Кав’ярня «Little Mariupol. Svoї». Фото: Арсен Дзодзаєв

Кав’ярня «Little Mariupol. Svoї». Фото: Арсен Дзодзаєв

Відбитки дому. Про острівці «малого Маріуполя» в Дніпрі

19 липня 2023
Оля Русіна
Місця

Як маріупольці-переселенці допомагають людям, що також втратили домівки.

Одного дня до кав’ярні «Little Mariupol» у Дніпрі зайшла дівчина — принесла глиняний глечик і відразу вийшла. Володимир , власник закладу, саме готував для відвідувачів каву і не встиг із нею поспілкуватись.

Глечик поставили на полицю до інших артефактів , що нагадують про місто, на честь якого названо заклад, — ляльок-мотанок, картин, книг, прапорів. З короткого пояснення дівчини встигли лише зрозуміти, що глечик вдалося вивезти з Маріуполя , де він був частиною колекції Музею українського побуту при храмі святителя Петра Могили. Після того, як окупанти розграбували й знищили місто, глечик набув нового, особливого значення.

Кав’ярня «Little Mariupol. Svoї». Фото: Арсен Дзодзаєв

Втрачений храм , вцілілі люди

Храм Петра Могили у Маріуполі був відомий не лише серед парафіян Православної церкви України. З кінця 90-х років тут діяла благодійна їдальня для нужденних. Кілька років тому до служителів храму долучився місцевий активіст Кирило Долімбаєв , який перетворив релігійний осередок на великий культурний центр — тут велася власне релігійна та окремо світська діяльність, яка постійно розширювалася. При центрі заснували бібліотеку української літератури, школу гри на бандурі, курси іноземних мов та народних ремесел. Бібліотеку назвали на честь поета-дисидента Василя Стуса, а школу бандури — на честь соліста паризької опери Василя Сліпака, який пішов добровольцем на фронт і загинув 2016 року.

Ззовні храм , розташований неподалік морського узбережжя, прикрасили петриківським розписом. Зазвичай його виконують у червоно-жовтих відтінках, однак у Маріуполі відійшли від цього звичаю й використали синю та білу барви, які символізують море.

Ще в січні 2022 року Кирило планував створити притулок для жертв домашнього насильства , центр реабілітації військових, дитячу спортивну школу. Найамбітнішою мрією було заснувати духовну семінарію, позаяк митрополит Петро Могила, чиїм іменем названо святиню, започаткував один із найдавніших українських університетів — Києво-Могилянську академію. Та наприкінці лютого Кирилові довелося все кинути і виїжджати з Маріуполя. Чоловіка попередили, що росіяни внесли його до своїх розстрільних списків: по-перше, він відомий у місті активіст, по-друге, велике татуювання з тризубом та орнаментом вишивки на правій руці все одно б його видало.

А яка доля храму? Спершу окупанти заявили , що збираються його зруйнувати; потім передумали й вирішили «поселити» там свою православну церкву. Сім тисяч книг української бібліотеки спалили, бандури розтрощили, музейні колекції знищили. Від маріупольського культурного та релігійного центру залишилося лише найголовніше — люди, яким вдалося вирватися з міста до його окупації.

Музей при Храмі Петра Могили в Маріуполі , нині зруйнований. Фото: Оля Русіна

До Дніпра перебралося багато переселенців із прифронтових міст , серед них і спільнота храму Петра Могили, зокрема Кирило. Через тиждень після початку повномасштабного вторгнення на місцевій автобазі вони створили гуманітарний хаб. Якщо спочатку надавали допомогу приблизно пів сотні людей у день, то нині можуть обслужити навіть до 2500 відвідувачів. Осередок назвали «Доброго ранку, ми з Маріуполя».

Кирило біля храму в Маріуполі. Фото: Оля Русіна

В організації щоденної роботи хабу Кирилові допомагають його співзасновники — спільнота храму Петра Могили. Серед них — Марина Перетятько , донька настоятеля, яка працювала на храмовій кухні та в бібліотеці імені Стуса, а також її брат Роман — військовий капелан, який нині переганяє машини для військових.

Марина розповідає , що до останнього не хотіла виїжджати з Маріуполя, але її змусили: без сумніву, дівчину чекала б така сама доля, яка загрожувала Кирилу. Багато побратимів Романа, який був у прикордонному загоні, загинуло або потрапило в полон. Так само до неволі потрапила одна з учениць школи імені Сліпака — Валерія Карпиленко. Торік вони з чоловіком Андрієм Суботіним одружилися на оточеній росіянами Азовсталі , зробивши собі обручки з фольги. За три дні Андрій загинув. Кирило згадував, що в день його загибелі на подвір’ї храму вибухом знесло ялинку, яку Андрій з Валерією колись їм подарували. Тіло Андрія досі не вдалося повернути з Азовсталі, Валерія майже рік пробула в полоні. Її звільнили 10 квітня 2023 року.

