Ця історія почалася в квітні 1942 року. Польські військові підрозділи під командуванням генерала Владислава Андерса, щойно залишивши Радянський Союз, рухалися Іраном у напрямку Палестини, де формувався Другий корпус Польських Збройних Сил на Заході. Біля Гамадана, одного з найдревніших міст світу, колона зупинилася — привал, перекус.
Раптом нізвідки виринув худющий хлопчисько з мішком на плечі. Голодними очима він спостерігав за тим, як вояки наминають обід. Його пригостили. Хлопчик поставив на землю мішок, взявся за їжу. Зненацька у мішку щось заворушилося. Виявилося, там — ведмежатко.
Ведмідь Войтек сидить перед солдатом, 1942. Джерело: Імперський воєнний музей / WikipediaБійці спілкувалися з юним іранцем на мигах, бо той не розумів польської. Стверджував, ніби ведмедицю вбили мисливці, а чотирилапого малюка він випадково виявив у барлозі. Куди його ніс, вояки так і не зрозуміли. Очевидно, на продаж. Ведмедик виявився дуже милим, тож військові вирішили взяти його собі. Скинулися грошима, доклали плитку шоколаду і швейцарський офіцерський ніж. Хлопець, проте, вагався. Тоді вояки додали консерву. Оборудка відбулася.
Після жвавої дискусії солдати ухвалили кілька рішень. Перше: новачка зватимуть Войтек. Друге: його опікуном буде Пьотр Прендис, людина авторитетна, до того ж найстарша в роті (йому було 46). Третє: поки що не повідомляти начальству про нового «військовослужбовця».
Вже за кілька днів Войтека виявив сержант під час ранкової інспекції. Солдати нервово белькотіли якісь пояснення, але справа розв’язалася дуже просто: ведмедик настільки зачарував перевіряльника, що той пообіцяв тримати все в таємниці аж до зручного моменту, коли зможе доповісти командирові майору Хелмінському.
Майор не заперечував, бо побачив, що підлеглі щиро прив’язалися до ведмедика, піклуються про нього, бавляться, а це покращує бойовий дух підрозділу. Тож дозволив Войтеку спати в переносному умивальнику, а потім — нечувана річ! — виділив Пьотру та його підопічному окремий намет.
Польський солдат в Ірані з ведмедем Войтеком, 1941. Джерело: Нью-Йоркська публічна бібліотека / WikipediaНовачка офіційно зарахували до польського війська як рядового, виписали армійське посвідчення, присвоїли особистий номер і давали щотижневе забезпечення.
У військовому таборі
Войтек швидко адаптувався до нових умов життя. Прокидався на світанку, ще до сигналу трубача про побудку, і вирушав на прогулянку військовим табором. При цьому сподівався зустріти чергового офіцера, який зазвичай пригощав його сухарем або цукатами. Далі прямував до їдальні, де одержував сніданок — пластівці, хліб, молоко з мармеладом, сухарики. А з ними часто — і продуктові бонуси від сердобольних кухарів. Ведмедик виявився всеїдним: полюбляв не тільки рибу, м’ясо, птицю й фрукти, а й коріння рослин, дикі ягоди, листя дерев (якщо міг дотягнутися) і навіть мурах. Але особливо цінував фрукти і мед.
Поївши, Войтек відправлявся на пошуки партнера до забав — то могли бути не тільки люди, а й тварини. Наприклад, дужий далматинець офіцера підрозділу зв’язку. Ведмідь і пес ганяли наввипередки табором, викликаючи посмішку в солдатів та офіцерів.
Він обожнював поєдинки з іншими солдатами і навіть боровся з чотирма супротивниками одночасно. Ховав кігті й весело перекочувався з ними по підлозі, тормошив їх і вдавав, ніби зараз укусить. Але він ніколи, жодного разу нікого не поранив.
