Розширення НАТО стало можливим завдяки рішенню однієї країни — США. Без їхньої підтримки ми могли б лише мріяти про вступ Польщі до альянсу. Подобається нам це чи ні, в НАТО всім заправляють американці. Сьогодні ми розповімо, як польські дипломати, американська Полонія, Польська діаспора, — прим. ред. політики, військові та офіцери спецслужб домоглися згоди Вашингтона.

Матеріал постав на основі кількадесяти розмов із польськими та американськими дипломатами, які на різних етапах кампанії брали у ній участь. Багато наших співрозмовників просило зберегти їхню анонімність, оскільки вони самі й люди, про яких вони розповідають, нині обіймають високі посади.

Чого не обіцяв Бейкер

Наприкінці 80 – на початку 90-х років Радянський Союз існував, як і раніше, і ніщо не віщувало, що через кілька років ця наддержава впаде, дві інші держави колишнього совєтського блоку розваляться, а на його місці постане півтора десятка незалежних країн.

Коли навесні 1991 року президент Чехословаччини Вацлав Гавел з офіційним візитом відвідав штаб-квартиру НАТО в Брюсселі, рада послів альянсу не погодилася підписати з ним спільну заяву. Дипломати побоювалися, що чехи, поляки та інші сприймуть такий документ як обіцянку. Роздратований Гавел попередив, що тепер Європу може розділити навпіл не залізна, а оксамитова завіса.

Тоді поширилася чутка, ніби 1989 року американський держсекретар Джеймс Бейкер обіцяв совєтам, що НАТО не розширюватиметься на схід. Для Москви це мало стати гарантією того, що СРСР не загрожує возз’єднання Німеччини. Уявну обіцянку Бейкера противники розширення НАТО використовували потім у своїх цілях.

Насправді совєти почули 1989 року те, що хотіли почути. «У моїй адміністрації не було жодних розмов щодо розширення НАТО, тому ми не могли нічого обіцяти», — сказав мені Брент Скоукрофт, тодішній радник президента Буша з національної безпеки, а нині лобіст у Вашингтоні. Він вважає, що росіяни вирвали слова Бейкера з контексту: той говорив лише про нерозміщення військ НАТО на території колишньої НДР після об’єднання Німеччини.

Подача Фланаґана

Першою людиною в американській адміністрації, яка ще 1992 року, невдовзі після розпаду СРСР, почала згадувати в службових записках про розширення НАТО, був Стів Фланаґан: на той час аналітик середньої ланки в Держдепартаменті, а зараз старший директор з Центральної та Східної Європи в Раді національної безпеки та один з авторів стратегії розширення альянсу.

«Фланаґан був серед тих, хто спростував аргументи противників розширення всередині адміністрації», — говорить Збіґнєв Бжезінський, герой кампанії з розширення НАТО.

«Однак 1992 року не було політичної волі продовжувати теоретичні дослідження подальшої долі Центральної Європи, — сказав високопосадовець тодішнього держдепартаменту. — У своїй президентській кампанії Джордж Буш не хотів створювати враження, ніби він полює за голосами національних меншин, а 1993 року переможна команда Білла Клінтона освоювалася з управлінням, і про питання розширення на кілька місяців забули».

Хапай ведмедя за шерсть

Багато польських політиків, особливо діячі американської Полонії, вважали, що з Клінтоном, демократом із сільськогосподарського штату Арканзас, каші не звариш. Справді, спочатку люди Клінтона на чолі з його другом, майбутнім заступником держсекретаря Строубом Толботтом, радили йому не ставити під загрозу відносини з Росією, яка енергійно противилася розширенню НАТО.

Якось Лєх Валенса сказав Толботту, що в стосунку до Росії американці повинні застосовувати стратегію «ведмідь в ополонці»: якщо звір звалився в ополонку, потрібно не витягувати його звідти за шерсть, а обережно підчепити багром, тому що у відповідь на нав’язливу допомогу він ударить лапою.

Проте Валенса сам порушив цей принцип.

«Нашим вступом до НАТО ми багато чим завдячуємо Борису Миколайовичу», — жартує один із провідних польських дипломатів. І справді, саме вечеря президентів Валенси та Єльцина в урядовій резиденції під Варшавою восени 1993 року змінила перебіг історії Європи.

Польські експерти, які готували візит Єльцина, навіть не намагалися пропонувати дискусію про російські побоювання, пов’язані з розширенням НАТО. «Проте Валенса ризикнув і розіграв це як партію в покер», — каже дипломат, який стежив за перебігом подій.