«Пам’ятаю , як одного ранку в Маріуполі я набирала воду біля будинку. Уже чути було прильоти. До мене підійшла жінка, стала в чергу і раптом заплакала. Я почала її заспокоювати, казати, що все буде добре. А вона: “Я з Донецька”» , — згадує Марина.

Марина Перетятько в гуманітарному хабі «Доброго ранку , ми з Маріуполя». Фото: Арсен Дзодзаєв

Нині до гуманітарного центру приходить багато переселенців , які вдруге втратили домівку, виїхавши з Донеччини чи Луганщини після 2014 року в міста , що тепер і самі стали окупованими або прифронтовими.

«Тут , у Дніпрі, нам спершу виділили кілька кабінетів, а потім ми розростались і потроху “захоплювали” решту бази, — розповідає Марина. — А 90 % волонтерів — це такі ж переселенці , як і ми. Спочатку приходили по допомогу, а потім лишились, щоб підтримувати інших».

Поки у Дніпрі розростався гуманітарний хаб , у напівоточеному Маріуполі люди ще кілька тижнів отримували їжу в храмі Петра Могили завдяки запасам тамтешньої кухні й тому, що вдалося завезти на початку повномасштабної війни.

Склад гуманітарної допомоги. Фото: Арсен Дзодзаєв

Батько Марини виїхав із Маріуполя аж через місяць після виїзду дружини й дітей. Ті ж були впевнені , що їдуть на якісь два дні — навіть не брали з собою достатньо речей. Нині на питання, чи повернеться вона додому після деокупації, дівчина відповідає швидко, не замислюючись: «Звичайно , ми повернемося».

Маленький Маріуполь

Одного дня серед людей , які прийшли по гуманітарну допомогу, Кирило зустрів родину з Маріуполя — мати й доньку. Дівчинка після бомбардувань припинила розмовляти й відмовлялася від їжі. Кирило замислився, де і як можна було б організувати психологічну допомогу таким, як вона. У хабі тоді такої можливості не було.

«У червні ми запустили резиденцію “Вільний простір — Little Mariupol”. У її рамах ми відновили бібліотеку , яку росіяни спалили у Маріуполі, надаємо безкоштовні психологічні, юридичні консультації, — розповідає Кирило. — Допомагаємо і цивільним, і військовим. Збираємо гроші, аби робити подарунки дітям, постраждалим від війни: улітку це були мрії на кшталт велосипедів, ближче до навчального року — ґаджети для дистанційного навчання. Найбільш екстравагантна мрія? Пам’ятаю, одна дівчинка попросила хом’ячиху. Вона хотіла назвати її Карина і щоб у Карини був “магічний будиночок”. Я все Дніпро оббігав у пошуках будиночка для хом’ячка».

Свого сина , дружину і домашніх улюбленців — двох мопсів — Кирило не бачив уже понад рік: вони в Німеччині. Чоловік мало розповідає про те, що сталося з його рідним містом, більше — про плани на майбутнє. Каже, не хоче надто багато думати про окупацію, бо все одного нічого не може змінити. Того, що він уже знає, йому достатньо.

Склад гуманітарної допомоги. Фото: Арсен Дзодзаєв

«Після деокупації Маріуполя я , звісно, повернуся туди з гуманітарною місією. Але жити там не буду, — не зможу психологічно. Вікна моєї квартири виходять на Драматичний театр, куди росіяни скинули авіабомбу, коли там ховалися від обстрілів люди. Як жити, знаючи, що там сталося? Це місто — як кладовище.

Про квартиру я знаю тільки , що вона вціліла і хтось там зараз живе. Що з речима? Без поняття, бо туди заходили кадирівці. Вкрали пральну машинку — це вже класика. Також поцупили біжутерію дружини — але тільки дешевшу, дороге венеційське скло лишили, може, не знали його ціни. Монітор сина розбили. Ну, от нащо ти це робиш? Якщо вже так хочеш, то забери його собі кудись у Московію, чи що?»

Почати у Дніпрі з нуля все те , що за останні кілька років вдалося організувати в Маріуполі, Кирило зміг завдяки власним заощадженням, за які він орендував приміщення для резиденції. Далі з допомогою долучилися західні донори.