Звісно, товариші по 22-й роті не завжди мали час на пустощі з Войтеком, тож той постійно шукав собі компанію. Одного разу його заінтригувала дамська білизна, що сушилася на мотузці й розгойдувалася на вітрі. Ведмідь подумав, що це жива істота, підстрибнув, схопив її і понісся в інший кінець табору. Оскільки новий «приятель» ніяк не відповідав на загравання, Войтек розчаровано кинув здобич на землю. За таку поведінку його покарали, прив’язавши.
Військовослужбовці 22-ї роти спостерігають, як один з їхніх товаришів бореться з ведмедем Войтеком. Джерело: Імперський воєнний музей / WikipediaВідтак вояки з Войтеком вирушили до переляканих жінок вибачатися. Ведмідь, навчений Пьотром, винувато дивився на своїх мимовільних жертв і прикривав морду лапами, демонструючи щире каяття. Жінки розсміялися, справу залагодили, а солдати мали чудову нагоду для романтичних знайомств.
Іншого разу ведмідь викрив шпигуна, врятувавши життя багатьох товаришів по службі. Було це так. Вранці, як завжди, він прокинувся раніше за всіх і вирушив на традиційну прогулянку табором. Раптом побачив, що двері до лазні не замкнені. Зазвичай чотирилапого обмежували у «водних процедурах», бо вода у спекотній країні — дороге задоволення, а Войтек, якого навчили користуватися душем, не знав міри. Словом, ведмідь зайшов до лазні. Зауважив там якогось чолов’ягу і вирушив до нього в надії одержати сухарик або погратися. Той з переляку заволав на весь табір так, що примчала озброєна охорона. На допиті чужак пояснив: мав завдання з’ясувати розташування складу зброї — наступної ночі загін місцевих арабів планував напад на табір. З’ясувавши прізвища нападників, польські підрозділи провели серію блискавичних рейдів, арештувавши змовників. А своєму рятувальнику віддячили цукатами, пивом та безлімітним душем.
Одного разу Войтека познайомили з колегою — теж ведмедем, Міхалом, старшим на два роки. Його подарував сусідньому 16-му батальйону львівських стрільців шах Ірану Мохаммед Реза Пехлеві. Вояки сподівалися, що ведмеді гратимуться разом, обом не буде нудно. Але Міхал виявився агресивним, одразу поліз у бійку. Войтек не очікував такої поведінки, розгубився, але зорієнтувався, дав гідну відсіч і не тільки переміг, але ледь не перегриз горло нападнику. Відтак двох ведмедів тримали окремо, на відстані, а в Тель-Авіві у місцевому зоопарку обміняли Міхала на мініатюрну мавпочку. Назвали її Кася.
Ведмідь Войтек відпочиває на аеродромі Вінфілд, тимчасовому місці перебування після війни. Джерело: Імперський воєнний музей / WikipediaВойтек, проте, швидко зненавидів новеньку: вона знущалася з нього як хотіла. То била по носу, то щипала за вухо, а коли він спав, стрибала по його голові. Приструнити її ведмідь не міг — Кася миттєво стрибала на дерево, жбурляючи в Войтека камінцями та фініками, при цьому волала на весь табір так, наче її ґвалтують.
Справа зайшла настільки далеко, що ведмідь, зауваживши здаля мавпочку, у відчаї закривав лапами очі, ніби це могло врятувати його. Пізніше почав тікати від неї. Зловредна Кася псувала життя також і військовослужбовцям — крала або ламала їхні речі тощо.
Позбутися капосної тварини допоміг випадок. Командування віддало наказ терміново передислоковуватися до Італії. І заборонило брати на корабель MS Batory будь-яких тварин. Дозвіл вдалося вибити — та й то в останню мить! — тільки для Войтека. Тоді він уже був дорослим ведмедем: важив близько 250 кілограмів, а заввишки був понад 180 сантиметрів.
