Єжи Сколімовський належить до старшої когорти польських кінорежисерів , проте він не тільки продовжує активно знімати, а й має неабиякий успіх. Сколімовський народився 1938 року, тобто він на сім років молодший за Януша Маєвського і на рік старший за Кшиштофа Зануссі. Це той рідкісний приклад , коли режисер надовго пішов із кіно (на 17 років), потім повернувся в нього вже у вельми солідному віці й зумів знову привернути до себе увагу, причому не меншу, ніж на початку кар’єри.
У біографії Сколімовського чимало фактів , завдяки яким його можна назвати унікальною фігурою в історії польського кінематографа. Передусім дебютний фільм «Особливі прикмети» (Rysopis, 1964) «склеєно» з коротких навчальних робіт, які майбутній класик знімав у Лодзькій кіношколі. Ніхто до того не заявляв про себе в «повному метрі» відразу після закінчення навчання — на момент прем’єри автору було лише 27 років, і це унікальний випадок. (Для порівняння: Анджею Вайді та Роману Полянському було майже 30 , коли вийшли їхні перші стрічки.)
Фільм «Без бою» (Walkower , 1965) закріпив за Єжи Сколімовським статус найцікавішого представника молодого покоління польської режисури й вписав його творчість у контекст авторського кіно, позаяк кіномитець не лише працював над сценаріями та режисурою, а й зіграв у обох стрічках головні ролі. Захоплення боксом, непокірність характеру, постійне самокопання і притаманний йому в ті роки образ стиляги, — все це відображено на екрані.
Ці фільми привернули до себе увагу не лише на батьківщині режисера , а й за кордоном: прізвище Сколімовського потрапило на обкладинку відомого французького журналу Cahiers du cinéma. Митцю присвятили замітку в рубриці «Нове кіно» поряд із Мілошем Форманом, Марко Беллоккйо та Жаном-Марі Штраубом, а фільм «Без бою» посів друге місце в рейтингу найкращого кіно року, поступившись тільки стрічці Роберта Брессона «Навмання, Бальтазаре». Таким успіхом, до того ж у такому молодому віці, мабуть, не може похвалитися жоден польський режисер.
Крім того , ще студентом (і вже тоді наймолодшим членом Спілки письменників завдяки віршуванню) Єжи Сколімовський був співтворцем сценаріїв таких стрічок, як «Невинні чарівники» (Niewinni czarodzieje, 1960) Вайди та «Ніж у воді» (Nóż w wodzie , 1961) Полянського — ці фільми, особливо другий, започаткували «нову хвилю» польського кіно. Про її існування кінознавці дискутують досі, але якщо все ж визнати, що ця хвиля була, то провідну роль у ній зіграли саме стрічки Сколімовського.
«Особливі прикмети» , «Без бою» та «Бар’єр» (Bariera, 1966) стали новими знаками якості польської кінорежисури. Це фільми про молодь соціалістичної Польщі, яка намагається влаштувати своє життя, проте вона приречена на постійну метушню, безглуздо-хаотичну біганину — не зовсім зрозуміло, задля чого. Фрагментарна структура кінооповіді Сколімовського дуже влучно відображала цей стан і в поєднанні з похмурим настроєм і цинізмом головних героїв нагадувала пошуки французьких «новохвильців», передусім Ґодара.
Невипадково й те , що в першому зарубіжному фільмі Сколімовського «Старт» (Le Départ, 1967), знятому в Бельгії, головну роль зіграв Жан-П’єр Лео — обличчя кінематографа Трюффо.
Стрічка отримала «Золотого ведмедя» на Берлінале , проте режисер не планував емігрувати й почав знімати наступний фільм «Руки вгору» (Ręce do góry, 1967/1981), який згодом став однією з найвідоміших в історії польського кінематографа стрічок, що залишилися лежати на полиці. Поглиблюючи проблематику попередніх своїх кінокартин, Сколімовський не лише підсилив відчуття безвиході, відсутності перспективи, увиразнив контраст між зовнішнім благополуччям та внутрішньою порожнечею покоління 30-річних, а й зважився зробити екскурс у не таку вже й давню історію з критикою сталінізму. Відомий кадр із подвоєними очима на портреті «вождя народів» довів цензорів до шалу. Сколімовському навіть вдалося потрапити на аудієнцію до високопоставленого партійного чиновника Зенона Клішка в надії врятувати фільм, наприкінці розмови він почув: «Скатеркою дорога».
Кадр із фільму «Руки вгору». Джерело: пресматеріали Так розпочалася довга й драматична історія життя Сколімовського в еміграції. Як зазначає польська критикиня Барбара Голлєндер , він «так і не полюбив роботу на Заході. Важливі проєкти зазвичай не складалися , а великі фільми, які доводилось знімати, були йому не надто цікаві».
Промовистим підтвердженням цих слів є перша постановка режисера після вимушеного виїзду з Польщі — «Пригоди Жерара» (The Adventures of Gerard , 1970), в якій годі віднайти бодай слід авторського стилю Сколімовського. Навіть участь італійської кіноакторки Клаудії Кардінале не змогла врятувати від провалу цю костюмовану історичну комедію.
