Яцек Подсядло. Фото: Матеуш Влодарчик / Forum

Яцек Подсядло. Фото: Матеуш Влодарчик / Forum

Яцек Подсядло. «Живемо, як звірі, у норах, нами ж виритих»

20 листопада 2023
Яцек Подсядло
Слова

Вірші одного з найвідоміших сучасних польських поетів — Яцека Подсядла — у перекладах Остапа Сливинського.

«Не» можливе

Ані Корповській

Не пес , не видра, не тиранозавр,
не домашній кіт, не змія,
точно — не лелека, і аж ніяк не жайворонок,
жодна з тварин, що живуть у віваріях,

що ж то було? Можемо
виокремити кілька
анатомічних рис:
безоке , безвухе, безносе, беззубе,
бачило, чуло, нюшило і гризло.

Сиділо між нами на кіносеансах ,
лягало в ногах, коли йшли ми до сну.
Рахувало цілунки й години розлуки,
приходило проти вітру, хитре, зле, блискавичне,

у щілинах дверей , в протягах,
поміж шибками вікон, під емаллю каструль.
Висміяне і вигнане,
вистромлювалося часом із замкової шпарини, щоб злизувати з меблів
скупе їдло темряви.

02.06.91

Ніч № 40

Я б хотів , щоб вона повернулась. Хотів би сказати їй:
«Я не скривдив жодного з народів. Не закликав до війни.
Не будував в’язниць, не гнітив слабких.
Не стріляв ні у тварин, ні в людей, не нехтував Любов’ю.
Якщо бачив світло, то йшов за ним.
Не тікав перед темрявою.
Не скидав бомб, не випускав паралітичних газів.
Що я скоїв такого, що ти пішла? Мої невеликі злочини не заслуговують аж такої кари».
Я хотів би поневолити народи, щоб вони видобували для неї руду, вугілля
і діаманти, щоби будували для неї храми і прокладали мости
над проваллями. Вона повернеться. Її повернуть мої вірші,
мої закляття, моя туга; її засмокче ця порожнеча.

21.08.90

День № 102. Удосвіта

Перш ніж місто скрикне і захлинеться повітрям ,
перш ніж людська кров зарум’янить трамваї, перш ніж очі протре
сліпий вокзальний жебрак, перш ніж вірш рушить по мені колом, як бігун — стадіоном,
перш ніж восьминоги перехресть
підхоплять мене, і я потону в морі тіл,
— бачу те місце на подушці, де відбилась моя голова,
де відбулася війна, і де все-таки знов
показали кілька короткометражних
снів про неї, заборонених снів.

23.10.90

Перевдягання

Сонце все нижче , прибуває тінь.
Сідаю навпочіпки, щоб до землі було ближче. Кажуть цвіркуни:
« ». Не розумію. Розумію,
але не знаю, що вставити в ці лапки.
Мурашка входить у темне коло попелища.
Попіл вологий після дощу. Під трухлявою лавою
Мурка воює з кісткою, вибіленою сльотами, сонцем і вітром.
«Прибуває нам тінь, Мурочко».
Навіщо розуміти? А кукурудза — хіба вона думає?
І що вартніше — золотаві качани чи думки?

Птах , смерть, павук, закіптюжений камінь, чаклунська трава,
чиї насінні сумки, досить їх легко торкнути, вистрелюють
дрібним зерням далеко, далеко

Хіба ми — не рослини?
Все схоже й єдине: недопалена скіпка , недоказана казка,
надламана гілка, трава впереміш з осотом, і клоччя собачої шерсті,
сусід, що тупцяє, спираючись на костур, і кущ помідорів,
прив’язаний до палі смерті, і ще — далекий дзвін,
разюче сонце, разюча схожість, оглушливе комашине крило.
Жалобна процесія зникає в пітьмі тунелю й
виринає з іншого боку. Жалібники виходять із тіла самиці,
змінивши траурну одіж на слиз новонароджених,
а може, як виноград, пнуться мурами вгору,
зодягнені в зелень, біжать до неба по світло?
Ензим, бактерія, джміль, псалтир, машинерія,
що викидає гострий зміїний язик, хода на Храм,
шкільна екскурсія, спів:

«Отче , рожденний перед усіма віками, змилуйся над нами», танець,
поскочіца
Поскочіца — поширений на Балканах швидкий танець. й танго , танці воєнні і джайв,
танці з мечами і полька-дриґанка з тростинкою;
хіба ж смерть — то не танець? Лише тінь прибуває,
ще мить, і стане більше її, ніж ми здатні двигнути.
Страх, нехіть до панування, фанатизм і всяка пристрасть похвалені будуть.
Я ж хотів панувати над фразою. Великі гріхи мої.

20.07.92

Давид у долині дубів

Відкинув одіж , бронзовий шолом і панцир,
оголив худий змучений тулуб.
«Спробуй носити меча», — повелів король.
«Я не звик», — ухилився він, переставляючи ноги, як курка.