Народження легенди
Польську армію перекинули з Близького Сходу до Італії для участі в штурмі монастиря Монте-Кассіно, розташованого на крутій горі. Німці засіли там, перетворивши обитель на неприступну фортецю і поливаючи вогнем прокладену внизу дорогу на Рим. Союзники вже тричі намагалися прорватися, але безуспішно.
Поляки почали готуватися до атаки. Войтек спостерігав, як його товариші по 22-й роті тягають із вантажівки до гармат 45-кілограмові ящики зі снарядами. Раптом він підійшов до машини, став на задні лапи і дав зрозуміти, що хоче допомогти. В його передні лапи солдати вкладали важкі ящики, і він ніс їх на вогневі позиції. Потім повертався і знову брав вантаж. Жодного ящика не упустив. Сам собі визначав, скільки працювати й коли робити перерву. Якщо справа була термінова, а Войтек лягав відпочити, його стимулювали до праці шматочками чогось солодкого. І щоразу нагороджували смакотою, коли вручали ящик.
Цю подію я пам’ятаю чітко, бо то був день мого 20-річчя. Ми йшли голими полями, шукаючи заблукалих курей або курячі яйця. Поруч відкрила вогонь артилерійська частина. Я підійшов ближче, щоб роздивитися артилеристів. Виявилося, то польська батарея.
Раптом з лісу вийшов дужий ведмедище на задніх лапах. Ми з Вінсентом почали кричати — хотіли попередити артилеристів, що до них наближається хижак. Ніхто, однак, не реагував на наші крики. Ведмідь підійшов до гармати й поклав на землю снаряд, який ніс. Потім повернувся в ліс і знову з’явився, тримаючи в лапах ще один снаряд. Ми зробили висновок, що ведмідь, імовірно, дресирована циркова тварина.
Оця сцена — Войтек несе снаряд — стала талісманом 22-ї роти. Емблема з ведмедем-воїном з’явилася на прапорі, військовій формі та лобовому склі вантажівок.
Емблема 22-ї роти із зображенням ведмедя Войтека, який несе знаряд. Джерело: Імперський воєнний музей / Wikipedia Битва при Монте-Кассіно тривала без перерви шість днів і шість ночей. Саме польський біло-червоний прапор першим переможно замайорів над руїнами старовинного монастиря. За участь у цьому бою Войтека нагородили званням капрала.
Життя серед людей і майже людська поведінка чотирилапого героя не заглушили, однак, його природних інстинктів. Ведмідь, зауваживши коней або віслюків, що випасалися на полі, миттєво ставав на чотири лапи й починав тихо підкрадатися, наче збираючись атакувати. Щоправда, достатньо було одного крику Пьотра або іншого вояка, якого знав ведмідь, щоб зупинити підступний намір. Однак вдавалося це не завжди, бо артилеристи все частіше були зайняті бойовими справами, тож не могли контролювати його поведінку. Одного разу ведмідь напав на віслюка. Той кинувся тікати, Войтек — за ним. До кровопролиття залишалися лічені секунди.
Наздогнавши підопічного, Пьотр застрибнув йому на спину й руками затулив очі. Так він робив завжди, коли ведмідь не слухався або був надміру збуджений. Але цього разу номер не пройшов — Войтек став на задні лапи і скинув опікуна. Тоді Пьотр миттєво опинився попереду ведмедя, перегородивши собою дорогу. Розлючений Войтек вишкірив ікла, демонструючи готовність атакувати навіть свого покровителя. Але Пьотр не відступив і повторив наказ залишатися на місці. Нарешті клишоногий схаменувся і заспокоївся. Відтоді, якщо Пьотра не було поблизу, ведмедя тримали на прив’язі.
Сальто для філантропів
У вересні 1946-го Войтек у складі Армії генерала Андерса прибув кораблем до Шотландії і взяв участь у параді вулицями Глазго. В парку Вінфілд, перетвореному на тимчасовий табір для польських вояків, для ведмедя збудували дерев’яний сарай, утеплений соломою.