Проте кілька нових робіт Єжи Сколімовського стали повною протилежністю «Пригодам Жерара». У цих фільмах продовжено деякі мотиви попередніх стрічок , проте вони чудово вписалися в британський кінематографічний пейзаж і навіть відобразили його найновіші тенденції. У психологічній драмі «На самому дні» (Deep End, 1970) продовжено тему ініціації молодої людини — цей мотив червоною ниткою проходив через ранні польські картини Єжи Сколімовського. Особливо він помітний у «Старті», де герой Лео відмовився від захоплення автомобільними перегонами заради любовного роману. У британському кінодебюті Сколімовського 15-річний хлопець, влаштувавшись на першу у своєму житті роботу, закохується в колегу і поступово втрачає контроль над емоціями й поведінкою. Лондонська реальність відображена в стрічці відсторонено, як у фільмах Полянського «Відраза» чи Антоніоні «Фотозбільшення». Проте головним засобом художнього вираження в Сколімовського стає колір: яскраво-зелені стінки басейну, жовтий плащ головної героїні, червоні акценти як провісники трагедії у фіналі.
Починаючи з фільму «Старт» , Сколімовський, як свого часу Хічкок, постійно з’являтиметься в епізодичних ролях: у драматичній сцені з’ясування стосунків між героями в лондонському метро він сидить, демонстративно читаючи газету Trybuna Ludu — друкований орган Польської об’єднаної робітничої партії. І в цьому годі не помітити сарказму вигнанця.
Проте ключовим фільмом британського періоду Сколімовського став «Крик» (Shout , 1978) — естетський психологічний трилер, у якому Алан Бейтс зіграв демонічного руйнівника провінційної родини, що жила на березі моря. У стрічці надзвичайно важливі деталі, з яких формується оповідь про приховані можливості людини та метафізичні зв’язки між людьми, але головне — про спіраль божевілля, майстерно закручену режисером у дусі його сучасника Ніколаса Роуга. «Що означає бути нормальним?» — це споконвічне питання , яке звучить на початку фільму, наштовхує глядача на роздуми, що кордон, який відокремлює нас від «ненормальності», вкрай хиткий.
«Місячне сяйво» (Moonlighting , 1982), зняте — іронія долі! — буквально за кілька тижнів, стало обширним коментарем до тогочасних подій у Польщі. Бригада польських робітників приїжджає до Лондона, щоб відремонтувати будинок таємничого польського шефа, а за кілька днів у Польщі вводять воєнний стан. Виконроб Новак , якого зіграв Джеремі Айронс, вирішує за будь-яку ціну приховати від підлеглих, що відбувається вдома. Телефонного зв’язку не було , літаки не літали, а фунти стрімко закінчувалися.
Сколімовський у «Місячному сяйві» поєднав меланхолійність , похмурість і сухуватий драматизм, а ще вивів на екран досить неоднозначного головного героя, змушеного красти з магазину продукти й тримати бригаду в залізному кулаці. Крім того, режисер талановито розв’язав проблему незнання Айронсом польської мови: той вимовляє в кадрі окремі фрази (небагатослівність роботяг не дивує), а головна розповідь ведеться від першої особи за кадром. Здається, фільм створений у стилі легкої недбалості, але насправді він випередив хвилю нової соціальності, сплеск якої незабаром відбувся у британському кіно.
Поширене уявлення , нібито літературу високого класу важко екранізувати, підтверджене, зокрема, досвідом Сколімовського: «Фердидурке» (30 Door Key, 1991) за Ґомбровичем , «Король, дама, валет» (King, Queen, Knave, 1972) за Набоковим, «Весняні води» (Torrents of Spring, 1987) за Турґєнєвим стали об’єктами жорсткої критики. Після справді провальної спроби перенести на екран абсурдистський роман Ґомбровича режисер замовк на 17 років і присвятив себе живопису. Що цікаво, його полотна в стилі абстрактного експресіонізму мали чималий успіх. Проте й кінематограф Сколімовський не покинув: він періодично з’являвся в епізодах таких хітів, як «Марс атакує!» Тіма Бертона чи «Східні обіцянки» Девіда Кроненберга.
З часом ситуація в польському кіно змінилася (передусім 2005 року відкрився Польський інститут кіномистецтва) , а в самому Сколімовському накопичилася втома від життя за кордоном, тому він повернувся до кінорежисури. Так через кільканадцять років Польща знову отримала свого видатного кінематографіста, кожен новий фільм якого стає подією та отримує нагороди найвідоміших міжнародних кінофестивалів.
На перший погляд «Чотири ночі з Анною» (Cztery noce z Anną , 2007) — трилер. Дія розгортається в глухому провінційному містечку, дбайливо знятому оператором Адамом Сікорою в бруднаво-холодних тонах. Однак і в цьому просторі, добре знайомому шанувальникам польського кіно, існують справжні почуття і ніжність. Головний герой — працівник лікарняного крематорію, інтровертний дивак. Він щоночі прокрадається в будиночок жінки, яка живе навпроти, щоб побути з нею поруч. Можливо, йому не вистачає сміливості познайомитися з Анною більш традиційним способом, а може, достатньо дивитися, як жінка спить…
Останніми роками Єжи Сколімовський знімає тільки в копродукції. Міжнародний масштаб і універсальне звучання притаманні фільму «Необхідне вбивство» (Essential Killing , 2010) з суперечливим героєм-талібом, який опинився десь у Східній Європі, а також присвяченій померлому сину режисера стрічці «11 хвилин» (11 minut, 2015), в якій час розтягується, а від екрана неможливо відірватися завдяки несподіваним і динамічним сюжетним лініям.
Зрештою , номінований на Оскар−2023 фільм «Іо» (IO, 2022) — свого роду омаж улюбленому Роберту Брессону. У стрічці ми бачимо світ очима ослика, що проходить свій трагічний шлях від мандрівного цирку до скотобійні.
Як завжди у Сколімовського , це погляд зі сторони, знайома та незнайома Польща, візуальний естетизм, піднесений до основного художнього принципу. Картині часом дорікають за банальність чи повчальність меседжу, але майже 85-річний класик може собі дозволити нагадувати нам про вічні істини.
Переклала Ірена Шевченко