Вечеря на честь Єльцина затягувалася. Валенса наполягав, щоб президент Росії погодився включити у спільне комюніке фразу про те, що демократичні країни мають право обирати собі союзи. Це означало б згоду на вступ Польщі до НАТО. Радники Єльцина заперечували. Кажуть, після кількох годин безплідних дискусій і кількох пляшок зубрівки Валенса сказав Єльцину прямо: «А от я не потребую порад своїх людей, щоби щось підписати». У відповідь Єльцин відкинув усі заперечення: «Я підпишу».

Глава російського МЗС Андрєй Козирєв був розлючений: ця заява позбавляла противників розширення НАТО найсильнішого аргументу. Через три дні після від’їзду з Варшави Єльцин, обговоривши ситуацію з генералами, надіслав лідерам кількох країн-членів НАТО конфіденційний лист, у якому відмовлявся від варшавської заяви.

Валенса вже сподівався розпочати переговори про розширення НАТО. Але лист Єльцина, жовтневий путч у Москві та перемога посткомуністів на виборах у Польщі віддалили цю перспективу.

«Заткнути рота цим бісовим полякам»

Проте з того часу американці вже не могли ігнорувати польський стукіт у двері, який ставав дедалі гучнішим. Нашвидкуруч склали план, відомий як «Партнерство заради миру». «В уряді США багато хто розраховував на те, що досягнення такого рівня співробітництва в рамках “Партнерства” займе у нас щонайменше кілька років», — сказав високопосадовець Білого дому, який побажав залишитися анонімним.

«Готуючи програму “Партнерства”, американці мимоволі перейшли рубікон, і дороги назад вже не було», — стверджує сьогодні високопоставлений польський дипломат. Однак восени 1993 року, коли у посольстві Польщі у Вашингтоні дізналися про подробиці програми, до Варшави полетіли песимістичні депеші. А на одному з проєктів програми, відправленому з Пентагону до британського Міністерства закордонних справ, була дописка від руки: «Можливо, таким чином ми хоч на хвилину заткнемо рота цим бісовим полякам».

Перед самітом НАТО в Брюсселі, запланованим на січень 1994 року, Вашингтон двічі відвідав польський міністр закордонних справ Анджей Олєховський. Він ставив питання про сенс «Партнерства» і повторював польську тезу про вакуум безпеки, який виник у Центральній Європі після скасування Варшавського договору. «Якщо його не заповнить НАТО, це знову зробить Росія, щойно там відродяться імперські амбіції», — пояснював він.

І все ж таки американці уникали будь-яких зобов’язань.

Тиснути на них, тиснути!

Ще у жовтні 1993 року Конгрес американської Полонії відправив Клінтону написаний Яном Новаком-Єзьоранським заклик розширити альянс. У грудні Полонія організувала першу акцію з розсилки депеш та факсів до Білого дому та офісів конгресменів.

А Валенса розлютився. Він вважав, що молодий президент США та Захід загалом прогавили шанс, який з’явився, коли Єльцин підписав спільну заяву. Посольство США у Варшаві повідомило Вашингтону, що поляки можуть не приєднатися до «Партнерства». «А без Польщі замість “Партнерства в ім’я світу” у нас було б “Фіаско в ім’я спокою”», — визнає американський дипломат.

Здивований масштабами польського протесту Білий дім відправив до Варшави постійну представницю при ООН Мадлен Олбрайт (чешку за походженням) та голову Об’єднаного комітету начальників штабів Джона Шалікашвілі, який народився у Польщі. Від Валенси вони вийшли вражені. Одна людина, яка знала, що відбувалося на зустрічі, описала її так: «Президент розніс їх ущент, говорив, що американці все зіпсували».

Наступного дня до гостей звернувся Олєховський. Вони уважно вислухали його аргументи на користь розширення альянсу і повернулися до США переконані, що «Партнерство» не може бути недільною школою — воно має стати справжнім університетом для майбутніх членів НАТО.

Валенса погодився приєднатися до програми, оскільки було очевидним, що карти роздає не Польща. «Ми підписали “Партнерство” трохи наосліп», — каже наш співрозмовник із МЗС. «Нам залишалося весь час тиснути на американців, — додає польський дипломат, який побажав залишитися невідомим. — Тиснути і не давати Білому дому перепочинку».

Розворот Толботта

У січні 1994 року на саміті НАТО ухвалили розмиту заяву про відчинення дверей перед новими членами — саме таку, в якій альянс відмовив Гавелу за два роки до того. У квітні 1994 року Строуб Толботт приземлявся у Варшаві із завмиранням серця. У літаку він читав витяги з польської та полонійної преси, і всюди його таврували як особу, «що не знає міри в схилянні перед Москвою». Справді, заступник держсекретаря, який колись як журналіст займався російською тематикою і навіть перекладав мемуари Хрущова, дивився на проблему розширення НАТО крізь призму відносин із Москвою.

