Не те щоб я не вірив у повномасштабне вторгнення росіян. Але я не хотів. Передусім не хотів ламати триб свого спокійного життя. Для мене ж немає нічого кращого за звичні ритуали: ранкові тренування , денна робота над текстами та вечірня книжка під келих сухого, стереосистема, тепле світло гірлянд, розмови з дружиною про творчість і виховання сина, дорогі друзі, що приходять у гості та приносять просеко, чипси й сирні кульки від закарпатських майстрів… А тут — на тобі. Я запанікував. Окрім прийняття великої неосяжної біди (а тоді, у перші години війни, ми ще не знали, що ж саме вона принесе), я мав також банально вийти зі свого затишного сховку, відмовитися від звичних атрибутів благополучного життя, терпіти холод, голод, нервове напруження, страх і гнів. Не найкращий набір для людини, що звикла зайвий раз не визирати за межі своєї мушлі. А найгірше для мене — примусове перебування в соціальному просторі, в колективі чужих людей. У колективі в принципі.
Знаю це відчуття , мав схожий досвід, проходив уже. Вимушена соціалізація у дорослому віці пригнічує, навіть певною мірою виснажує тоді, коли звик до свого усамітненого світу, а тепер мусиш перебувати в оточенні переважно не близьких за духом людей, яких не завжди можеш адекватно сприймати. І, звісно, чудово розумієш, що то не їхня провина, але їхнє природнє право бути такими — неблизькими за духом, чужими, іншими. Тож це найперше твої проблеми, які тобі ж і доводиться розв’язувати. Пристосовуватися до обставин, знаходити спільну мову з тими, кого в принципі не помічав у цивільному житті, підкорятися тим, хто викликав у тебе відразу, і командувати тими, кому не годен довірити своє життя, адже командир настільки ж залежний від дій підлеглих, як і підлеглі від дій командира.
Так , я мав уже цей досвід, й адаптація завжди була для мене складним і навіть болісним процесом. Однак, коли ще на початку війни я вперше 2015 року вступи до лав Збройних Сил України, у моєму житті з’явилися: шахтар із Дніпровщини, який згодом став мені братом; кримінальник із Черкащини, з яким я навчився знаходити спільну мову, сповнену навіть певної екзотичної ніжності; зграя класичних гопників із південних областей, яких я спершу сторонився та які викликали у мене повагу через їхню безстрашність; хлопці з Поділля, які навчили мене простецькій чорноземній філософії та показали, як любити й помічати майже невидимі й прекрасні речі, — пташиний спів, крижані візерунки на склі машини, тишу донбаського степу, безкрайність неба, а також те, як смішно проступають ребра у солдата Кліма, — наче клавіші ксилофона. Та все це було згодом, після тижнів і навіть місяців притирок металу об метал.
Цього разу , під час повномасштабної війни, поруч зі мною з’явилися нові люди, і вони інші. З одного боку, ці люди виявилися майже своїми. Звісно, не тими, з якими я ще до лютого-2022 розпивав зинфандель на своїй кухні, але тими, з ким я міг би його теоретично розпивати. Не горілку й навіть не пиво, а червоне каліфорнійське. Бо тут є ті, хто знається, цінує. Під добру музику, в розмовах про вічне і в суперечках про нагальне, згадуючи спільних знайомих із цивільного життя або одні й ті самі локації, в яких нам доводилося бувати в наших паралельних реальностях: Беттері-парк, Репербан, Чуфут-Кале, Рейтарська. Мій батальйон зітканий переважно з мешканців столиці, і, попри різний соціальний статус, політичні віросповідання та культурну орієнтацію, ми маємо більше спільного, ніж розведеного по полюсах. Ментально ми здебільшого в одній площині, знакові моральні орієнтири виводять нас в одну точку перетину, а головне — ми маємо сформований об’єднавчий чинник: більшість з нас — вино одного врожаю, і наше дозрівання проходило в схожих умовах. Київський сирець 90-х мало чим відрізнявся від мого рідного району «Д» у Черкасах, мої юнацькі досвіди нічим не кращі й не гірші за досвіди моїх нинішніх побратимів, наша загальна середня освіта зрівняла нас у можливостях, хоч кожен із нас і обрав свій шлях.
Добре , припустімо: я міг би виокремити себе як письменника з загального колективу, мовляв, мій вибір впав на досягнення життєвих цілей таким досить незвичним для мого теперішнього оточення шляхом. Але суть — ментальне вкорінення мого покоління в історичний контекст нашої держави — та сама. Ми дуже схожі. Я як письменник нічим не відрізняюся від своїх побратимів: далекобійника з позивним Географ, працівника IT-сфери Віруса чи різнороба Джета. Попри всі наші, на перший погляд, різні, а часто й паралельні русла, ми виходимо з одного джерела і з’єднуємося в цій чорній контрастній точці під назвою «Лютий-22».
