Ніхто з нас тоді не думав про подорож , а проте хвилині, що якраз і є її початком, вторує глухе дудніння коліс потяга й нічну тишу розтинає свист паротяга. Донедавна ніхто з нас не знав, що відлуння залізничної станції з відстані трьох кілометрів чути в містечку так виразно, бо всі потяги зазвичай приїжджали й від’їжджали за дня. Це новий час приніс зі собою нічні від’їзди, не передбачені жодним розкладом руху, а нічна тиша визволила оті свисти і приглушений, немовби підземний, стукіт коліс.
Щоразу ми стояли на ґанку , чекаючи сигналів. Уперше це сталося ранньою весною. Ми стояли серед голосного булькотіння високої води — бо саме тієї ночі на річці скресла крига — й у мокрих від лежання пальтах. Нам бракувало відваги , щоб увійти додому, сісти за столом, лягти на ліжко, повернутися до нормальних щоденних дій. Тоді нас раптом заскочив свист. Ми вислухали його мовчки, він слабшав, затихав, а разом із ним слабшало й затихало дудніння землі.
Коли знову повернулася тиша , було вже відомо, що потяг набрав швидкість і в’їхав у ліс. Тієї ночі забрали старих, хворих і калік.
А потому щоразу ми свідомо чекали на свист і дудніння , завжди стоячи на ґанку з боку річки, якої вже не було чути, бо настала спершу пізня весна, потому початок літа, а ще пізніше повня літа — й річка пливала ліниво, мовчки. Було чути лише скрекотання жаб і шум тополь, які росли на березі.
Наприкінці літа ми стояли там востаннє. У бузковій альтанці на вітрі теліпалися дверцята голубника й біліла оперта об стіну драбина , яку тітка забула затягнути всередину чи покласти на землю. Сидячи у схованці, ми чули голосні raus і los Геть і марш (нім.) , а ще тяжкі кроки, гучні, а серед них дрібне чеберяння — крочки тітки Сабіни та її доньки Берти.
Забрали їх рано-вранці. Чому , біжучи за нами, вони раптом повернули до бузкової альтанки з прихованим у її бузковій середині голубником без голубів? Ніхто не відповість на це питання. Не знаю також, чому я не побігла за Натаном на Ostbahn Східний вокзал (нім.) , а відгукнулася на заклик: «До хліва , до хліва» , — хоча знала, що хлів той, який тільки за назвою був хлівом, не має дверей і відчинений для кожного — тож для схованки цілком не придатний. Біжучи, бачила, як дядько тягнув зі саду напівзісохлу яблуньку і як тим кістяком дерева затулив отвір входу. Поки я плазом пробиралася досередини, озирнулася: город стояв у блиску й тіні, вологий від роси, блищав увесь.
Цього разу оточили місто тихцем , застосувавши іншу техніку оточення: йшли полями, луками та городами, хитро, зненацька, відтинаючи в такий спосіб шляхи рятунку до села і лісів. Батько потому розповідав, що його розбудило гавкання пса, тож устав із ліжка й підійшов до вікна. Пес стояв перед будою, задерши голову, і коротко, застерігаючи, гавкав.
За вікном простягався тихий і спокійний краєвид , такий самий, як завжди: пласкі подвір’я, без таємниць, уже освітлені першим сонцем, нижче сад у ще глибокій тіні, а над садом стрімкий схил замкового пагорка. Пес перестав гавкати, заліз до буди — і тепер ніщо не порушувало тиші, та батько не рушав із місця, стояв як укопаний, а потому розповідав, що тривога піднімалась у ньому раптово, ніби без причини, казав, що боявся відійти від вікна, щоби не пропустити миті, в яку причина його тривоги раптом виявиться, бігав поглядом по краєвиду і шукав. Був час першого пташиного співу, небо рожевіло. Обшукавши подвір’я, перевів погляд поміж садові дерева: стояли у високій траві нерухомі, як мальовані, жодного попередження, жодного знаку, нічого... «Може , тільки крива гілляка вишні, що росте при стежці , — розповідав, — може , вона єдина...» — бо раптом подумав , що виглядає, ніби плече, що заступає дорогу непрошеним. А ніколи так не виглядала. Потому сягнув порічковою алейкою на берег річки, шугнув поглядом угору, на замковий пагорок, і побачив, що їх обсіли великі рухливі мурахи. Це розсипане Einsatzkommando спускалося стрімким схилом униз, до річки й городів. Тоді крикнув, а його крик розбудив нас усіх.