На зустрічі з експертами із зовнішньої політики Толботт вислуховував аргументи на користь розширення НАТО і не намагався просувати свої погляди. Потім у барі готелю «Маріотт» він дві години дискутував із заступником міністра закордонних справ Єжи Козмінським. «Ми говорили головним чином про Росію та НАТО, — згадує Козмінський, який незабаром став послом у Вашингтоні. — Він справив на мене дуже добре враження».

Через рік, вже у США, Толботт запросив нового польського посла на сімейний обід у День подяки. Це все одно, що в Польщі запросити знайомого з родиною на Святвечір. «Згодом Толботт почав нас усе більше цінувати, — розповідає високопосадовець МЗС. — Йому подобалася наша завзятість у досягненні своєї мети».

Як Клінтона понесло

У червні 1994 року міністр Олєховський виступив у Стамбулі на зустрічі країн-членів НАТО та партнерів. Його промова справила на американських аналітиків сильне враження. Він став першим політиком, який привселюдно пов’язав розширення альянсу з іншими складовими нової системи європейської безпеки. З того часу можна було пояснювати скептикам, особливо у Вашингтоні, що розширення НАТО не є самоціллю. Польська дипломатія отримала набір витончених та чітких аргументів.

У вересні Олєховський опублікував одночасно в Польщі, Росії та Україні статтю про те, що розширення НАТО означає розширення зони стабільності в Європі, а вступ Польщі до альянсу наближає до Європи й Росію. За місяць до того Варшаву відвідав Клінтон. Толботт, який відповідав за підготовку візиту, побоювався, що Валенса знову влаштує скандал, критикуючи гостя за надто велике зволікання у процесі розширення НАТО. Аналітики Білого дому боялися одночасно реакції американських русофілів (якби президент зайшов зі своїми обіцянками надто далеко) та Полонії (якби він пообіцяв надто мало). Американці намагалися задобрити поляків поспіхом підготовленим проєктом так званої варшавської ініціативи — програми військового співробітництва з державами Центральної Європи. Поляки реагували без ентузіазму. Вони сподівалися, що у Варшаві зроблять якусь вирішальну заяву.

І заяву зробили — несподівано для самих американців. Спочатку президента США приємно здивували натовпи варшав’ян, які його вітали. А коли на пресконференції Валенса обсипав його компліментами, назвавши, зокрема, «світовим лідером» та «нашим другом», Клінтон радісно вийшов за межі, окреслені його радниками на борту Air Force One. «Оскільки питання, чи потрібно розширювати НАТО, вже вирішене, ми розпочнемо консультації з нашими союзниками щодо того, як краще провести це розширення», — сказав він у присутності сотень журналістів.

«У мене просто ноги підкосилися», — згадує американський дипломат, який супроводжував Клінтона. «У США слово президента відразу стає обов’язковою політичною програмою, — каже посол Козмінський. — Однак це палиця з двома кінцями: втрачену в очах американців довіру дуже важко відновити».

Пресконференція президента США Білла Клінтона та президента Польщі Лєха Валенси, Варшава, 1994. Фото: Ярослав Стахович / Forum

Спокійно, все буде гаразд

Того ж таки 1994 року в держдепартаменті почав працювати Річард Голбрук — той самий, який згодом запропонував військовим із Пентагону подати у відставку, якщо їм не подобається президентський план розширення НАТО. А ключову посаду старшого директора з Центральної та Східної Європи у Раді національної безпеки та спеціального помічника президента обійняв Деніел Фрід — мабуть, найбільший друг Польщі у Білому домі, нині посол США у Варшаві.

У держдепартаменті у вузькому колі відбулася серія закритих дискусій, присвячених тому, як вводити до НАТО нових членів. У цих нарадах брали участь, зокрема, Голбрук, Фрід і Джозеф Крузел — єдиний на той момент високопосадовець Пентагону, який підтримував розширення.

Влітку 1994 року я намагався випитати у Крузела, коли ми вступимо до НАТО. Він лише усміхався: «Спокійно, все буде добре». Потім у Варшаві він запевняв журналістів, що «вступу Польщі до НАТО, безперечно, дочекаються усі присутні в цьому залі». На жаль, у цьому Крузел помилився: через десять місяців він загинув у автокатастрофі під Сараєво разом із двома іншими дипломатами та французьким військовим.

