Подих
Маріам, 2017
Після втрати сестри я дуже розхворілася. Це було важко не тільки для мене, але й для моєї матері. Вона втратила одну доньку й боялася, що може втратити другу.
Маріам дедалі важче було перевести подих. Коли вона плакала, то не могла набрати повітря. Непритомніла й поверталася до тями лише в лікарні. Лікар сказав, що проблема, певно, в носовій перегородці. Їй зробили операцію, але складнощі з диханням не припинилися. Лікарі прооперували її вдруге. Нічого не змінилося.
До Маріам написала Афганська організація з прав людини і демократії. Її запросили до свого офісу. Згодом вона у підвалі підготувала приголомшливу виставку — обличчя жертв терактів, їхні історії. Це були розпачливі спроби боротися з тим, що жертви афганського конфлікту залишаються анонімними.
«У певному розумінні Афганістан страждає через подвійну катастрофу», — було написано на одному зі стендів. Перша — втрата сотень тисяч людських життів, які забрали війна й насильство. Друга — усунення жертв із афганської колективної пам’яти.
Упродовж років працівники Афганської організації з прав людини і демократії зустрічалися з сім’ями загиблих, пропонували їм психологічну допомогу, запрошували на спільні сесії й заняття, а також заохочували створювати скрині пам’яті, в які складали предмети, і записувати розповіді про втрачених близьких.
Маріам погодилася розповісти про свою сестру.
Один із моїх найрадісніших спогадів, пов’язаних із Наджібою, походить із 2017 року. Тоді ми поїхали разом до Дайкунді на свято Ід. Ід аль-Фітр — свято вдячности на завершення рамадану, місяця посту. Зібралася вся сім’я. З Шарістану ми вирушили до Нілі (столиці провінції), щоб відвідати свою тітку. Батько керував, а ми з Наджібою робили фотографії. Пам’ятаю, під час подорожі нам було дуже весело.
Маріам поволі відкривалася на допомогу. Вона зустрічала людей, які боролися зі схожими травмами.
Я молюся й сподіваюся, що ніхто — жодна сім’я — не стикатиметься з таким болючим досвідом. Дуже хочу, щоб люди, які нам це заподіяли, почули мене, відвідали цей центр і побачили наслідки своїх дій. Вони повинні соромитися своїх вчинків. Я не маю уявлення, хто це зробив, але знаю, що Наджіба ніколи нікому не завдала нічого лихого.
Маріам також виїхала до Пакистану на додаткові консультації з психологом. Зміни відбувалися дуже повільно, але зрештою вона вирішила, що не хоче бути заручницею минулого, і запитала в самої себе: «Моя сестра відійшла, але чому тепер я руйную сама себе?».
Рів’єра
Ольга, 42-й день повномасштабної війни
Сирени ревіли, а Ольга, як і в минулі роки, незважаючи на загрозу, поралася на городі. Тепер уже не на одному, а на двох. На Білоруську вона приїжджала, щоб підлити рослини, іноді щось посадити. У доньки вона також зайнялася землею. Посадила картоплю «рів’єра», яку дала сусідка. Такого сорту в неї ще не було. Більшість посадила в Оксани, а чотири рядочки в себе. «Щоб колорадські жуки наїлися…» – подумала.
Доньчин город давно так гарно не виглядав. Ольга посадила на ньому трохи червоного перцю, а цибулі стільки, що назвала все цибульним двором.
Почали розквітати тюльпани.
Вона все робила на бігу, але не через страх. Вже не боялася. Доньку жахала безтурботність матері. Оксана виглядала її, чекала на порозі хати, де був люк до підвалу. Вони спускалися туди, коли звуки ракетних вибухів ставали нестерпні. Люк ніколи не закривали. Але це було ілюзорне укриття. Ольга знала, що тонке бетонне перекриття не врятує ні її, ні доньку, ні внуків. Зрештою, внуки й так не зважали на небезпеку. Архип взагалі ігнорував нічні сирени й не вставав із ліжка. Ольга й Оксана мусили стягувати його, але він усе одно втікав з укриття в ліжко, прикриваючись тим, що хоче пісяти. Інколи діти билися під землею або без упину хихотіли — ніби не розуміли, що відбувається над їхніми головами. «Зараз завеземо вас до вояків, там собі повоюєте!» — лякала їх бабуся, але вони не звертали уваги. Інколи вдавалося їх приспати й тоді до Ольги повертався страх. Думка, що щось може трапитися з її внуками, була нестерпною.
