Пан Пйотр де Кастро ді Медіна Коелі трохи недочував. Він уже не пам’ятав рідної Іспанії , звідки його привезли малюком. Проте до глибокої старості він зберіг у думках образи, які — він вірив у це — були осяяні сонцем спекотного Півдня. Старіючи, він дедалі наполегливіше повертався до цих образів.

«Жахлива країна» була ота його вітчизна , південна Росія. Він любив повторювати «це жахлива країна», коли йому щось у житті не вдавалося. А йому переважно все в житті чомусь не вдавалося.

Його батько врешті-решт полонізувався , одружившись — після смерті першої дружини - із полькою. Себе пан Пйотр також вважав поляком, але любив нагадувати кожному про свою іспанську кров. Слід визнати, що прочитане ним у книжках про Іспанію добряче допомогло йому повірити у свою власну і своїх предків легенду.

— Піду поснідаю , а потім подивлюся, що його робити вдень, — сказав він сам собі.

Пан Пйотр одяг ведмежу шубу , бо зима була дошкульна, увесь Могилів-Подільський засипало снігом. Він замкнув на яку часину свою невелику книгарню. «І так жоден кульгавий пес не прийде в таку хуртовину», — подумав він, і пішов до міста, зануреного в найглибшу тишу, адже лише сніг по ньому літав, і то безшелесно.

«О , йде наш Дон Педро, — подумав пан Узнанський, власник цукерні, кав’ярні та пекарні під назвою «Franęois», визираючи крізь вікно на порожню вуличку повітового міста Могилева. — Знову буде нарікати на наше місто, що то могила».

Воно й справді , назва Могилева походила від того ж кореня, що й руське «могила». Таке окреслення традиційно вживалося тоді на позначення «українського». Проте навіть пан де Кастро , будучи власником книгарні та платної бібліотеки, а отже, людиною начитаною, мусив був визнати, що то не про якусь звичайну могилу йшлося панові воєводі Потоцькому, засновникові міста в XVI столітті, а про прізвище його тестя, господаря Молдавії Єремії Могили.

«Як не києм , то палицею, — казав, однак, завжди пан Пйотр де Кастро ді Медіна Коелі. — Якщо не саме місто, то той, чиїм іменем його названо, мав у собі щось такого від могили. Фатальне місто, жахлива країна», — торочив він при кожній нагоді.

— Слава Ісусу Христу! — мовив пан Пйотр , по-іспанському ревний католик, обтрушуючись від снігу в заскленому присінку, біля входу в цукерню «Franęois».

— Навіки слава! — відповів пан Францішек Узнанський , пан «Франсуа» власною персоною, син француженки і трохи «фармазон», як його називав пан Пйотр.

Пан Францішек був рум’яний з лиця , його рідке біляве волосся було старанно причесане та розділене на прямий проділ, з-під якого з кожним роком дедалі виразніше просвічувала рожева лисина. Скляні двері з дзвіночком дзеленчали довше, ніж слід, аж врешті заспокоїлися, і пан Пйотр, дружньо обійнявши пана Францішка і віддавши ведмежу шубу кирпатому хлопцеві на побігеньках, сів у затишному куточку кав’ярні, так, щоб «не дуло» з вікон.

— Ото вже кілька тижнів , як настав новий рік, 1892-й, а все по-старому, — сказав пан де Кастро.

Саме тієї миті настінний дзиґар у цукерні почав відбивати з несамовитим гуркотом дванадцяту годину дня.

— Усю ніч така заметіль , аж досі. Що за країна! — додав пан Пйотр, потираючи свої густі та настовбурчені чорні брови, тільки трохи посивілі. Його обличчя було ретельно виголене, ані сліду заросту.

Пан Францішек , «Франсуа», мав звичай вислуховувати перші звіряння кожного гостя мовчки, щойно потім — залежно від настрою клієнта — він докидав власний погляд на речі. Господар виглядав, як пампух у маслі, і саме пампухами славилася його цукерня.

— Тож як воно буде , графе? — спитав пан Францішек, знаючи слабкість пан Пйотра до цього титулу.