Восени 1994 року Крузел розмірковував, як має відбуватися розширення НАТО: «Для ухвалення такого серйозного рішення потрібен саміт глав держав-членів НАТО. А може, провести його до 50-річчя альянсу 1999 року?»

Без Росії ніяк

1995 року вже було зрозуміло, що без якоїсь угоди з Росією американці розширення НАТО не проштовхнуть. Неофіційно Фрід та Толботт наголошували: Вашингтон настільки зацікавлений у перемозі Єльцина на виборах у червні 1996 року, що до цього часу не зробить нічого, що могло б похитнути його позицію.

У січні 1995 року заступник міністра закордонних справ Росії Ґєорґій Мамєдов повідомив Толботту, що Москва готова обговорити американську пропозицію стратегічної угоди з Північноатлантичним альянсом. Росіяни не знали, як ставитися до чуток про плановане розширення, що доходили з Вашингтона, і намагалися зберегти свободу дій. Переговори Мамєдова з Толботтом у лютому 1995 року проходили добре, і польське МЗС почало побоюватися, що Росія та НАТО підпишуть стратегічну угоду, перш ніж питання розширення буде вирішено остаточно. На щастя, нам знову прийшов на допомогу Боріс Ніколайович.

Такої наради в російському МЗС не пам’ятали навіть давні співробітники. Єльцин, ймовірно, підбурюваний генералами, гримав кулаком по столу і кричав на дипломатів, що вони зраджують російські інтереси. Мамєдов відразу втратив мандат на ведення переговорів з американцями. «Ми зітхнули з полегшенням, оскільки стало зрозуміло, що розширення вдасться схвалити до укладення угоди з Росією», — говорить високопоставлений польський дипломат.

Незабаром після цього Толботт остаточно підтвердив свій перехід до табору прихильників розширення своєю статтею у престижному журналі The New York Review of Books. Росіяни побачили, що втратили у Вашингтоні найвірнішого союзника.

П’ять хвилин священника Янковського

«Не знаю, що тоді сталося: викреслили це спеціально чи випадково…» — наш співрозмовник із дипломатичних кіл хитає головою. Йдеться про кілька пропозицій на тему Голокосту, які хтось викреслив із тексту краківської промови Лєха Валенси з нагоди 50-річчя визволення Аушвіца. Адже ці урочистості мали стати свідченням пам’яті про жертви Катастрофи! «Ми отримали дуже серйозне попередження, що потрібно негайно взятися за нормалізацію польсько-єврейських відносин», — розповідає високопоставлений польський дипломат.

У квітні 1995 року вісім конгресменів написали Клінтонові листа, в якому вимагали поставити розширення НАТО в залежність від врегулювання майнових справ жертв Голокосту в Польщі та інших країнах-кандидатах. Бжезінський та Новак-Єзьоранський намагалися з’ясувати в адміністрації, наскільки серйозно вона ставиться до питання єврейських вимог щодо повернення майна. І ось тоді однієї червневої неділі прозвучала знаменита проповідь священника Генрика Янковського в ґданській церкві святої Бриґітти. У присутності президента Валенси прелат порівняв нацистську свастику із зіркою Давида. У США зчинився скандал. Посольство не встигало приймати десятки дзвінків та листів від обурених американців, із Нью-Йорка на конфіденційну зустріч із послом приїхала делегація Американського єврейського комітету.

Чим довше мовчав Валенса (який стверджував, що не слухав проповідь), тим жорсткішими ставали вимоги єврейських організацій. Через дев’ять днів після проповіді президент зробив заяву, підготовлену Владиславом Бартошевським та Броніславом Ґеремеком: він засудив антисемітизм, але не згадав Янковського. «Якби Валенса зробив ту ж заяву відразу чи через день, питання було б закрите, — каже польський дипломат, один із тих, кому довелося придушувати скандал. — Але через дев’ять днів американцям цього було замало».

Через кілька тижнів після проповіді Валенса відвідав Сан-Франциско, де він був єдиним, крім Клінтона, президентом на святкуванні 50-річчя ООН. Польська дипломатія пережила там один із найдраматичніших моментів у відносинах із США після 1989 року. Ще до виступу Валенси із засудженням антисемітизму радники попередили Клінтона, що він не повинен із ним зустрічатися. «Але якби Клінтон проігнорував Валенсу, це справило б ефект ляпаса», — каже наш співрозмовник із польського МЗС.

Після проведених в останню мить переговорів польського посла з Фрідом, який перебував на борту президентського літака, півгодинна зустріч таки відбулася. Насамкінець Клінтон чемно подякував Валенсі за його заяву, на що той відповів, що проповіді не чув, а якби йому довелося коментувати «кожну подібну балаканину», то він би тільки тим і займався, що писав заяви.

