Гімалаїзм і скелелазання — далеко не найпопулярніші теми у Польщі. Про них говорять здебільшого тоді, коли поляки здійснюють щось велике або, на жаль, коли стається якась трагедія. А уникнути цього неможливо, позаяк гори — стихія, непідвладна людині.
2013 року, після знаменитого сходження на Броуд-пік, яке завершилося трагедією, ім’я Адама Бєлєцького довго не сходило з вуст. Він був учасником тієї експедиції, і після неї його почали вважати цапом-відбувайлом. Багато хто негативно оцінював його тодішні дії в горах. Проте за останнє десятиліття це ставлення змінилося, й сьогодні Бєлєцького називають героєм.
Він може надихати інших
Восьмитисячники — одне з мірил успіху альпініста. Що більше він їх підкорив, то більший авторитет завоював. Бєлєцький піднявся на п’ять таких вершин — Гашербрум I, Броуд-пік, Чоґорі (влітку), Макалу і Гашербрум II. До Корони Гімалаїв і Каракорум, де розташовані всі восьмитисячники, йому залишилося ще дев’ять вершин.
Адам Бєлєцький народився 1983 року в містечку Тихи в Сілезії, там він зростав і потроху закохувався в гори.
На те, хто я тепер, передусім вплинула література. Томек Вільмовський і його пригоди чи герої книжок Джека Лондона — це світ мого дитинства. І коли я почав читати літературу, присвячену горам, мені захотілося стати гімалаїстом — і я ним став.
Гори — його стихія. Вони формували Адама, вчили ухвалювати рішення, часом дуже важкі. Багато разів він ходив туди сам — просто хотів спілкуватися з горами віч-на-віч. Свої спогади Бєлєцький описав у автобіографічній книжці «З-під замерзлих повік».
З одного боку, в мене дуже особисте, інтимне ставлення до гір. Я здійснив чимало сходжень, часто одиничних, від яких не залишилося жодного матеріалу, навіть фотографій, це лише мої спогади. Та буває й таке, що успіх підкорення вершини по-справжньому наповнює нас і починає тішити в ту мить, коли ми ділимося ним з іншими.
Адам Бєлєцький міг розраховувати на популярність серед читачів, позаяк за рік до виходу книжки, 2018-го, про нього знову багато говорили. Але для цього альпініста слава не була важлива. Він знає, що може надихати людей, показати їм інший світ — у прямому й переносному значенні. За словами Адама, дехто завдяки йому розпрощався з випивкою і подружився зі спортом.
Те, що я, звичайний хлопець із невеличкого містечка, який мріяв стати гімалаїстом і добився свого, —надихає інших. Є люди, які люблять гори, але ніколи не побувають ані в Гімалаях, ані в Каракорумі, а я можу їм показати, як виглядають ці найвищі вершини.
Кошмар на Броуд-піку
Мало хто в Польщі знає гори так добре, як Адам Бєлєцький. Зокрема їхню темну сторону. Адже гори — це не тільки мальовничі краєвиди, миті піднесення на вершині й миті насолоди, коли спускаєшся, благополучно повертаєшся додому. Адаму добре відомо, що можна і не повернутися. 2013 року він брав участь в експедиції на Броуд-пік. Його товариші, Мацєй Бербека і Томаш Ковальський, загинули. Справою займалася спеціальна комісія, яка підготувала рапорт про нещасний випадок.
Бєлєцький потрапив під приціл. Він першим підкорив вершину, першим спустився з неї і — як і інший учасник експедиції, Артур Малек — благополучно повернувся в табір. Під час підйому на вершину — ключового, найважливішого, але й найскладнішого — вони з напарником вирушили вперед. Бербека і Ковальський залишилися позаду — теж підіймалися, але повільніше. Гори — вони такі. Чекаючи на інших, можна не тільки не врятувати їх, але й загинути самому. Так сталося на Броуд-піку.
Зараз поширена думка, ніби тоді з Броуд-піку я спустився у чудовій формі, ніби після повернення до намету в мене ще залишалися сили. Нісенітниці. Я мало не вмер під час того підйому на вершину. По-перше, мені не зрозуміло, як у звіті могли не взяти до уваги те, що протягом 35-40 годин (з моменту виходу на штурм вершини) я не їв і не пив нічого, крім пів літра зернової кави, яку невдовзі вирвав.