«Де Кастро ді Медіна Коелі — то стара іспанська графська родина ,» — любив повторювати той старий польський іспанець.

Пан «Франсуа» , який добре розумівся на справжніх графах, не відмовляв бідному старому чоловікові у фонетичному задоволенні, яке той отримував від вигаданого, на думку пана Францішека, титулу. Що не кажіть, а в пана Францішека було добре серце, окрім великого підприємницького таланту.

— Я листа написав , — сказав пан де Кастро поважно, все ще смакуючи звук графського титулу.

Біла кава з вершками , з улюбленою пінкою, вже ароматно пахла на столику перед паном Пйотром, і скирта свіженьких, вкритих поливою і ще теплих пампухів із трояндовим варенням теж опинилася перед ним.

— Треба буде його ще нині відправити , — сказав пан Узнанський.

— Що кажете? — перепитав глухуватий пан Пйотр , зайнятий поглинанням масних, неперевершених пампухів а ля Франсуа.

— Кажу , що ще сьогодні треба то відправити поштою, куди слід, — повторив голосніше пан Францішек, водночас виймаючи з верхньої кишеньки свого чорного сурдута велике пенсне, підвішене на товстій чорній шовковій мотузці. Почепивши його на носі, трохи вище ніздрів, він попросив пана Пйотра показати йому того «листа».

Йшлося про поставку деревини до Могилева. Конкуренція галицьких смерек , які доставляли Дністром із Австрії для будівництва будинків у Могилеві, завдавала шкоди торгівлі кращим, але дорожчим будівельним матеріалом із дуба, із решток колись прекрасних дібров Поділля. Іцко Шафір, всемогутній комісіонер із Могилева, придумав, як цьому зарадити.

— Іцко зараз буде тут , — сказав пан Узнанський. — Зараз прийде! Іцко! — гукнув він панові де Кастро над вухом.

— Еге. Це добре , — кивнув головою пан Пйотр.

У монастирі навпроти цукерні «Franęois» закалатали в дзвони.

— О , знову когось ховають, — буркнув пан де Кастро. — У таку хуртовину. Не могли почекати. Що за країна!

За вікнами цукерні зупинився , увесь обліплений снігом, старий жебрак. Він зняв шапку і лише хитав головою в обидва боки, наче безугавно повторював: «Ні, ні». Пан Францішек махнув йому рукою, прочинив скляні двері і дав старому мідяка. Але старий стояв і далі, заперечливо похитуючи головою.

— Хоче пампуха , — кинув пан Пйотр де Кастро ді Медіна Коелі, знавець людей, могилівський іспанський граф.

Пан Францішек посміхнувся і сказав:

— Знає , що добре.

Відтак узяв двома пухкими пальцями теплого пампуха і простягнув його крізь двері жебракові.

Той вищирив свої беззубі ясна в жебрачій посмішці , миттю впакував пампуха до рота, натягнув на голомозий череп смушкову баранячу шапку і пішов геть.

* * *

Іцко Шафір кружляв навколо шинку , але волів усередину не заходити. Він ледве міг втримати обома руками чорну, величезну парасолю, якою прикривався від хуртовини. Глибокі його калоші потопали в грузькому снігу. У шинку сиділи кілька поштарів-візників і пили чай з горілкою. Іцко здалеку зауважив лікаря Вайнштейна, який, попри похилий вік, простував твердим кроком і без парасолі.

— Ну? — зачепив доктор Вайнштейн Іцека , коли наблизився до нього. — Як інтереси?

— Та які можуть бути сьогодні інтереси? — знизав плечима Іцко.

— А чому б їм не бути? — пожартував доктор Вайнштейн , який знав, що Іцко дуже багатий.

— Бути то є , але не для нас, пане докторе, — відказав непохитний песиміст Іцко.

— Що то значить , не для нас? — жартував далі доктор Вайнштейн. — А для кого вони є?

— О , пане докторе, пане докторе, у мене самі лиш клопоти.

— Та пусте , що «клопоти», але ж і «копійка» водиться. Ну? До побачення, шановний.