Ми всі тут із різними світоглядними концепціями в наших головах , але зі спільним ворогом, з різною мотивацією, але в одній упряжці, з різними установками, але з однаковою метою — не залишити цю війну нашим дітям.
Бо ж ми самі колись були дітьми й не далеко втекли від себе вчорашніх. Ми — діти постсовєтської хиткої реальності , які пережили низку метаморфоз і виросли в нове й несподівано сильне покоління. Нам довелося пережити Чорнобильську катастрофу, бідність перебудови 90-х, небезпечні спокуси перших років незалежності, революції та становлення себе як особистостей в епоху безперервних змін. Тепер ми на війні. І це вже не епоха змін. Це кардинальний перехід на інший рівень, і всю важкість цього переходу ми виносимо на плечах свого покоління.
У грудні 2021 року я інтерв’ював багатьох знайомих киян , намагаючись зрозуміти, що вони відчувають та як переживають явну загрозу на кордоні. За маскою зовнішнього спокою ховалися тривога і страх. Усі дуже боялися атаки на Київ, багато хто вибудовував запасні плани на випадок війни та збирав тривожні валізки. Яка послідовність дій? Бігти? Рятувати батьків та дітей? Іти воювати? Чи навпаки — почекати, що хтось діятиме за тебе? Тоді здавалося, що українці залишилися віч-на-віч із цією загрозою. Дивувалися: чому мовчить президент Зеленський, але не мовчать розвідки США та Британії? Що взагалі відбувається і чи варто планувати на січень-лютий нові проєкти, книги та поїздки за кордон?
Знаючи історію , можна було наперед передбачити, що Кремль знову жертвуватиме сотнями тисяч своїх громадян заради утопічних цілей, коситиме артилерією житлові квартали й пускатиме в окуповані міста каральні загони вбивць і мародерів. Росія ніколи не зважала на людський ресурс, і навряд чи щось змінилося за останні десятиліття. А всі війни, які вона вела, не відрізнялися особливою витонченістю та дотриманням елементарних правил ведення війни. Схема відпрацьована і проста, як дерев’яний табурет, — вбивай усіх та рівняй із землею все, що не здатен захопити. І ось весь світ уже спостерігав за тим, як ця схема плавно розроблялася для нового хижого кидка, як гарячково шукався казус беллі, з якою істеричною люттю навколокремлівський політикум закликав до бомбардувань України. Залишалося одне питання: ціна. На які жертви готовий піти Путін? І, з іншого боку, чи здатні українці жертвувати собою заради миру та свободи?
Ми ж зі своєю внутрішньою оптикою мали чимало власних питань. А найголовнішим було — хто ж із нас піде боронити українську землю до останнього? Пішли , зрештою, різні. Чимало й зовсім молодих та навіть юних вояків, але основний кістяк армії складається з нас — покоління 30-40-літніх. Покоління, що загалом виросло на тій самій російській культурі та на російському безкультур’ї, із забетонованим переконанням у власній провінційній другосортності та тихою заздрістю до цивілізованих країн. І хоча ми всі по-різному йшли до розуміння власної приналежності до української нації та до усвідомлення обов’язку захищати свої території, свою не завжди цілісну ідентичність та свою не завжди рідну мову, але таки прийшли до спільного знаменника: ми — покоління українців, яке об’єдналося заради перемоги. А далі ми знову розіб’ємося на молекули й кожен у своїй соціальній бульбашці створюватиме власну реальність як у своїй голові, так і довкола себе.
Ще 2018 року , коли я взявся за роботу над романом «Хто ти такий?», одним із головних персонажів якого був ветеран війни в Афганістані 1979-89 років, мені, ветеранові АТО, здавалося, що я зрозумів природу війни й виписати персонажа з явними ознаками ПТСР для мене не стане проблемою. Я знав різних людей із різним ступенем важкості цього розладу, а ще дитиною я жив чимало років під одним дахом із прототипом мого героя та зблизька бачив його сльози, біль, розпач, страх, проблиски ясного розуму та жахливі марення в делірії, — загалом різні пограничні стани. Тепер же я відчуваю певний сором за свою самовпевненість.
