваження щодо літератури Галіції» (1842) також критикував його комедії за відсутність національного духу, ранні твори — за соромітництво, й загалом закидав автору аморальність:
Поверхово вихований, схильний до салонної слави, а не старанного навчання, відданий військовій службі при Наполеоні, а пізніше — забавам і любовним утіхам разом з іншою шляхетською молоддю, із зіпсованим французькою літературою смаком, без досвіду нещасть і прикрощів, які особливо живлять поетичне бачення, Фредро міг стати письменником хіба що волею випадку.
Спершу він для товаришів молодості, учасників експедицій, написав непристойну п’єсу «Пічоміра», що аж кишить масними жартами і розпусними дотепами. Цей твір незабаром пішов по руках у численних копіях, а захоплена молодь заучувала напам’ять і з великою насолодою повторювала найрозпусніші жарти, що привернуло увагу до його досі прихованого таланту, який, можливо, варто було б використати для чогось кращого. І перше, що йому спало на думку, — писати комедії.
Під впливом критики Фредро припинив оприлюднювати свої твори і писав лише в шухляду. Та це не зупинило шквалу негативних коментарів, адже написані раніше пʼєси успішно ставилися на театральних підмостках і розважали публіку.
Не літературою єдиною
Однак літературою життя Алєксандра Фредра не обмежувалося: він мав чимало земель і вів велике господарство, а ще брав активну участь у громадському житті Львова, за що 1839 року отримав титул Почесного громадянина міста. Фредро був одним із співорганізаторів Кредитного товариства, співавтором проєкту залізниці з Бохні через Львів до Бережан. 1848 року він підтримав Весну народів і долучився до складу Національної львівської ради — організації, що представляла інтереси польської галицької шляхти, міщанства та інтелігенції, виступаючи за знесення кріпацтва та демократизацію суспільного життя. Рада засідала в приміщенні нового театру, який 1842 року збудував Станіслав Скарбек. Нині Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. Під час одного із засідань Фредро виголосив промову, яку після придушення революції представники австрійської адміністрації визнали образою Його Величності Франца Йосипа І. У 1852—1854 роках проти комедіографа розпочався судовий процес за звинуваченням у державній зраді. На щастя для Фредра, справу вдалося закрити.
Посмертна доля вказівного пальця
Алєксандер Фредро помер у родинному колі 15 липня 1876 року, його поховали у крипті костелу Успіння Діви Марії в родинному маєтку в Рудках. 1944-го під час наступу совєтської армії солдати відкрили могили в родинній крипті Фредрів: вони були переконані, що в графських похованнях знайдуть коштовності, але їх там не виявилося.
У совєтські часи в цьому костелі, як і багатьох інших храмах, облаштували склад, тож крипта Фредрів залишалася без належного догляду. Власне в такому занедбаному стані її 1970 року застав біограф та дослідник творчості Фредра, професор Богдан Закревський. Один із працівників складу відірвав від правої руки муміфікованого тіла чоловіка (ймовірно — Алєксандра Фредра) палець й подарував його професору на згадку. Цю згадку вдалося перевезти через кордон. Спроби перевезти все тіло до Польщі закінчилися невдачею.
1989 року Фонд польської культури створив комісію, яка дослідила місце поховання й встановила: муміфіковане тіло з високою долею вірогідності є останками Алєксандра Фредра. Раніше привезений палець вмурували у стіну костелу святого Маврикія у Вроцлаві. 1990 року найвидатнішого польського комедіографа ХІХ століття урочисто перепоховали у реконструйованій крипті Фредрів.
Джерела: Barbara Lasocka, Aleksander Fredro Drogi życia, Warszawa 2001; Bogdan Zakrzewski, Fredro nie tylko komediopisarz, Wrocław 1993; Jarosław Marek Rymkiewicz, Aleksander Fredro jest w złym humorze, Warszawa 1982; Zbigniew Kuchnowicz, Aleksander Fredro we fraku i szlafroku: osobowość i życie prywatne, Łódź 1989; Elżbieta Promińska, Mumia Aleksandra Fredry… [w:] “Przegląd Antropologiczny”, tom 55, z. 1—2.