Наближалися безгучно , їхні кроки заглушувала трава. Щойно коли зайшли на подвір’я, задудніли по твердій битій землі, а потому на сходах ґанку — і стихли. Два короткі окрики долинули до нас із середини дому, брязкіт розбитого скла і грюкання дверей. Ми думали, що, обшукавши дім, пішли далі, — та ні: їхні кроки повернулися на подвір’я, їхні голоси наказали Гафії відчинити дровітню і комірчини, наближалися до нас, захованих за напівзісохлим деревом, а коли ввійшли в останню комірчину, то були в нас над головами, — досить було одного погляду на підлогу з нещільно збитих дощок, аби побачити, як ми сиділи на соломі.
Один зіскочив із високого помосту і став над напівзісохлою яблунькою , а другий спитав: «Was ist denn dort?» Що там? (нім.) — і тоді крізь гіляччя дерева до нас просунулися біла вузька долоня і частина плеча , вбраного в мундир. Тітка Стефанія приклала палець до вуст, неначе боялася, що хтось із нас крикне, і тримала його ще довго по тому, як вони пішли. Відходячи, помітили драбину, що стояла під голубником.
Доля Натана була ще нам не відома , ми думали, що він працює, безпечний, на будові залізничної колії, та в обід прийшла Гафія і, схилившись над шпариною в підлозі комірчини, сказала нам. Ледве встиг пробігти нашу затишну вуличку. Схоплено його лагідно, лагідними словами: «Komm , komm, du Kleiner» Ходи, ходи, малий (нім.) , — сказав есесівець, виходячи з-за рогу хати, і Гафія, яка не знала німецької, виразно повторила: «Komm , komm, du Kleiner» , — як їй те сказав свідок моменту схоплення.
Про батька не було жодної звістки. Вийшов уранці з дому останній , рвучким рухом надягнувши на руку пов’язку з написом Arzt Лікар (нім.) , голосно сказав, що йде до амбулаторії, обличчя в нього було збурене, я запам’ятала: в ньому не було страху — лише гнів.
Час минав у великій тиші , без кроків, без голосів, хіба що озивався притишений голос Гафії, що долинав крізь шпарину, повідомляючи про те, що діється в місті. Повідомлення стосувалися головно масштабу подій, і цього разу Гафія, яка з такою любов’ю прикрашала кожну новину деталями, обмежилася тільки двома словами, немовби те, що бачила чи про що чула, знівечило її оповідні здібності.
— Море народу , — шепотіла крізь шпарину й відходила, щоби за годину повернутись і повторити ті самі слова. Тож той день найдовшої та найстрашнішої акції минав у тиші. Тільки раз, уже під вечір, до нас долинув голос сусідки, котра кликала свого брата:
— Войтку , де ти подівся? — й у відповідь голос Войцєха , який ішов здалеку, з-над річки:
— Зараз... зараз прийду...
Лежав там , певно, під тополею, як ми те колись мали за звичку. Тільки ті два голоси.
Ми думали , що після заходу сонця Гафія визволить нас із хліва, та вона не зробила цього: акція, розпочата на світанку, все ще тривала. Було вже темно, коли ми вийшли з криївки. Подвір’я, зранку біле від сходу сонця, тепер було білим від місяця. На ґанку чекав батько зі збуреним гнівним обличчям. Пізніше, посеред ночі, розповість, як урятувався. Як його зловили і як утік. Як дружина друга, впершись плечима в раму дверей, у такий промовистий спосіб, що не вимагав слів, заборонила йому ввійти. Як пара стареньких — пацієнтів — сховала його на горищі. Це все розповість посеред ночі.
Стоїмо на ґанку. На вуличці чути задихані кроки вцілілих , але кроки тих, хто біжить, не затримуються перед нашим домом. Знаємо: не повернуться тітка Сабіна та її донька Берта, не повернеться кузин Натан. Не на них чекаємо, а на останній знак, який нам подадуть, — на свист і дудніння, яке за хвилину долине з темряви.
— Море народу , — повторює Гафія і відмовляє літанію прізвищ.
Посеред ночі батько прийшов у нашу кімнату , де ми лежали вбрані на застелених ліжках. Ніч була вітряна, за вікном, у бузковій альтанці, траскали дверцята голубника.
— Діти , — сказав , — мусимо рятуватися. Швидко.
Уже не раз говорилося про рятунок , але то були тільки розмови. Цього разу — я виразно це усвідомила — прийнято рішення.
Переклала Наталка Римська
Редакція висловлює вдячність «Видавництву Старого Лева» за можливість публікації