***
Вона досі сиділа в Слов’янську, бо їй здавалося, що ось-ось усе мине. Тиждень, два, може, три — і якось домовляться. Кружляли різні чутки. Наприклад, що Україна віддасть Росії Донбас і буде спокій. Але швидко виявилося, що домовленостей сподіватися годі, бо жодна сторона не думає про діалог.
Був початок квітня. Винятково гучна ніч. Діти міцно спали, а Ольга з Оксаною вслухалися в чергові вибухи. У такі миті думаєш, що маєш сховатися в укритті, але перспективи вилізти з-під теплої ковдри здається гіршою за смерть.
– Ти не образишся, якщо ми поїдемо? – запитала донька.
– А чого ж мені ображатися? – відповіла мати.
– Поїдеш з нами?
– Я залишуся. Собаку хтось мусить доглянути, городи не можна лишати.
Однак вона поїхала. Не могла витримати плачу внучки, яка й чути не хотіла про розлуку з бабусею. Вирушили двома машинами. Ольга взяла тільки трохи одягу й зошит зі списком боржників. Вона й далі торгувала на базарі білизною, але не всі розрахувалися.
Коли автівки рушали, Ольга все думала про городи, які залишає, про непосаджені саджанці, бур’яни й колорадських жуків. Якби могла — забрала всі грядки собі до кишені.
Їхали куди бачили, а куди — не знали. Їх ніхто не запрошував і не гарантував допомоги. Хоча був уже квітень і повномасштабна війна тривала майже півтора місяці, перед Дніпром досі тягнулися довгі затори. Замість п’яти годин вони провели в дорозі п’ятнадцять.
Коли наближалися до Чернівців, з’явилася інформація про обстріл вокзалу в Краматорську. Загинула 61 людина, зокрема 7 дітей, 121 особа поранена. Самі переселенці, які чекали евакуаційного потяга у глибокий тил, або їхні родичі, які проводили їх перед довгою розлукою.
Того дня Ольга зрозуміла, що вони не мали виходу. Були змушені втікати, а її життя серед вишневих дерев кануло в минуле.
Сьогодні вона вже не мріє про незалежний Донбас. Зрозуміла, що Росія не означає краще життя. Єдине, про що мріє, — мир. На саму лише думку про нього заливається сльозами. Єдине, про що мріє, — повернутися на свій город і спокійно поратися на землі.
Опір
Ашот, 3-й тиждень війни
Центральний базар завмирав у тому ж темпі, що й решта міста. Більшість крамничок і яток світила пустками. Тільки де-не-де лежало м’ясо, овочі та фрукти. Працювала невеличка пекарня, власником якої був Ашот. Але не на повну, бо з чотирьох працівників — включаючи його — залишилося двоє. Вони приходили на базар рано-вранці, а закінчували біля полудня, коли розпродувалася випічка. Якщо клієнт не мав грошей, Ашот давав товар задарма. Часом пекарі сідали в машину й розвозили хліб по підвалах.
Ашот і його працівники були на базарі, коли в Степанакерті пролунали перші вибухи. Вони не мали де сховатися, тому тільки присіли за лядою, аби укритися за чимось, що створювало ілюзію безпеки. В наступні дні ракети впали на базар, але чоловіки не припинили працювати. Пекарня містилася в невеличкій будівлі, яка, певно, розсипалася б на шматки, якби в неї влучив 120-міліметровий мінометний снаряд, тож краще й не думати, що зробила б з нею далекобійна артилерія.
Ашот не панікував, він знав, що таке війна. Воював у 90-х. Вірив у долю, а її неможливо обдурити — якщо йому судилося вижити, так воно і буде. Під час цієї фази конфлікту троє його синів потрапило на фронт. Якби Ашот виїхав, вони б думали, що він їх покинув. Тому, коли все стихло, він продовжував пекти хліб. І так діялося щоразу, хоч базар перетворювався на руїну.
А з хлібом у Степанакерті було дедалі важче. Тому чиновники з мерії запитували в Ашота, чи він і далі працюватиме. Він без вагання відповідав, що так. Чому? Хотів дати людям певність, що коли вони ризикнуть, вилізуть із підвалу й підуть до його пекарні, то не застануть замкнених дверей. Не блукатимуть містом у пошуках хліба й не наражатимуться на небезпеку, якої можна було уникнути.
Ашот давав місцевим мешканцям подобу нормального життя. Але йшлося також про щось абстрактніше. Про надію.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
Фрагмент друкується за виданням: Paweł Pieniążek. Wojna w moim domu. Kiedy konflikt staje się codziennością. — Kraków: Znak Literanova, 2025.
Редакція висловлює вдячність видавництву Znak Literanova за можливість публікації