Операція «Футбол»

Тим часом польське МЗС усвідомило, що впливати на рішення Білого дому можна не лише за допомогою листів та обідів з американським послом у Варшаві. Посольство Польщі у Вашингтоні шукало нові методи — ефективні та дешеві. Спеціально викликаний Козмінським колишній радник прем’єр-міністерки Сухоцької із зовнішньої політики Маріуш Гандзлік привіз до Вашингтона мистецтво гри у футбол. Водночас у посольстві склали карту впливу, на якій позначили, зокрема, Пентагон, держдепартамент та Університет національної оборони, тобто місця, де займалися НАТО.

Польський дипломат згадує: «Ми знали, що у Пентагоні працюють молоді аналітики, позбавлені типової для професійних дипломатів навички ставати у захисну стійку. До того ж ніхто ними раніше не цікавився».

Гандзлік зібрав зі співробітників відомства футбольну команду, почав із ними грати та ходити на пиво. На початку 1995 року він приніс у посольство одну з ідей військових аналітиків: поєднати розширення НАТО з розширенням Євросоюзу. «Гандзлік, якого друзі з Пентагону називали Бджілкою, вибив їм це з голови, — стверджує наш співрозмовник. — Ця концепція і так була приречена, але завдяки футболу Гандзліка це сталося набагато раніше».

Юзеф Олексій зупиняє зсув по фазі

Восени 1995 року Фрід та Козмінський розробляли план подальших дій — і вигадали «зсув по фазі». Він мав полягати у непомітному переході від фази аналізу розширення до фази попереднього діалогу з кандидатами. Діалог, як передбачалося, поступово переросте в переговори про членство, які після російських виборів у червні 1996 року мали настільки ж непомітно перетворитися на конкретні обговорення з найкращими кандидатами і завершитися до середини 1997 року.

У січні 1996 року Фрід збирався подати Клінтону секретний меморандум, що містив саме такий план. Однак у середині грудня, коли проєкт був уже готовий, із Варшави прийшла жахлива новина: польського прем’єра ось-ось звинуватять у шпигунстві.

«Ми не боялися, що Олексій справді виявиться шпигуном, — розповідає тодішній посол США у Варшаві Ніколас Рей, нині власник консалтингової фірми у Вашингтоні. — Нас непокоїло лише те, чи спрацюють демократичні інститути, такі як прокуратура та суд». Збіґнєв Бжезінський закликав новообраного президента Алєксандра Кваснєвського «не дозволити замести справу під килим незалежно від того, як вона розвиватиметься».

Зрозуміло, колишній посол не скаже, що думали тоді про винуватість чи невинуватість Юзефа Олексія в ЦРУ, але мої американські співрозмовники переконані: справу розглянули відповідно до стандартів демократичної держави. «Тепер, коли я розповідаю про Польщу, я наводжу цю справу як один із прикладів зрілості вашої політичної системи», — каже Рей.

Рятуйте, рекомунізація!

Перемога Кваснєвського на президентських виборах викликала у Вашингтоні тривогу: чи збережуть польські посткомуністи напрямок зовнішньої політики? Впливовий сенатор Джон Уорнер запитував Козмінського, чи можлива «рекомунізація» Польщі. «1993 року ми хвилювалися, що посткомуністи захопили парламент, а тепер у їхніх руках опинився і Бельведер», — визнає високопоставлений американський дипломат.

Однак Кваснєвський із самого початку прагнув завоювати довіру американців. Він не відмовився від союзницьких зобов’язань у Боснії та попросив Анджея Мільчановського та Владислава Бартошевського зберегти свої міністерські пости, що було помічено у Вашингтоні. У квітні глава зовнішньополітичного відомства Даріуш Росаті домігся від американців завершення «карантину» Кваснєвського. Президент мав з’явитися у Вашингтоні влітку.

Але спершу туди приїхав Валенса. «Це дуже важливий візит. Якби Валенса почав говорити про нелегітимні вибори та скаржитися на комуністів, то це був би поганий сигнал», — каже польський дипломат. Однак колишній президент сказав американцям, що «польські комуністи, як редиска, — зовні червоні, а всередині білі». А Клінтону зізнався: «Я їх, звісно, не люблю, але вони прозахідні — у вас здобували освіту».

Ще до цього вдалого візиту Валенси Білий дім вирішив, що під час осінньої кампанії Клінтон виголосить промову, в якій розкриє всі карти щодо розширення НАТО. Але американці хотіли, щоби спочатку новий польський президент усунув дві останні перешкоди на шляху до альянсу. «Як це не парадоксально, але для Польщі було на краще, що президентські вибори виграв посткомуніст, оскільки тепер його партія могла насправді довести відданість демократії та бажання вступити до НАТО», — сказав мені американський дипломат.

