Ніхто з нас тоді не думав про подорож, а проте хвилині, що якраз і є її початком, вторує глухе дудніння коліс потяга й нічну тишу розтинає свист паротяга. Донедавна ніхто з нас не знав, що відлуння залізничної станції з відстані трьох кілометрів чути в містечку так виразно, бо всі потяги зазвичай приїжджали й від’їжджали за дня. Це новий час приніс зі собою нічні від’їзди, не передбачені жодним розкладом руху, а нічна тиша визволила оті свисти і приглушений, немовби підземний, стукіт коліс.
Щоразу ми стояли на ґанку, чекаючи сигналів. Уперше це сталося ранньою весною. Ми стояли серед голосного булькотіння високої води — бо саме тієї ночі на річці скресла крига — й у мокрих від лежання пальтах. Нам бракувало відваги, щоб увійти додому, сісти за столом, лягти на ліжко, повернутися до нормальних щоденних дій. Тоді нас раптом заскочив свист. Ми вислухали його мовчки, він слабшав, затихав, а разом із ним слабшало й затихало дудніння землі.
Коли знову повернулася тиша, було вже відомо, що потяг набрав швидкість і в’їхав у ліс. Тієї ночі забрали старих, хворих і калік.
А потому щоразу ми свідомо чекали на свист і дудніння, завжди стоячи на ґанку з боку річки, якої вже не було чути, бо настала спершу пізня весна, потому початок літа, а ще пізніше повня літа — й річка пливала ліниво, мовчки. Було чути лише скрекотання жаб і шум тополь, які росли на березі.
Наприкінці літа ми стояли там востаннє. У бузковій альтанці на вітрі теліпалися дверцята голубника й біліла оперта об стіну драбина, яку тітка забула затягнути всередину чи покласти на землю. Сидячи у схованці, ми чули голосні raus і los Геть і марш (нім.), а ще тяжкі кроки, гучні, а серед них дрібне чеберяння — крочки тітки Сабіни та її доньки Берти.
Забрали їх рано-вранці. Чому, біжучи за нами, вони раптом повернули до бузкової альтанки з прихованим у її бузковій середині голубником без голубів? Ніхто не відповість на це питання. Не знаю також, чому я не побігла за Натаном на Ostbahn Східний вокзал (нім.), а відгукнулася на заклик: «До хліва, до хліва», — хоча знала, що хлів той, який тільки за назвою був хлівом, не має дверей і відчинений для кожного — тож для схованки цілком не придатний. Біжучи, бачила, як дядько тягнув зі саду напівзісохлу яблуньку і як тим кістяком дерева затулив отвір входу. Поки я плазом пробиралася досередини, озирнулася: город стояв у блиску й тіні, вологий від роси, блищав увесь.
Цього разу оточили місто тихцем, застосувавши іншу техніку оточення: йшли полями, луками та городами, хитро, зненацька, відтинаючи в такий спосіб шляхи рятунку до села і лісів. Батько потому розповідав, що його розбудило гавкання пса, тож устав із ліжка й підійшов до вікна. Пес стояв перед будою, задерши голову, і коротко, застерігаючи, гавкав.
За вікном простягався тихий і спокійний краєвид, такий самий, як завжди: пласкі подвір’я, без таємниць, уже освітлені першим сонцем, нижче сад у ще глибокій тіні, а над садом стрімкий схил замкового пагорка. Пес перестав гавкати, заліз до буди — і тепер ніщо не порушувало тиші, та батько не рушав із місця, стояв як укопаний, а потому розповідав, що тривога піднімалась у ньому раптово, ніби без причини, казав, що боявся відійти від вікна, щоби не пропустити миті, в яку причина його тривоги раптом виявиться, бігав поглядом по краєвиду і шукав. Був час першого пташиного співу, небо рожевіло. Обшукавши подвір’я, перевів погляд поміж садові дерева: стояли у високій траві нерухомі, як мальовані, жодного попередження, жодного знаку, нічого... «Може, тільки крива гілляка вишні, що росте при стежці, — розповідав, — може, вона єдина...» — бо раптом подумав, що виглядає, ніби плече, що заступає дорогу непрошеним. А ніколи так не виглядала. Потому сягнув порічковою алейкою на берег річки, шугнув поглядом угору, на замковий пагорок, і побачив, що їх обсіли великі рухливі мурахи. Це розсипане Einsatzkommando спускалося стрімким схилом униз, до річки й городів. Тоді крикнув, а його крик розбудив нас усіх.
