Вадим Заброцький

Вадим Заброцький. Джерело: особистий архів родини

Він захищав Україну на сході з самого початку бойових дій в АТО — служив заступником начальника штабу аеромобільно-десантного батальйону. У травні 2014 року під Слов’янськом колона капітана Вадима Заброцького супроводжувала «розрахунки» 82-мм мінометів та продовольство для блокпоста, але потрапила у ворожу засідку. В результаті обстрілу капітан і п’ятеро побратимів загинули.

Родом Вадим був із Житомира, де народився 1979 року в польській католицькій родині. Він змалечку мріяв бути військовим, як його старший брат-десантник, тож вступив до Харківського інституту танкових військ. Згодом упродовж семи місяців брав участь у миротворчій місії в Косово.

У героя залишилися дружина та дві доньки.

Дмитро Кузьмін, позивний Миротворець

Дмитро Кузьмін. Джерело: особистий архів родини

Відразу після анексії Криму Дмитро пішов добровольцем у батальйон «Дніпро-2» і захищав Україну в зоні АТО. Чому позивний Миротворець? Бо якось, коли місцеві прихильники так званої ДНР у Покровську заблокували рух військової колони ЗСУ, Дмитро вийшов до них без зброї й балаклави, вислухав, поговорив, переконливо запевнив, що українська армія не воює з цивільними. Після цього колону пропустили, а бійця почали називати Миротворцем.

Згодом Дмитро Кузьмін перейшов у резерв Національної гвардії України, обійнявши посаду сержанта резерву і командира відділення батальйону спецпризначення «Донбас». Однак він не хотів відсиджуватися в тилу і, пройшовши спеціальний вишкіл, повернувся у зону АТО.

У липні 2014 року під Малинівкою на Донеччині колона Дмитра потрапила у ворожу засідку. Поранення, які вони з побратимами отримали, виявилися несумісні з життям.

Дмитро народився 1974 року в російському місті Азбесті, в напівпольській родині, проте згодом сім’я переїхала на Черкащину. Батько Дмитра був художником, тож син, якому теж передалися творчі здібності, обрав для вступу Київське художнє училище. Проте після першого курсу його призвали на строкову службу в Національну гвардію України. Відслуживши у Донецьку, Дмитро вступив до Львівської комерційної академії, однак не забував про своє художнє покликання і певний час працював фотографом у Єгипті. Але коли почалася Революція гідності, він кинув усе й приїхав до Києва на Майдан.

У героя залишилися дружина (також польського походження) та двоє синів.

Ян Даманський

Ян Даманський. Джерело: особистий архів родини

У березні 2014 року хлопця мобілізували до 30-ї окремої механізованої бригади, яка воювала в АТО. Ян Даманський і ще п’ятеро українських військових загинули в серпні неподалік Савур-Могили на Донеччині: російські артилеристи відкрили по них вогонь. Тіла героїв знайшли представники пошукової місії «Евакуація 200» просто посеред поля. В бронежилеті одного з них був телефон. Коли волонтери його зарядили й подзвонили на номер «Мама», відповіла Валентина Даманська…

Народився Ян 1991 року в місті Новий Урєнґой в Росії — тут працювали батьки, обоє з польським корінням. Незабаром сім’я повернулась в Україну, на Житомирщину. Тут Ян і виріс, завершив навчання у вищому профтехучилищі, відслужив строкову службу у війську й працював на комбінаті будматеріалів.

В героя залишилися мати та наречена.

Іван Ісик, позивні — Кухар та Львів

Іван Ісик. Джерело: особистий архів родини

Вересень 2014 року, село Висока Гора на Луганщині. Назустріч колоні українських захисників, серед яких був і Іван Ісик, вийшли люди у цивільному, розмахуючи українським прапором. Це була засідка. Коли автомобілі ЗСУ зупинились, вороги з кущів відкрили кулеметний вогонь. Деяких поранених добивали на місці. Російський терорист Алєксєй Мільчаков знімав усе на відео.

Поранений Іван потрапив у полоні. Через кілька днів у проросійських медіа з’явилось відео з луганської лікарні: британський псевдожурналіст Грем Філіпс упродовж 15 хвилин допитує важко пораненого Івана, той гідно й спокійно відповідає на провокативні запитання. Через кілька днів український захисник помер. Як згодом встановила судово-медична експертиза, він мав опіки 70 % тіла, отримані внаслідок катувань.