Міркуючи над тим , як гуманітарні центри могли б почати заробляти й — у дальній перспективі — самі себе забезпечувати, Кирило зупинився на ідеї соціального бізнесу. Так при резиденції з’явилася кав’ярня, а згодом ще дві на інших локаціях. Вони об’єднані назвою «Little Mariupol», а дві останні мають у другій частині назви ще й «Svoї» та «The best inside». Такі собі мініфіліали окупованого нині міста. На стінах — картини із зображеннями будівель, яких уже не існує. Біля резиденції відкрилася крамниця «Little Mariupol Local food» — майданчик для релокованого та місцевого бізнесу — і ще один, менший, склад гуманітарної допомоги.

Магазин «Litttle Mariupol Local Food» і кав’ярня. Фото: Арсен Дзодзаєв

«До гуманітарних ініціатив ми долучаємо бізнесові. По-перше , так підтримуємо підприємців, які релокувалися або збираються релокуватися з окупованих територій і хочуть відновити свій бізнес у Дніпрі. Наша умова — він має бути прозорий. Економіка зруйнована, а далі буде ще гірше, тому потрібно підтримувати малий і середній бізнес. Він допомагає нам сплачувати оренду та комунальні платежі за приміщення, де відбуваються безкоштовні ініціативи для переселенців. Так, згідно з задумом, бізнесові ініціативи мають допомагати гуманітарній і соціальній сферам».

Перший заклад відкрив Володимир Лихачов — також маріуполець , власник тамтешніх кількох кав’ярень під назвою «Кава, чай та інші колоніальні товари». Це йому на початку цієї історії невідома дівчина віддала глечик з Маріуполя. «Одна з моїх кав’ярень мала вже 15 років. Загалом їх було три , але перед повномасштабною війною одну я закрив. Жодна не вціліла. Одна протрималась трохи довше, бо її стерегли мої друзі, але, зрештою, і її розграбували. Я ні про що не шкодую — може, якась шоколадка врятувала комусь життя».

Володимир Лихачов у кав’ярні

Виїжджаючи з Маріуполя , Володимир, як і багато хто, думав, що ненадовго. Зупинився у друга в селі неподалік. Але минав час, ночами чоловік бачив, як горить місто. Родина вирішила їхати далі.

Починаючи з нуля новий бізнес , Володимир сам добирав сорти кави та чаю. Випічку, якою можна поласувати у закладі, печуть переселенці або мешканці прифронтових міст. Серед відвідувачів часто є й Володимирові діти, тут же працює його дружина. З Кирилом вони познайомилися у гуманітарному хабі «Доброго ранку, ми з Маріуполя».

«Наша основна ідея — підтримувати переселенців (як релокований бізнес , так і окремих людей), надаючи їм роботу, — наголошує Кирило. — Ми ніколи не розділяємо переселенців на маріупольців та решту. Хіба можна міряти , яке місто постраждало більше? Якщо дніпрянин опиниться в біді — допомагатимемо і йому».

«Я не планувала заводити друзів»

У кав’ярні «Little Mariupol. Svoї» працюють Ліна та Валя. З першого погляду в них можна розпізнати не лише співробітниць , а й подруг. Дружать вони віднедавна, бо Валя — з Маріуполя, а Ліна — з Ізюма на Харківщині.

Валя і Ліна в кав’ярні. Фото: Арсен Дзодзаєв

«Я навіть не планувала тут , на новому місці, заводити друзів, — категорично каже Ліна, — але ось так вийшло — з’явилася Валентина!» Валя сміється , бо ніхто, крім подруги, не називає її повним іменем. Ліна додає: «Ми сюди — просто з підвалу».

В Ізюмі Ліна з родиною сиділа в підвалі , відколи на місто впала перша авіабомба: два тижні без зв’язку, вони навіть не знали, що росіяни вже підійшли до протилежного берега річки. Одного дня у двері підвалу постукали бійці територіальної оборони й сказали, що час евакуйовуватися.

Валя в Маріуполі сиділа в будинку батьків , де зібралася вся родина — загалом 17 людей.

«Частині нашої родини у дім прилетіло , вони зібрали свої речі й прийшли до нас, — розповідає дівчина. — Здавалося б , усе погано, але у підсумку завдяки цьому ми постійно трималися разом і виїжджали теж разом, і всі вижили». Валя впевнена , що їй пощастило: «Я нікого не шукала , не хоронила у дворах, нікого не розривало на моїх очах».

Перш ніж потрапити у Дніпро , Валина родина пів року прожила у Львівській області. У Дніпро перебралися, щоби бути ближче до дому, попри те, що нині він для них недосяжний.

Розмовляючи , дівчата час від часу перестрибують з української на російську мову і навпаки. Проживши все життя у регіонах, які були під російським впливом, зараз вони повторюють, що хочуть перейти на українську повністю.