Військо стояло на пагорбах. Гримнув сміх , коли він зійшов у долину.
Зважив на долоні камінь. В очах його захитався обрій.
Може, не варто було виходити з лав, полишати тінь неіснування
Пращник. Чи годиться доручати такому очистити люд від неслави?

Він волів би повернути додому , до овець, до Батька, до арфи.
Вийшло супроти нього п’ять тисяч шекелів
панцирної руди. «Боже, Ти вирвав мене
з лев’ячих лап і ведмежих, Твоя рука — на моїй».

Репнуло надвоє вершникове чоло.
Він узяв його голову й зброю до свого намета ,
подалі він гаму бенкету. Довго сидів нерухомо у тиші й пітьмі, зачудований.
Адже ременя й каменя, виявляється, досить, щоб стати зі світом на герць.

25.10.92

Зараз , коли поволі розслаблюються мої м’язи

Стою в пітьмі над рікою.
Увесь перетворююсь на слух.
Увесь перетворююсь на нюх.
Ще пахнуть трави , чутно голос птаха, кумкання жаб.
І людський регіт з боку відпочинкової зони.
Я — отруєна риба.
Скалічений лось.
Хотів би, щоб на землі, окрім мене, не зосталося
жодної людини.
Хоч знаю, як цінуєш інше тіло
холодної ночі, під відкритим небом.
Або там, де цілий натовп танцюристів,
де кожна самотність буяє і множиться
в дзеркальних інтер’єрах зал.

Я хотів би оселитись в норі серед лісу
із псом , борсуком і вівцею. Позбутися дзеркальця,
як давно уже викинув гребінець.
Занедбати кореспонденцію. Митися водою й піском.
Я на власній шкурі спізнав усі доброчинства епохи.
І знаю: немає шпарини, в якій можна сховатись.

17.01.94

Холодна ця земля

Вологим є листя , котре беру до рук,
холодною — земля. Притулившись до неї,
сплять наші коні. Удалині хтось співає –
чому? Небом раз у раз перекочується вогонь.
Живемо, як звірі, у норах, нами ж виритих.
Нема у нас жінок. Нема у нас дітей.
Ми давно вже перестали розуміти цю війну.
В лазареті замість ліжок розвішено гамаки,
смертельно хворих колишемо, як немовлят.

15.04.93

Ходячи по кімнаті

Німування предметів.
Непорушність , у якій застигли
глиняні дзвіночки на мотузках різної довжини.
Дзвін тиші.
Перетікання часу
в клепсидрах вушних раковин.
Океанічний пульс припливу.
Носить мене.
Ходжу, двигаючи власне існування, як катеринник — свою музичну шкатулу.
Як Карлос Кастанеда, що шукає своє sіtio під поглядом дона Хуана.
Як П’єр Рішар у «Невдахах», коли не може вибрати одного стільця з-поміж тридцяти.
Як японський садівник, що висипає пригорщу гравію в кам’яному саду.
Як геомант, перш ніж промовить: тут хай ляже наріжний камінь твого дому.
Як мандрівний монах, що прямує до місця, де перебуває чакрам Землі.

Думаю: ходити босоніж.
Лежати оголеним.
Вимовляти святі імена.

09.04.95

Високо , близько

Я — приманка , знада; ваблю смерть навіть
коли заплющую очі, завмираю й затамовую подих,
немає в мені жодного потайного гачка чи петельки,
смерть не пристане до мене назавше;
відкладе своє темне цятковане яйце й полетить далі,
я для неї — приманка. Гніздо, русло, похила ринва,
я нічого не втримую в собі надовго.
Я — мис, несміливо висунутий у нескінченну безвість,
потилиця, обернута супроти хвилі, збирач громів.
Ще я — окреслене місце на зрубі сосни, у котре ввійде лезо,
і кожне інше місце, де сполучаються протилежності,
непевний знак рівності.


На мені більше світел. Більше страждань і зворушень. Більше тихих розмов
під небом , підрізаним рівно, як жіночий нігтик, і таким же рожевим.
Більше проблем із собою, з щоденним життям, з заробітком,
більше пісень і голосінь, щоб м’яко було
лемешеві смерті, коли він вгрузне у мене
і стрімко рушить вперед, відкидаючи скибу.

22.03.91

Мовою ночі

Свідчення небес. Реактивний літак креслить собою ,
ніби крихтою крейди,
скороминущий знак.
Я маю
перетикане темними жилами тіло,
вбоге свідчення того, що я існував.

14.10.90

Вірші друкуються за виданням: Яцек Подсядло. Високо , близько; переклад з польської Остапа Сливинського. — Брустурів: Дискурсус, 2015

Редакція висловлює вдячність видавництву Дискурсус за можливість публікації

Читайте також