— До побачення , пане докторе.

І доктор Вайнштейн побіг собі далі.

А в корчмі тон задавав Івась. То був високого зросту й атлетичної статури селянин. У розхристаній сорочці — так його отой чай з горілкою розігрів —він щось розповідав своїм колегам. Іцко бачив крізь вікна корчми тільки його замашні жести. Сніг поволі переставав падати , й нарешті Іцко міг скласти парасолю. З-за хмар просочилося ясне й холодне січневе сонце.

Іцко так і не наважився зайти до корчми й , махнувши рукою, квапливим кроком побіг у напрямку монастиря. Саме навпроти монастиря знаходилася акуратна й затишна цукерня пана «Франсуа», й Іцко подумав, що завжди краще поговорити з культурним панством, ніж із п’яними мужиками.

— Візники всі п’яні , — сказав він, заходячи до цукерні.

Іцко зняв хутряну шапку з вухами і залишився в самій ярмулці. Іцко Шафір любив іноді побалакати з графом де Кастро ді Медіна Коелі про літературу або навіть про Іспанію , звідки — як він стверджував — його предків вигнали багато століть тому. «Завжди вас звідусіль виганяють», — бурчав тоді старий пан де Кастро, хоча насправді любив Іцка. Іцко! О, той умів до кожного підлеститися. «А хіба то не вас із Єгипту вигнали? — дражнився пан Пйотр. — Та ж то ви були найбільшою карою єгипетською!». «Та Ви, пане графе, собі жартуєте, але Іцка Шафіра любите». «Люблю, люблю», — відповів лагідно «граф», який, окрім того, вважав себе реінкарнацією Сервантесового Дон Кіхота. Але зараз йшлося не про літературу й таке подібне. Пан «Франсуа» був посередником у контактах навколишніх поміщиків із деревообробним підприємством Іцека Шафіра. Пан де Кастро лише каліграфічно оформив проєкт угоди, адже працював колись у нотаріуса. Справа з надсиланням проєкту була невідкладною.

— Масниці , пане, масниці! — потирав руки пухкий пан «Франсуа». — То й і в поштарів балаган.

— Домовитися? Як можна домовитися , коли всі п’яні? — виправдовувався Іцко.

— Це правда , — зауважив пан де Кастро. - Те, що єврей боїться, я не дивуюся. Візники не впізнають із п ’яних очей, хто він, що то найважливіша людина в Могилеві, хап за пейси і в ополонку на Дністрі, чи не так? А позаяк Дністер посередині не замерзає, попливе єврей до Чорного моря, бо то не Червоне, щоб перед ним розступилося...

— Ай-вей! — аж захитався на стільці Іцко Шафір. — Пан граф наче зі святого Письма читає. Я завжди кажу , що тільки пан граф може впоратися з тими п’яницями.

Пристали на тому , що пан Пйотр де Кастро ді Медіна Коелі особисто домовиться з Івасем, який сьогодні мав везти пошту з Могилева до залізничної станції Рахни Лісові — шістдесят верст із гаком. Перша зупинка зі зміною коней припадалає в Сербах, на двадцятій версті. Івась мав виїхати одразу після обіду, але той обід у корчмі затягнувся. Пан де Кастро рушив до корчми. Окрім візників, він застав ще кількох пожежників із добровільної пожежної варти, які, розпустивши пояси, пиячили з поштарями. Пан де Кастро сів на скриню біля шинквасу, хоча Івась, упізнавши старого, хотів поступитися йому місцем на лаві при столі. Івась полюбляв заходити до книгарні пана Пйотра і розглядати малюнки в книжках і журналах. Це діяло на його уяву. Втім, він був неписьменний. Та невелика книгарня насправді була букіністичною. Більше там було дуже старих книжок, ніж нових, щорічники ілюстрованих журналів, бердичівські календарі тощо.

— Не загубиш листа? — спитав пан Пйотр Івася. Той повернувся обличчям у куток корчми , де висіла ікона Божої Матері Почаївської, і зовсім п’янющий, тричі осінив себе православним хрестом, трьома стиснутими докупи пальцями: великим, вказівним і середнім.