Головною принадою стали для нього кущі колючого шотландського терну, які уворювали живопліт навколо його нового помешкання. Над кущами кружляли дивні птахи, яких Войтек раніше не бачив. Інколи крізь живопліт пролазили кролики, зайці, навіть лиси. Або заплутувалися вівці. Він годинами заворожено спостерігав за цією незнайомою фауною.
Пам’ятник ведмедю Войтеку в Единбурзі, Шотландія. Фото: Терас Янг / Wikipedia Про ведмедя-капрала написали в газетах, тож сотні місцевих мешканців приходили подивитися на нього. Люди приносили джем, яйця, мед. Перш ніж узяти їстівні презенти, Войтек вітав благодійників особливим чином: ставав на задні лапи й радісно махав передніми, потім перекидався через голову, а тоді на чотирьох лапах, майже по-пластунськи, підповзав до своїх доброчинців. Постійних відвідувачів він пам’ятав і легко вирізняв серед натовпу.
Мій дідусь Джим, великий шанувальник відваги та бойових якостей польських солдатів, кілька разів на тиждень навідувався до табору Вінфілд, розмовляв з вояками, вислуховував розповіді про їхні воєнні долі. Приходячи в польський табір, дідусь завжди мав у кишені якийсь дрібний почастунок для ведмедя — яблуко або інші його улюблені ласощі.
15 листопада 1947 року Войтека передали в зоопарк у Единбурзі: після демобілізації армії Андерса не було іншої можливості утримувати ведмедя. Наступні 16 років він провів у клітці площею 10 м2. Звісно, після життя на волі перебування за металевою решіткою було понурим і нудним. Спроби працівників зоопарку подружити новенького з іншими ведмедями не дали результату. Єдиною розвагою слугували візити колишніх товаришів з 22-ї роти.
1958 року ґданський зоопарк запропонував забрати ведмедя-ветерана до себе і надати йому кращі умови — там навіть почали споруджувати велику огорожу для нього. Але Единбург відмовив. Нібито категорично заперечили ветерани 22-ї роти. Ймовірно, перешкодою слугував тяжкий фізичний стан 17-річного Войтека.
Так чи сяк, а відставний капрал помер у столиці Шотландії наприкінці 1963-го. Прожив він 22 роки. Для порівняння: тривалість життя бурого ведмедя на волі — 20–40 років, у зоопарку — 47–50 років. Про смерть Войтека повідомило чимало радіостанцій, зокрема ВВС.
Відкриття пам’ятника ведмедю Войтеку в Сопоті, 2019. Фото: 606485484 / Wikipedia Минуло майже пів століття. Друга хвиля популярності незвичайного вояка розпочалася 2008-го з виходом на екрани польського документального фільму «Пиво для ведмедя!» (режисерка — Мар’я Длужевська). За три роки з’явилася пісня «Войтек, ведмідь-солдат» гурту Őszibarack (альбом «40 серферів, які чекають хвилі») та другий документальний фільм, цього разу польсько-британський, виробництва телеканалів TVP і BBC — «Ведмідь, який пішов на війну» (режисери — Вільям Гуд і Адам Лейвіс).
У світі існує 13 пам’ятників Войтеку: сім у Польщі (у Варшаві, Кракові, Вроцлаві, Щецині, Сопоті, Жаґані та Шимбарку), чотири — у Великій Британії (в Лондоні, Единбурзі, Дунсі та Грімсбі) та два — в Італії (в Імолі та Кассіно). Пам’ятні дошки встановлено в Імперському військовому музеї в Лондоні та Канадському військовому музеї в Оттаві. Чотириногий вояк став героєм трьох ігор — навчальної, карткової та відеогри, про нього написано шість пісень. А пивоварня в Конглентоні (околиці Ліверпуля та Манчестера) випустила пиво «Войтек» — на етикетці зображений ведмідь, який несе артилерійський снаряд.
Без перебільшення, Войтек — найвідоміший ведмідь у світі.