Родом Іван був із Дрогобича, де народився 1984 року. Його родина мала польське коріння: мама походила з роду Брисів і чимало її родичів досі мешкає у Саноку. Прабабусю Івана за релігійну діяльність совєтська влада зіслала до Казахстану, де та й померла.

Майбутній герой здобув фах кухаря-кондитера у Дрогобицькому вищому професійному училищі, звідси й один із його позивних. Під час Революції гідності він потайки, аби не засмутити рідних, поїхав до столиці — куховарив для протестувальників.

Коли почалися бойові дії на Донбасі, Іван хотів їхати воювати в АТО, проте через стан здоров’я його до війська не брали, аж врешті в липні 2014 року йому вдалося записатись добровольцем у батальйон «Айдар». На фронті Іван теж куховарив у своєму підрозділі, згодом з «Айдаром» боронив Луганський аеропорт.

Рідним знову ж таки не зізнався, що йде на війну, повідомив, нібито їде на роботу до Києва. Батьки дізнались, що Іван захищав Україну, вже після його смерті.

Андрій Гаврилюк, позивний Бур

Андрій Гаврилюк. Джерело: особистий архів родини

Доброволець захищав Україну з серпня 2014 року на самій передовій. Зі своїм 90-м окремим аеромобільним батальйоном боронив Піски, Водяне та Донецький аеропорт. На захист летовища Андрій зголосився йти сам — замість побратима, в якого було двоє дітей.

Люди вистояли — не вистояв бетон. Коли 20 січня 2015 року росіяни підірвали аеропорт, більшість кіборгів потрапили під завали й отримали важкі поранення. Тих, хто міг рухатися, бойовики забирали в полон, решту — розстрілювали на місці. Попри те, що в Андрія були зламані нога та рука, він міг іти, а отже, мав би потрапити в неволю. Однак терорист Міхаїл Толстих (Ґіві) після катувань застрелив Андрія, за те, що той влучно стріляв з гранатомета. Злочинець ще й знімав страту на відео й глузливо коментував її.

Народився Андрій 1980 року в Києві. Його дідусь по матері, Францішек Ґудецький, був поляком й жив на Вінниччині.

Після закінчення Автомобільного вищого профучилища Андрій служив у Полтавському військовому інституті зв’язку й мав звання старшого сержанта.

У героя залишилися батьки та молодша сестра.

Ігор Брановицький

Ігор Брановицький. Джерело: особистий архів родини

Служив у тому ж 90-му окремому аеромобільному батальйоні, що й Андрій Гаврилюк. Коли бойовики підірвали термінал Донецького аеропорту, Ігор уночі допоміг двом пораненим побратимам вибратися з летовища, чим фактично врятував їх. Наступного дня бойовики взяли його в полон. Там Ігор бачив, як злочинці знущаються з українських воїнів, вимагаючи здати їм свого кулеметника, — він самовільно видав себе за нього.

Юрій Сова, оборонець Донецького аеропорту

Ми лишилися стояти під стіною, а його відвели вбік і почали ще більше бити. Стріляли по ногах з травматичного пістолета. Оце вистрілять і кричать: «Бачиш, він стоїть і не падає». Питали у нього: «Ти що — патріот?», а Ігор відповідав: «Так, патріот», і більше нічого. Тоді вони ще більше злилися. Поламали йому кісток на тілі багато. Він не міг навіть сидіти, так йому боляче було.

21 січня 2015 року після тортур Ігоря Брановицького двома пострілами у голову застрелив російський терорист Моторола.

Герой народився 1976 року в Києві в родині з польським корінням: прадід Даміан та прабабуся Гелена були поляками з Житомирщини. Ігор закінчив Київський технікум електронних приладів, і вулиця, на якій розташовано заклад, з 2016 року названа його іменем.

Після строкової служби, наприкінці 90-х років, був у складі місії Миротворчого контингенту ООН в Анголі. Згодом здобув вищу освіту менеджера й працював приватним підприємцем. Коли почалася Революція гідності, Ігор відразу поїхав на Майдан, а в серпні 2014 року пішов добровольцем у ЗСУ.

2016 року Ігорю Брановицькому посмертно надали звання Героя України. У захисника залишилися брат та мати.