Спускаючись, я повторював собі, що все погано, але ще не трагічно. Оцінюючи свій стан, я відчував, що не можу зупинятися надовго, що поки я рухаюся, все нормально. Натомість у голові в мене був дуже сильний, тваринний страх — бляха, що буде, коли зайде сонце? Я просто не знав, що станеться, ніхто ніколи до нас і після нас не залишався вночі взимку на восьмитисячному хребті в Каракорумі.
Бербека і Ковальський не встигли спуститися. Команда всю ніч думала, що робити. Адам очікував найгіршого, і його побоювання підтвердилися: товариші залишилися в горах і загинули, а суперечки довкола експедиції та дій її учасників точилися ще довго. Зокрема, Бєлєцького звинувачували в тому, що він не надав допомоги друзям. 2022 року на екрани навіть вийшов фільм «Броуд-пік».
Без зволікань на допомогу
Бєлєцький ніколи не приховував, що в спільноті альпіністів його люблять не всі. Але гірські реалії такі, що тут — кожен сам за себе, зокрема в боротьбі за виживання. Проте трапляється, що хтось рятує і чуже життя, кидаючись на допомогу за першої необхідності. Як сам Бєлєцький 2018 року, коли поляки організували експедицію на Чоґорі — вони знову здійснили спробу ввійти в історію і першими у світі підкорити цю вершину взимку. Тоді ж на пік Нанга-Парбат піднімалися Томаш Мацкевич і француженка Елізабет Револь. У Мацкевича почалася висотна хвороба і сніжна сліпота. Сніжна сліпота — опік кон’юнктиви і рогової оболонки сонячними променями, відбитими від сніжних кристалів. Його напарниця спустилася на висоту 6 400 метрів і намагалася викликати допомогу.
Тільки-но надійшли повідомлення про те, що з Мацкєвичем та його напарницею трапилася біда, команда з Чоґорі організувала рятувальну операцію. Бєлєцький та ще один відомий альпініст Деніс Урубко полетіли на допомогу вертольотом, а потім зробили майже неможливе. На маршрут, який вони теоретично мали подолати за 16 годин, їм вистачило 8, і вони дісталися до Револь.
Там було багато старих страхувальних тросів у хорошому стані, місяць давав достатньо світла. Але найголовнішою мотивацією був порятунок життя.
Бєлєцький і Урубко постали перед вибором: врятувати Револь чи намагатися піднятися вище, до свого співвітчизника. Француженка вижила. Мацкєвич, на жаль, ні: погодні умови і висота не залишили йому жодних шансів. Гори знову показали свою силу.
Надзвичайну рятувальну операцію визнали однією з подій 2018 року, а її героїв (окрім Бєлєцького, Урубка, Томали та Ботора) президент Анджей Дуда нагородив Кавалерським хрестом Ордена відродження Польщі.
Через п’ять років світ гімалаїстів і альпіністів знову заговорив про Бєлєцького як про героя. У квітні 2023 року на Аннапурні, покинувши табір, зник 34-річний альпініст Анураг Малу. Бєлєцький брав участь у рятувальній операції. Індієць провалився в тріщину завглибшки кілька десятків метрів і пробув там три дні. Польський альпініст спустився туди канатом і, на власний подив (він боявся, що займається пошуками тіла), знайшов Малу живим.
Це неймовірні емоції. Ми думали, що летимо на пошуки тіла, а, можливо, врятували людину, тому що відомо, що стан Анураги досі важкий, та, схоже, стабільний.
Після завершення операції ми з Маріушем Хаталою просто розплакались — від щастя і щоб вивільнити емоції. Вони були дуже потужні. Ми досі трохи заряджені адреналіном після всіх тих подій. І досі не можемо повірити, що Анураг вижив після двох ночей у цій тріщині та такого падіння. Це неймовірно. Для нас це урок, що ніколи не можна здаватися й обов’язково потрібно йти на допомогу, тому що завжди залишається надія, що навіть через два дні є шанс врятувати людину.
«Чому ми ходимо в гори?»
У горах Бєлєцький, мабуть, пережив уже все. Смерть і порятунок, піднесення, кризу, миті, коли він сам не знав, чи виживе. Але польського альпініста й надалі тягне туди, він хоче прокладати нові маршрути, підкорювати нові вершини. Це його життя.
Багато людей запитує: «Чому ви ходите в гори?» Проте останнім часом мене турбує інше питання: «Чому люди хочуть читати про гори чи дивитися про них фільми?» І чому гімалаїзм так захоплює людей, які самі не ходять у гори.
Адам Бєлєцький, безсумнівно, є одним із найвидатніших польських гімалаїстів. Але передусім він — людина, яка врятувала в горах уже два людські життя.
Переклала Марія Шагурі