Насправді інтерналізація мене як людини військової відбулася лише у березні 2022 року , коли я знову вдягнув форму і взяв до рук зброю. Раніше, у свою першу каденцію, я був солдатом, але моє перебування в цій ролі мало характер випадкової й абсурдної тимчасовості. Визволення кошеняти з палаючого сараю не робить тебе професійним пожежником. А вже тепер, удруге ввійшовши в цю річку, я багато думаю про те, що у романі про ветерана я б дещо інакше зобразив поведінку головного героя, а також змістив би фокус, який був на нього спрямований. Безпосередній учасник війни, що відчув весь її сакральний жах і всю її моторошну сутність, дивиться на світ крізь криві окуляри. І кривим виявляється саме його погляд, а не світ, на який він дивиться. Цю думку, пишучи роман, я не був спроможний ясно висловити через те, що моя служба у 2015-2016 роках більше скидалася на воєнний туризм із чітким усвідомленням, що якщо я виживу, то мені буде куди повернутися. Тепер же цієї впевненості немає. Війна навколо, вона скрізь, нею отруєна вся територія України, нею інфікований кожен українець, навіть якщо він цього не усвідомлює. Інфікований і я. І вже відчуваю, як покривилися лінзи в моїх окулярах, як ще донедавна зрозумілий і привітний світ раптом втратив звичну структуру й перетворився на безладну суміш елементів.
Хто я такий і чому я тут? Невже так мала скластися моя доля? Невже я мушу жити саме таким життям усі найближчі тижні , місяці, роки? Безправний суб’єкт величезної машини, що рухає нас усіх до спільної мети.
Я часто згадую свої 17-18 років. У ті часи я був далеким від хоча б мінімального зацікавлення політичними процесами в Україні. Помаранчева революція , до якої я як студент був активно залучений, ще не відбулася. Чи не все моє свідоме дитинство і юність минули під знаком бідності кучмівського застою, здавалося, що так буде завжди, ніколи нічого не зміниться. 90-ті закінчилися весело, під п’яні підліткові крики й зі смаком губної помади. Почалося нове життя у безперспективно стагнаційній країні. Але про це не думалося. Думалося про інше. Про те, що Україна — то така периферія Європи, тиха заболочена заводь. Ніхто їй не цікавий, нікому вона не цікава, і війна — то найостанніша річ, яка може з нею статися. Хоча, як не дивно, я тоді багато думав про війни. Друга чеченська, вогняний шлейф Косова, Афганістан, Ірак, Прешевська долина. Щось страшне відбувалося за межами мого світу, за межами здорового глузду й за межами тихої української заводі. Теракти могли бути в Росії, в Ірландії, в Іспанії або в мусульманських країнах. Бомби падали на глиняні хрущоби десь в оазах близькосхідних пустель. Катівні розгорталися на чорних територіях африканських країн. Піком же наших конфліктів була акція «Україна без Кучми», яка минула для мене майже непомітно, бо, повторюся, політика мене тоді цікавила найменше.
Й от я сиджу посеред лісу у ватяних штанах і нацгвардійській куртці , десь надсадно кричать лисиці, мені 37 років, за плечима вже купа написаних книжок, переклади, немаленький письменницький досвід, депресія й особиста зброя. В моїй країні війна. Справжня, велика, безжальна, кровопролитна. І наскільки ми звикли до цього, настільки це звучить й досі жахаюче — у моїй країні війна. А я — солдат на цій війні. І я — один із тих , хто тримає зброю. І ця зброя може вбивати. Вбивати ворогів. Це все звучить просто, звично, ніби ми прожили з цим усе своє життя. Ніби ми всі — і я, особливо я, — є продовженням війни. Одне ціле. Покоління. Всі ці дорослі люди, які ще вчора були дітьми й зростали у несприятливих постколоніальних умовах, раптом опинилися на порозі нового досвіду — страшного і невідкупного, досвіду, в тіні якого втрачаються всі попередні, забуваються ролі та соціальні статуси, змінюється оптика, спотворюється реальність, коли нормальне вже не виглядає нормальним, коли не відрізняєш любов від байдужості, спокій — від втоми, необхідність — від мрії.
Я не хотів ламати порядок свого життя , мені було затишно у світі своїх дитячих споминів, ясного минулого, теплого затишку і зрозумілого спокою у зручному кріслі з ноутбуком на колінах. Мої звичні кілька келихів сухого після сьомої вечора, мій спортзал зі смішною рудою адміністраторкою, мої колекції музики та монет, мій велосипед, мої подорожі та мій міцний регулярний сон. Я вже не кажу про мою сім’ю і все, що з цим пов’язано. І так, я не ототожнював себе з жодним поколінням. А ще я любив життя, хоч і нечасто радів йому. Мені подобалося, що нам на голову не падав метал, а єдиним моїм командиром була моя совість. Все загубилося, змінилося. Я став частиною покоління. Людей, що нині воюють, а потім, колись, провівши поглядом останній залізничний плуг російських військ, повернуться додому і не знатимуть, як жити далі. Бо як жити у світі, який більше не працює?
Текст написано для проєкту «Українські автори для Європи. Європа для українських авторів» , організованого порталом Rozstaje.art. Проєкт фінансується Міжнародним вишеградським фондом, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.