— Давай , пане, давай, графе.

Пан де Кастро обережно вийняв з кишені заклеєний конверт і простягнув його Івасеві.

— На кінній пошті в Сербах віддаси того листа особисто поштмейстерові , панові Шмілі. Особисто в руки, затямив?

— Як треба віддати , то віддам. Все ясно. Неофіційно. Не вперше, не востаннє, — кивнув Івась.

Очі в нього були , однак, доволі каламутні.

— Але не відмовте , пане графе, одну чарку з Івасем? Га? Смиренно прошу. Я не хам, як інші тут, я козак. їхніх батьків пороли різками по дупі, а моїх — ні. Я ж майже шляхтич.

— Я п’ю тільки шляхетне вино , — сказав гордо дідусь, пан Пйотр де Кастро ді Медіна Коелі. — Вина я з тобою, Івасю, вип’ю.

— Але я ставлю , пане графе.

— А що це ти сьогодні такий великий пан зробився?

Івась знову повернувся до червоної оливної лампадки під святим образом.

— Того тобі , мій графе, не скажу. Великий пан — то великий пан. Моя справа.

Івасеві коні вже стояли запряжені , тільки візник спізнювався. Але сьогодні він їхав без пасажира. Коні стояли, прив’язані повіддям біля воріт, а пильнував їх хлопець із заїзду.

— Заспівай , Івасю, заспівай! — просили його інші візники і хлопці з добровільної пожежної дружини.

Івася не треба було довго вмовляти. Він узяв у руки балалайку і почав співати якимось приглушеним , м ’яким, низьким голосом.

...Щось у тій пісні було про ніч , про батіг у руці візника, про місяць, як лампа в небі, — про дівчину чорнобриву в червоних коралях, про білу постіль, про вовків, які, коли за ними погнатися, тікають на кладовища - і що вони там роблять? Пісня про тих, хто в дорозі, хто постійно в дорозі, на возі і під возом, на санах і під санами... Свічка на шинквасі мерехтіла. Старий пан Пйотр де Кастро ді Медіна Коелі потягував маленькими ковтками вино і йому здавалося, що він опинився в якійсь дикій, може, мавританській, винарні. Якби ще не той білий засніжений краєвид Могилева за вікном, і не оті співи про вовків...

«Старість , — подумав пан Пйотр де Кастро. — Де ж мої молоді літа?»

Світле кучеряве волосся велетня Івася спало йому на очі козацьким чубом.

— Нещасливе кохання , — прошепотів панові Пйотрові корчмар, худий і високий німець, колишній колоніст з-під Одеси, віднедавна православний.

Його звали Зиґфрід Кребс , і в ньому було щось від рака: він так умів ходити поміж п’яницями, наче постійно задкував. Але свого ніколи не попустив. Корчмар мав пристрасть до мап і часто зазирав до пана Пйотра, щоб оглянути якийсь атлас. Він трохи помандрував у своєму житті, побував навіть в Америці.

— А хто та дівчина? — спитав пан де Кастро німця-корчмаря. Він полюбляв романтичні історії.

— Та така одна , пане графе, із тих, що на перехрестях вулиць у червоних хустках і черевичках на високих підборах на голу ногу ходять, — махнув рукою худий доброчесний німець.

— Така Кармен , — закивав головою пан Пйотр.

— Ото-то-то! Чи не так? — засміявся пан Кребс.

— Ну і що?

— Вивезли її звідси , з Могилева. Вона була початкуюча, чи не так? Купили її для балету, до Одеси. Був тут один такий пан, грек, здається, дуже багатий. Узяв її одного вечора до готелю, а потім вивіз. Івась відтоді божеволіє, чи не так? Коли повернувся він одного разу з Рахнів до Могилева, то вже її не застав. Шкода хлопця, бо такої то й не жаль...

Запали ранні сутінки , і Івась, раптом оговтавшись, почав одягатися. Він убрав кожуха, на кожуха бурку, перев’язався червоним вовняним пасом, тричі ним обмотавшись. Відтак заплатив належне корчмареві й сказав:

— Як там , мої рахунки в порядку?