Генерал не потрібен

Цивільний контроль над армією від початку був однією з головних умов для кандидатів до альянсу. Американці не приховували, що їм не подобається начальник Генштабу генерал Тадеуш Вілєцький. «Коли під час одного з його візитів у Пентагоні я розмовляв з американськими військовими, вони були нажахані і казали, що почуваються так, ніби перенеслися у часі на півтора десятка років назад, на зустріч із совєтськими генералами», — розповідає високопоставлений американський дипломат.

Знаменитий обід, під час якого генерали у присутності президента відмовилися виконувати накази міністра оборони, викликав у Вашингтоні більше занепокоєння, аніж згодом справа Олексія. «До цього додалася проблема з новим статутом міністерства національної оборони, який не подобався Валенсі», — додає наш співрозмовник.

«Іноді Вілєцький ставав у пригоді: його накази виконували беззаперечно, — зазначає знавець польських проблем у Вашингтоні. — Але було щось аморальне в тому, що Валенса за будь-яку ціну шукав підтримки в армії».

Американці косо дивилися і на участь генералів у передвиборній кампанії Валенси. У Пентагоні з’явилися дослідження, які наводили на думку, що без радикальних змін у цій галузі Сенат США не затвердить вступ Польщі до НАТО. Американці доклали всіх зусиль, щоб ці документи потрапили до рук поляків.

Але Валенса не хотів нічого слухати. Він повторював, що цивільний контроль збережено, бо він — громадянський президент. «Ми пояснювали, що контролю з боку парламенту немає, що в міністерстві оборони працює надто мало цивільних, але все було марно», — розповідає американський дипломат. І додає: «У цьому плані Кваснєвський принципово відрізнявся від Валенси. Він відразу зрозумів, наскільки це важливо. І хоча усунення Вілєцького та впорядкування взаємин між міністерством національної оборони та Генеральним штабом зайняло рік, він це зробив».

Реабілітувати полковника

У лютому 1997 року в Міжнародному інституті стратегічних досліджень на вулиці К. у центрі Вашингтона зустрілися посткомуніст Лєшек Міллер, міністр внутрішніх справ, та Збіґнєв Бжезінський, колишній радник президента США з національної безпеки. За кілька місяців було скасовано смертний вирок найзнаменитішому американському шпигуну в ПНР — полковнику Ришарду Куклінському.

Бжезінський, ЦРУ та потужне лобі колишніх офіцерів американської розвідки вже кілька років вимагали, щоб Польща розібралася зі справою Куклінського. «Незабаром після його обрання президентом я сказав Валенсі, що це питання потрібно вирішити, — каже Бжезінський. — Але він із різних причин не хотів нічого робити».

Держдепартамент попереджав, що під час дебатів про ратифікацію в Сенаті консерватори запитають, як Польща має намір вступити до НАТО без свого «першого натівського офіцера». Але справа зрушила з мертвої точки лише 1996 року, коли Міллер у розмові з послом США у Варшаві згадав про своє бажання зробити щось у цьому напрямку. У результаті посол Козмінський організував зустріч Міллера з Бжезінським.

Міллер розповідав про юридичні процедури, які чекають на Куклінського. Бжезінський слухав і записував усе по пунктах у своєму жовтому блокноті. Вони домовилися, зокрема, що необхідний допит буде таємним, і прокурори звертатимуться до Куклінського «пане полковнику». Нарешті Бжезінський зачитав кілька умов, які мали виконати Куклінський та польська влада. «Добре, ми одне одного зрозуміли», — відповів Міллер.

«Наша неформальна домовленість була дотримана Міллером точно, — наголошує сьогодні Бжезінський, який відразу ж після того, як гість пішов, зателефонував полковнику, щоб передати йому добрі новини. — Я повірив Міллеру і сказав Куклінському, що особисто відповідаю за перебіг операції. І я не схибив».

За два місяці після того до Вашингтона таємно прилетіли два офіцери з військової прокуратури, щоб допитати Куклінського. Три дні полковник у присутності Бжезінського та Козмінського розповідав про свою кар’єру, про те, чому він пішов на співпрацю із ЦРУ і як утік із Польщі.