Максим Ридзанич, позивний Адам

Максим Ридзанич. Джерело: Вікіпедія

Старшина пройшов найтяжчі бої зими 2014-2015 за Донецький аеропорт. Саме групі Адама після підриву нового терміналу вдалося останньою вийти з оточення. Згодом захисник служив під Водяним, де, зокрема, знищив ворожого коригувальника вогню.

Максим Ридзанович

Росія візьме стільки, скільки ми їй віддамо. Мені треба воювати там, щоб тут було спокійно. Поки ми воюватимемо там, тут діти будуть ходити у школу.

20 березня 2015 року під селом Опитним на Донеччині Максим з побратимами пішов визволяти з оточення двох бійців свого підрозділу. Захисники потрапили у засідку й отримали численні поранення, одне з яких виявилося для Максима смертоносним. Та перед цим з його допомогою двом пораненим воїнам вдалось вийти з-під обстрілу й вижити.

Максим народився 1977 року в селищі Коцюбинському на Київщині в родині з польським корінням. Свій позивний запозичив від імені дідуся Адама — ветерана Другої світової війни, народженого у Другій Речі Посполитій.

Вступивши до Нацгвардії, відбув строкову службу в Криму, в батальйоні спецпризначення, і демобілізувався у чині старшини. Згодом здобув дві вищі освіти: геофізика-ядерника та юриста. Брав активну участь у громадському житті, входив до організації «Нові обличчя». Був чемпіоном України з карате, займався боксом. На фронт пішов добровольцем у вересні 2014 року.

Посмертно нагороджений званням Героя України. У Бучі в захисника залишились дружина та троє дітей.

Максим Сломчинський, позивний Рудий

Максим Сломчинський. Джерело: особистий архів родини

22-річний молодший сержант загинув 29 листопада 2016 року на Донеччині — його життя обірвала ворожа міна. «Веселий такий був, прикольний, наче із “Єралаша”. Міг жабу в школу принести, міг сам торт з’їсти… Наш Рижик...» — згадують Максима друзі.

Народився 1994 року в Білій Церкви на Київщині у родині з польським корінням. Після закінчення Вищого професійного училища будівництва і дизайну підписав контракт зі Збройними Силами України і 2013-го почав служити у 72-й окремій механізованій бригаді. З самого початку війни з Росією 2014 року воював спершу як старший розвідник-кулеметник, а згодом — як оператор дрона.

У героя залишилася мати.

Євгеній Сарнавський, позивний Юджин

Євгеній Сарнавський. Джерело: особистий архів родини

Євгеній був досвідченим сапером, проте в червні 2017 року під час розмінування місцевості поблизу села Новоселівки на Донеччині підірвався на двох протипіхотних мінах. З травматичною ампутацією обох ніг, пораненнями черевної порожнини та грудної клітки воїна доставили до лікарні в Авдіївці, звідки гелікоптером переправили до шпиталю в Дніпрі. Проте через тиждень Євгеній помер, так і не прийшовши до тями.

Герой народився 1989 року в Кам’янці-Подільському. Походив зі шляхетського польського роду: як свідчать хроніки, його предок Пйотр Сарнавський 1556 року заснував село Сарнинка під Овручем, звідки виводиться вся родина Євгенія.

Євгеній закінчив спершу Кам’янець-Подільський ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою, а згодом — факультет військового вишколу Національного університету імені Івана Огієнка у тому ж місті. З 2006 року служив у Збройних Силах України й паралельно здобував вищу освіту у Військовому інженерному інституті.

Як командир інженерно-саперної роти 72-ї окремої механізованої бригади Євгеній з травня 2014 року виконував бойові завдання в зоні АТО на Луганщині, а згодом — неподалік Волновахи, Докучаєвська, Гранітного та Авдіївки на Донеччині.

У Євгенія Сарнавського залишилась дружина (теж з родини із польським корінням), яка вже після загибелі чоловіка народила йому сина.

Андрій Витвицький, псевдонім Спікер

Андрій Витвицький. Джерело: особистий архів родини

Його життя обірвалося в січні 2018 року у промисловій зоні Авдіївки на Донеччині: неподалік воїна розірвалася міна. Численні поранення, які він отримав, були несумісні з життям.

Андрій народився 1987 року в Івано-Франківську. Його родина мала польське коріння, тому він ходив до школи з польською мовою навчання, а згодом вступив до римо-католицької Вищої духовної семінарії в Брюховичах.