— Все гаразд , все гаразд, — поплескав його пан Кребс по плечі.

— Бог з тобою , Івасю! — сказав пан де Кастро. — І не забудь віддати лист, куди слід.

— Я знаю , знаю, — сказав поквапливо високий мужик Івась, натягуючи на голову шапку, смушеву, баранячу, козацьку, з бляхою імператорського поштаря. — Праворуч двір, ліворуч церква, там і кінне поштове відділення. А хата орендаря пошти — за кладовищем.

— Так , так, — підтвердив пан де Кастро.

Івась вийшов.

— Я би такій задер спідничину і батогом по голому задку , — сказав пан Кребс. — Не волочилася би тоді містом. З батогом Івась уміє обходитися, чи не так, а того не зробив. І чому?

— «Любов , циганське дитя...» — замугикав пан де Кастро арію з Кармен і попрощався з паном Кребсом.

* * *

Івась їхав безмежним засніженим степом. Він хльостав коней і мчав уперед. Могилевський яр зостався далеко позаду. Попереду , куди не кинь оком, лежав білий простір. Пласкі візничі металеві дзвіночки глухо відлунювали в бездонній тиші.

«Ех , свобода!» — подумав Івась.

На сніжному морозному повітрі випита в корчмі горілка знову його сп’янила. Він пригадав , як ще цього літа вони купалися з Настею в Дністрі. А росяними ранками бігали до яру, наїдалися солодкої шовковиці, аж вуста в них чорніли, а потім цілувалися, цілувалися.

«Ой же ж і дівчина була! Як вона зітхала , як молилася на мене, мліла. Мамо, мамо! — кликне, і падає бліда, як померла...»

Знову почало порошити снігом. Івась сягнув рукою під бараницю на санах і вийняв пляшку горілки. Вибив долонею корок у повітря і спорожнив пляшку до дна. Коні бігли без батога вчвал. То була добра пара поштових коней. Карий був ліворуч , а гніда праворуч. Хмари снігу дедалі нижче клубочилися над трактом. Завив вітер. Зі степу наближалася хуртовина. Івась проїхав ще кілька верст. Заметіль поволі слабшала. Сніг був м ’який, мороз незначний. На нічному небі не видно було ні зірок, ні місяця — тільки сніг освітлював дорогу. Добра то була пара коней! Карий і гніда. Спершу кусалися, а потім полюбилися. Вона клала йому голову на шию і щось шепотіла на вухо, а він слухав і слухав, тільки іноді прядучи вухами. Раптом Івась зауважив, що й карий, і гніда стрижуть вухами не так, як завжди, і форкають раз у раз. Спочатку він не хотів вірити власним очам.

— «Вони!» — прошепотів про себе.

Перед санами , за яких кількадесят кроків, бігла пара немов великих псів.

— Їх двоє , то може бути й більше, - подумав із жахом Івась.

Вовки раптом зупинилися та озирнулися назад. Гніда кобила стала дибки. Івась вдарив її під черево батогом. Вона опала на чотири ноги , але бігла, бокуючи і форкаючи. Карий біг розміреним галопом і тільки безугавно стриг вухами. Івась зняв шапку, підвівся на козлах, тричі перехрестився і, міцно вхопивши поводдя, заходився лупцювати коней батогом. Ті стрімголов кинулися галопом. Так він гнав попереду себе пару вовків аж до якогось села, де ті, за своїм звичаєм, вскочили на кладовище.

— Бог змилувався , — зітхнув велетень Івась.

Коні , бухкаючи парою, почали заспокоюватися.

— Чому «Вони» завжди тікають на кладовища? — подумав він уголос. — Що «Вони» там роблять?

У своїй уяві Івась ніяк не міг відокремити вовків від вовкулаків , вважаючи їх радше примарами, ніж тваринами. І випив до дна другу пляшку горілки, спинивши коней на короткий спочинок посеред безкрайого білого степу.