Карти тиску

Для своїх співробітників посол Козмінський намалював п’ять кіл, що означали інститути, на які слід впливати: адміністрація, Конгрес, ЗМІ, центри формування громадської думки (зокрема наукові інститути) та групи тиску (бізнес, профспілки та єврейські організації). А в січні 1995 року посольство почало складати списки ста сенаторів (перші склав Боґуслав Вінід), поділених на категорії залежно від їх ставлення до розширення НАТО: 1) рішучі прихильники; 2) прихильники; 3) сумніваються, схильні до підтримки; 4) сумніваються, схильні до голосування проти; 5) рішучі противники. 1996 року цю «карту» перевіряли ще тричі, 1997 року — чотири рази, а 1998 року — що два тижні.

Для переможного голосування необхідно було заручитися голосами щонайменше 67 сенаторів. 1995 року, за оцінками посольства, у перших трьох групах було менше ніж 50 сенаторів, а рішучих прихильників — лише кілька. «Тому ми почали уважно стежити за ними й дивитися, хто на них впливає: політики місцевого рівня, бізнес або, можливо, ЗМІ», — каже один із наших дипломатів. 40 сенаторів отримали «особисту опіку» з боку посольства, консульств чи Полонії у тих чи інших штатах.

Крім того, посольство закликало Законодавчі збори окремих штатів приймати резолюції, які підтримають розширення НАТО. Такі документи з’явилися у 19 штатах.

Велику роль у тиску на сенаторів відіграла Полонія — передусім Конгрес американської Полонії, а також дрібніші організації, наприклад, Федерація польських американців. Активіст зі штату Делавер Стефан Скельник влаштував прийом на 250 осіб у найрозкішнішому готелі Вілмінгтона, щоби залучити до боротьби за розширення НАТО впливового сенатора Джо Байдена. «Наш посол був почесним гостем, чорношкірий мер говорив про необхідність розширення НАТО, а морська піхота марширувала перед польським прапором», — розповідає Гандзлік. Байден, тоді ще не цілком переконаний, що розширення необхідне, був вражений. Коли Козмінський представив його як союзника, а представники Полонії притиснули до стінки, Байден обіцяв поборотися. У квітні 1998 року він натхненно вів дискусії про розширення.

Проведена під керівництвом вашингтонського офісу КАП та Яна Новака масова акція з розсилки листів, а також кампанія посольства приносили свої плоди. Тоді у нас уже з’явився союзник у президентській службі у справах розширення, начальником якої був блискучий переговорник Джеремі Рознер. Влітку 1996 року за черговий закон про військову допомогу країнам-кандидатам у НАТО проголосували 80 сенаторів — стільки ж, скільки через два роки підтримало розширення альянсу.

22 жовтня 1996 року під час передвиборного виступу в Детройті Клінтон сказав, що НАТО прийме нових членів — Польщу, Чехію та Угорщину — у квітні 1999 року.

Перукар з Айдахо

Ще 1998 року польські дипломати їздили по США, переконуючи сенаторів, які сумнівалися. «Мені дістався штат Айдахо, де обидва сенатори були радше проти, — розповідає співробітник посольства Боґуслав Маєвський. — У цьому штаті ми не мали жодних контактів, жодної польської адреси, жодної знайомої групи. Чорна діра. Польські вчені нікого там не знали, а TV Polonia не мала жодного абонента. Я поїхав туди втемну, вивчив місцеву газету, але за пів року про зовнішню політику в ній написали лише двічі. В Айдахо закордоном вважають Каліфорнію».

Розмовляючи з радниками одного із сенаторів, Маєвський здивувався, що в штаті, який славиться картоплею, немає польського лобі. «Неправда, у нас тут є польський перукар», — відповів чиновник. Перукар підстриг Маєвського і розповів йому, що зять одного із сенаторів — поляк із відомої шляхетської родини. «Я надіслав сенатору листа, нагадуючи йому про величезні заслуги цього роду перед Польщею, — розповідає Маєвський. — Про іншого сенатора було відомо, що він підтримує право на носіння зброї, тому ми написали йому, що досі Польща не мала права на самозахист, оскільки хтось завжди вирішував усе за неї».

Хитрощі Росії

У січні 1997 року Толботт запросив послів держав-членів НАТО і країн Центральної Європи, щоб повідомити, що переговори з Росією, ймовірно, будуть відновлені. Москва зрозуміла, що розширення НАТО неминуче, і хотіла використати свій останній шанс, щоби схилити Захід до поступок.

За два тижні до того Північноатлантична рада зробила заяву про нерозміщення ядерної зброї на території нових країн-членів, чого вимагала Росія. «У березні ми почали побоюватися, що американці та НАТО зайдуть надто далеко у поступках Росії», — каже високопоставлений польський дипломат.