Наприкінці листопада 2013 року, коли на Майдані беркутівці побили студентів, Андрій поїхав на революцію. Стояв на барикадах на вулицях Грушевського та Інститутській, захищав штаб майданівців у Будинку профспілок. Після Майдану відразу поїхав воювати в зону АТО — спершу служив у 5-му окремому батальйоні «Правого сектору», а пізніше в розвідгрупі «Санти».

Своє псевдо — Спікер — Андрій Витвицький отримав ще під час навчання в семінарії, адже завжди вмів розмовляти, переконувати й надихати: «Усіх запевнив, що ми круті, й ми в це вірили», — згадують друзі.

Андрій також писав вірші польською й українською мовами, про пошук Бога і місце людини в житті:

Важко ділити з кимсь серце.
Ще важче — душу.
Важко відповідати за власне життя,
ще важче — за життя інших.

У Андрія залишилася дружина Олександра, активістка й волонтерка, з якою вони познайомилися на Майдані й одружилися на службі в зоні АТО, донька, сестра і мама.

Юлія Пастернак, позивний Венера

Юлія Пастернак. Джерело: особистий архів родини

Восени 2020 року Юлія Пастернак подалася доброволицею в ЗСУ. Молодша сержантка зникла безвісти 23 квітня 2022-го під час бою в селі Козача Лопань на Харківщині. За переказами побратимів, Юлія повзла забрати з лінії вогню важко пораненого українського воїна. На собі мала чіткі розпізнавальні знаки Червоного хреста. Проте ворожий снайпер, порушуючи всі закони ведення війни, вбив її пострілом у голову. Тіло героїні так і не вдалося знайти.

Народилася захисниця 1982 року в місті Кам’янці на Черкащині в напівпольській родині. Була членкинею Польського культурного центру імені Кароля Шимановського у Черкасах. Після закінчення Кременчуцького медичного училища 2001 року працювала фельдшеркою та медсестрою у лікарні в Кам’янці.

У Юлії Пастернак залишилося двоє дітей та літні батьки.

Володимир Галецький, позивний Варшава

Володимир Галецький. Джерело: особистий архів родини

Воював у лавах окремого розвідувально-диверсійного підрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України «Кракен». Загинув у ході контрнаступу на Харківщині під час звільнення Куп’янська та околиць 13 вересня 2022 року. Йому було 25 років.

Герой народився в Бердичеві у польській родині. 1937 року НКВС розстріляв його прадіда власне за етнічне походження.

Володимира охрестили у Санктуарії Бердичівської Матері Божої кляштору босих кармелітів. Змалку він вчащав до цієї святині, відвідував дитячі катехизи й суботню польську школу, їздив до Польщі у дитячі табори, а згодом вступив до Вищої школи реабілітації у Варшаві. Розмовляв чотирма мовами, грав на гітарі, писав вірші, любив шахи.

Незадовго до отримання диплома Володимир пройшов вишкіл невідкладної допомоги та тактичної медицини й 1 травня 2022 року пішов на фронт, обравши собі за позивний назву міста, в якому навчався.

У Володимира залишилися батьки та молодший брат.

Віталій Свінціцький

Віталій Свінціцький. Джерело: особистий архів родини

Вперше пішов добровольцем на фронт 2014 року, коли почалися бої в зоні АТО, вдруге — в лютому 2022-го після повномасштабної агресії РФ. Отримав важке поранення, проте після лікування повернувся на фронт. Його життя обірвалося 25 січня 2023 року під Бахмутом.

Віталій народився 1977 року у російському містечку Ваніно в родині військового. Згодом сім’я переїхала в Україну, до Львова. Батько — Казимир — за походженням поляк, і вся родина Свінціцьких відвідувала римо-католицький костел та сповідувала польські традиції.

У Львові Віталій закінчив Національний університет ветеринарної медицини й біотехнологій імені Степана Ґжицького. Згодом брав активну участь спершу в Помаранчовій революції, а згодом і в Революції гідності. 2014-го, коли РФ розпочала війну проти України, пішов добровольцем й служив у 80-й десантно-штурмовій бригаді.

Відслуживши 2014 року, Віталій повернувся до активного суспільно-політичного життя: співорганізовував щорічний фестиваль Active Army Fest; заснував ГО «Союз ветеранів десанту» і керував ГО «Громадське суспільство і влада»; став депутатом Львівської міської ради. Паралельно він здобував другу вищу освіту (юридичну) у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

В героя залишились удова, донька та літній батько.