***

На світанку дурнуватий Демко , завжди розпатланий, із соломою у волоссі (у дворі він палив соломою у печах), прийшов до пана Шміли, орендаря кінної пошти в Сербах, щоб забрати «Газету Варшавську» і листи для пана. Пан Ш міла ще лежав у ліжку і сказав, що пошта вчора не прибула. Демко вклонився й пішов собі геть. Сумно йому було йти, тож він насвистував крізь зуби. Ніхто не вмів так свистіти, як він, то була його особливість. Він і сам не знав, чому йому не захотілося йти просто, а якось криво, немов танцюючи на снігу. Він був дурнуватий, всім це відомо, всі його вважали ідіотом, але він так про себе не думав. Демко повернув праворуч, замість піти прямо. Ніхто йому нічого не казав, він сам якось так вирішив. І насвистував, ідучи. Він першим побачив мертвого Івася і свиснув так протяжно, що аж сам здивувався, як він так зумів.

Ось так усе закінчилося.

...Посеред засніженої пустелі , в хуртовину, повернув ямщик Івась не ліворуч, а праворуч. Все помішалося йому в голові, де церква, пошта і цвинтар, а де двір — і злетів він із санами й конями з урвища в яр. Розкосі його козацько-татарські очі були широко розплющені. Коні втоптали його в сніг з болотом і самі подушилися в заплутаній упряжі, карий кінь і гніда кобила. У снігу лежала непочата, остання, третя пляшка горілки. Частина листів і посилок лежали в потрощених санях, а решта — на снігу в яру. Над яром панувала тиша. Сніг помалу танув.

Дурний Демко почухав потилицю. Раптом він помітив у яру кілька номерів «Газети Варшавської». Хлопець схопив їх і помчав до двору.

— Є , є газета! — кричав він.

— Чого ти лементуєш , дурню, — вилаяв його Теодор Драчинський, старий гуменний, який з паличкою в руці виходив зі свого флігелю на подвір’я. — Давай-но газету, віднесу панові. А що це ти її так болотом вимазав?

— Газета в яру!

— Що ти плетеш , дурню, в якому яру?

— У нашому яру , пане гуменний, у тому нашому...

Більше нічого дурний Демко не міг пояснити , лиш тягнув старого гуменного за кожушок, щоб той пішов щось побачити. І посміхався, наче ідіот. Тож пішли.

У бурці Івась мав паспорт. Пан гуменний , Теодор Драчинський, тремтячими руками насадив окуляри, стоячи в яру по пояс у снігу, і прочитав прізвище поштаря: Ячкуринський гербу Лянцкоронський, ім’я Іван, православний, років двадцяти семи... Пан Теодор зняв кашкета й перехрестився по-католицьки.

— Ще один з нашої шляхти спочив. Хто ж то в нас у Сербах із тої бідної чиншової шляхти залишився? Ну , ніби я, Драчинський; Качинські, Білінські, Ляховецькі, Бояновські, Іжиковські, Кшемінські, Білозори, Дабіжі, Перетятки, а ось і останній Лянцкоронський...

***

Лист у справі поставки подільських дубів для торгівця деревиною Іцка Шафіра в Могилеві таки потрапив , завдяки педантичному орендареві кінної пошти у Сербах, панові Шмілі, у потрібні руки, і конкурентні поставки галицьких смерек були на деякий час призупинені.

Всі порядні будівлі в Могилеві і на Побережжі споруджували з останніх подільських дубів , аж поки не вирубали вщент ці славетні дуби — за винятком дубового заповідника в лісах Браницьких, на шляху до містечка Мурафи. Відтоді майже все задністрянське Поділля стало безлісим степом. (А правду кажучи, більшість із цих дубів було використано ще раніше на опалення на цукрових заводах.)

* * *

— Одна велика могила ця країна , — казав пан Пйотр де Кастро ді Медіна Коелі, сидячи в цукерні пана «Франсуа» Узнанського в Могилеві.

А в монастирі навпроти цукерні знову били дзвони на чийсь похорон.

Переклав Андрій Павлишин

Оповідання було опубліковане в «Новій Польщі» 2014 року