Росіяни хотіли, щоб угода з НАТО була юридично зобов’язуючою, і щоб НАТО не використовувала інфраструктуру колишнього Варшавського договору. Вони також хотіли гарантій, що їх не відріжуть від ринку зброї у колишньому Варшавському договорі. Серйозне занепокоєння Варшави викликала дискусія НАТО − Росія про нерозміщення військових частин альянсу на території нових держав-членів. У березні міністр Росаті попередив Мадлен Олбрайт, що Польща не погодиться з жодними обмеженнями свого членства.

GROM уже давно в НАТО

Вранці 27 червня 1997 року мостом через Саву, що з’єднує сербське село Богоєво з хорватським Ердутом, проїхала машина з кількома озброєними чоловіками. Водієм був Мілан Кнєжевич, колишній чемпіон Югославії з боксу, нині професійний охоронець. Поруч із ним сидів Славко Докманович — «вуковарський м’ясник».

До війни він був мером Вуковара. Однак, коли серби та хорвати вирішили, що більше не можуть жити разом, голова оточив себе групою солдафонів і почав очищати місто від несербів. 1992 року Докмановича звинуватили в тому, що під його контролем вбито 260 хорватів, які перебували у вуковарській лікарні.

«Одразу за мостом нас оточило кілька джипів із людьми у балаклавах, які розмахували калашами. Вони взяли нас без жодного пострілу», — розповідав згодом Кнєжевич. Через шість годин Докманович був уже в гаазькій в’язниці, а через рік, не дочекавшись вироку, скоїв самогубство.

«Мені потім говорили, що нас схопили російські найманці, завербовані гаазьким Міжнародним трибуналом», — розповідав Кнєжевич. Насправді це були офіцери польського спецпідрозділу GROM.

Бійці спецпідрозділу GROM. Джерело: Reuters

Знаючі люди не сумніваються, що GROM вже давно в НАТО. «Це обличчя вашого спецназу», — сказав мені один чиновник з Пентагону. GROM тренували офіцери двох найкращих спецпідрозділів у світі — британської Особливої повітряної служби (SAS) та американської «Дельти». Його творець і командир, колишній офіцер розвідки ПНР полковник Славомір Петелицький, мав безмежну довіру американських та британських партнерів. Напевно, про більшість операцій GROM ми ніколи нічого не дізнаємося. Члени GROM показалися журналістам один раз — коли чотири роки тому на Гаїті охороняли командувача американської військової операції генерала Генрі Шелтона, який пізніше став головою Об’єднаного комітету начальників штабів США.

Не бійтеся спецслужб

Наші політики охоче оповідали про те, як на Заході ставляться до польських спецслужб. Праві ще за кілька місяців до вступу Польщі до НАТО стверджували, що колишнім ПНРівським офіцерам Захід жодних таємниць не довірить. Однак найчастіше це не відповідало дійсності.

На той час польські та американські спецслужби вже кілька років співпрацювали настільки тісно, що одного разу у Вашингтоні я почув: «Якби мені потрібно було назвати одного чи двох найближчих союзників США у світі, я б ще вагався. Але якби треба було назвати трьох, серед них точно були б поляки». Під час секретних засідань представники ЦРУ розповідали конгресменам такі лестиві історії про поляків, що у квітні 1998 року перед голосуванням у Сенаті радник одного із сенаторів пожартував: «Якби це залежало від ЦРУ, ви стали б не членом НАТО, а 51-м штатом США».

Найвідомішою (і єдиною відомою широкому загалу) спільною операцією ЦРУ та Управління охорони держави (УОД) стала евакуація агентів американської розвідки з Іраку 1990 року. «Для нас це був справжній іспит, — казав мені офіцер польської розвідки. — Спочатку американці попросили про допомогу французів та британців, але ті відповіли, що евакуація всієї команди ЦРУ з-під носа у Саддама Хусейна неможлива. Поляки погодилися та ризикнули життям. В Америці про таке не забувають».

Коліно Гелмса

Противники розширення НАТО до останнього пропонували несуттєві поправки, щоб потягнути час. В останній день дебатів вони продовжили обговорення з розрахунком на те, що кілька прихильників розширення відлетять до Боснії. Однак близько десятої вечора Джессі Гелмс, старий консерватор і антикомуніст, керівник сенатського комітету з міжнародних відносин, сказав своїм колегам: «Якщо потрібно, я сидітиму тут до ранку, але тоді мій стан здоров’я буде на вашій совісті: завтра у мене операція на коліні». І противники врешті здалися.

Статтю було опубліковано у виданні Gazeta Wyborcza 6 березня 1999 року

Переклала Марія Шагурі