Наближалися безгучно, їхні кроки заглушувала трава. Щойно коли зайшли на подвір’я, задудніли по твердій битій землі, а потому на сходах ґанку — і стихли. Два короткі окрики долинули до нас із середини дому, брязкіт розбитого скла і грюкання дверей. Ми думали, що, обшукавши дім, пішли далі, — та ні: їхні кроки повернулися на подвір’я, їхні голоси наказали Гафії відчинити дровітню і комірчини, наближалися до нас, захованих за напівзісохлим деревом, а коли ввійшли в останню комірчину, то були в нас над головами, — досить було одного погляду на підлогу з нещільно збитих дощок, аби побачити, як ми сиділи на соломі.
Один зіскочив із високого помосту і став над напівзісохлою яблунькою, а другий спитав: «Was ist denn dort?» Що там? (нім.) — і тоді крізь гіляччя дерева до нас просунулися біла вузька долоня і частина плеча, вбраного в мундир. Тітка Стефанія приклала палець до вуст, неначе боялася, що хтось із нас крикне, і тримала його ще довго по тому, як вони пішли. Відходячи, помітили драбину, що стояла під голубником.
Доля Натана була ще нам не відома, ми думали, що він працює, безпечний, на будові залізничної колії, та в обід прийшла Гафія і, схилившись над шпариною в підлозі комірчини, сказала нам. Ледве встиг пробігти нашу затишну вуличку. Схоплено його лагідно, лагідними словами: «Komm, komm, du Kleiner» Ходи, ходи, малий (нім.), — сказав есесівець, виходячи з-за рогу хати, і Гафія, яка не знала німецької, виразно повторила: «Komm, komm, du Kleiner», — як їй те сказав свідок моменту схоплення.
Про батька не було жодної звістки. Вийшов уранці з дому останній, рвучким рухом надягнувши на руку пов’язку з написом Arzt Лікар (нім.), голосно сказав, що йде до амбулаторії, обличчя в нього було збурене, я запам’ятала: в ньому не було страху — лише гнів.
Час минав у великій тиші, без кроків, без голосів, хіба що озивався притишений голос Гафії, що долинав крізь шпарину, повідомляючи про те, що діється в місті. Повідомлення стосувалися головно масштабу подій, і цього разу Гафія, яка з такою любов’ю прикрашала кожну новину деталями, обмежилася тільки двома словами, немовби те, що бачила чи про що чула, знівечило її оповідні здібності.
— Море народу, — шепотіла крізь шпарину й відходила, щоби за годину повернутись і повторити ті самі слова. Тож той день найдовшої та найстрашнішої акції минав у тиші. Тільки раз, уже під вечір, до нас долинув голос сусідки, котра кликала свого брата:
— Войтку, де ти подівся? — й у відповідь голос Войцєха, який ішов здалеку, з-над річки:
— Зараз... зараз прийду...
Лежав там, певно, під тополею, як ми те колись мали за звичку. Тільки ті два голоси.
Ми думали, що після заходу сонця Гафія визволить нас із хліва, та вона не зробила цього: акція, розпочата на світанку, все ще тривала. Було вже темно, коли ми вийшли з криївки. Подвір’я, зранку біле від сходу сонця, тепер було білим від місяця. На ґанку чекав батько зі збуреним гнівним обличчям. Пізніше, посеред ночі, розповість, як урятувався. Як його зловили і як утік. Як дружина друга, впершись плечима в раму дверей, у такий промовистий спосіб, що не вимагав слів, заборонила йому ввійти. Як пара стареньких — пацієнтів — сховала його на горищі. Це все розповість посеред ночі.
Стоїмо на ґанку. На вуличці чути задихані кроки вцілілих, але кроки тих, хто біжить, не затримуються перед нашим домом. Знаємо: не повернуться тітка Сабіна та її донька Берта, не повернеться кузин Натан. Не на них чекаємо, а на останній знак, який нам подадуть, — на свист і дудніння, яке за хвилину долине з темряви.
— Море народу, — повторює Гафія і відмовляє літанію прізвищ.
Посеред ночі батько прийшов у нашу кімнату, де ми лежали вбрані на застелених ліжках. Ніч була вітряна, за вікном, у бузковій альтанці, траскали дверцята голубника.
— Діти, — сказав, — мусимо рятуватися. Швидко.
Уже не раз говорилося про рятунок, але то були тільки розмови. Цього разу — я виразно це усвідомила — прийнято рішення.
Переклала Наталка Римська
Редакція висловлює вдячність «Видавництву Старого Лева» за можливість публікації