Валя розповідає: «Вітчим уже перейшов на українську , мама мріє про це. Ми часом сміємося з нею, бо в неї такий суржик виходив! Але я нею пишаюся, вона дуже старається. Якщо до неї звертаються українською, вона завжди відповідатиме українською».

«Ненавиджу росіян. Мені соромно говорити їхньою мовою , — говорить Ліна. — У нас не було нормальної української освіти , книги тільки російською. Знаєте, як воно під окупацією? Гуманітарної допомоги — взагалі ніякої, люди отримували від росіян тільки пів буханки хліба, 50 грамів соняшникової олії та дві столові ложки цукру, — і це на всю сім’ю. Тато розповідав, як росіяни одного разу привезли свою гуманітарку: кинули, мов собакам, консерви з тушонкою на землю, поїздили по них своєю технікою, — жеріть, укропи. І діти бігли туди, щоб забрати вцілілі бляшанки. Отак знущалися».

Ліну з донькою , чоловіком та їхнім собакою евакуювали військові, а батьки дівчини лишилися в Ізюмі. З мамою вона не мала зв’язку понад місяць, з батьком — два місяці.

Пошук родичів під окупацією — кропіткий процес на основі нетривкої мережі знайомств на місці. А це непевні можливості сконтактуватися з кимось , хто міг бачити або знає когось, хто міг бачити конкретну людину. Такий пошук може тривати тижнями під постійним страхом: а що як він завершиться найгіршим?

«Якось я побачила відео з Ізюма , з вулиці, де живе мама. Там впала авіабомба. Того дня я подумала: мами, напевно, вже немає серед живих». Як згодом виявилося , родичі Ліни вижили, і мама знала, що донька намагалася її розшукати. Але не було ні зв’язку, ні інтернету. Щоб зловити сигнал мобільного, люди ходили на гору Кременець на півдні міста. Росіяни цю гору обстрілювали. Намагаючись зв’язатися з рідними чи друзями, там загинуло кілька десятків людей.

«Росіяни розказували , мовляв, це українці по вас стріляють. Тільки чому ж, скажіть, коли самі російські солдати виходили на ту гору — жодного разу не було обстрілів? — запитує Ліна. — Мама розповідала , що намагалася спускатися відразу за їхніми військовими, бо знала, що щойно вони підуть — може початися обстріл. Я й сама це потім чула: розмовляєш з людиною і вже чуєш, як на тлі починаються прильоти».

Тоді , у квітні, коли мама Ліни додзвонилася до доньки, виявилося: весь цей час вона думала, що Ліна в Ізюмі. «Мама потім говорила: коли ти сказала , що в Дніпрі, я зрозуміла, що зосталася тут сама. Зрозуміла, що розслаблятися не можна».

До деокупації Ізюма залишалося майже п’ять місяців.

Плавати без води

Страх за близьких , які лишаються в окупації, пошук людей, з якими немає зв’язку, фото та відео, які свідчать про нові руйнування, — через усе це мусять проходити переселенці, які залишили вдома набагато більше, ніж квартири й речі.

Анастасія з донькою Аліною зараз у Дніпрі лише вдвох , а вся їхня родина — в окупованому Сєвєродонецьку на Луганщині. Через це, з міркувань безпеки, імена героїнь змінені.

«Мої батьки живуть у передмісті , мають велике господарство. Кози, собаки… Мама сказала: “Ми ж за них теж відповідаємо, мені що, відкрити ворота і всіх вигнати?” Тітка — так само у передмісті з господарством. А свекри залишилися наглядати за квартирами. От тільки, коли ми виїжджали, ще було за чим наглядати, а зараз уже немає», — розповідає Анастасія.

Вона не може зв’язатися з жодним зі своїх родичів. У перші дні повномасштабного вторгнення Анастасія з Аліною залишалися у своїй квартирі , але на початку березня будинок обстріляли, тож їм довелося перебратися до волонтерського центру в місцевому льодовому палаці — нині він уже теж зруйнований.

На збори було лише 10 хвилин. Водій , що відвозив їх до волонтерського центру, мусив встигнути проскочити між обстрілами. Пізніше росіяни обстріляли й льодовий палац. Дівчина тоді отримала осколкове поранення в ногу. Накрило й водія — він втратив машину, а через поранення — частину ноги. Аліна потім бачила його у волонтерському центрі, тож знала, що чоловік вижив, але чи вдалося йому вибратися з міста до окупації?

Коли в Сєвєродонецьку стало надто небезпечно , людей вивозили автобусами — знову під обстрілом — і доправляли до залізничної станції. Потім Анастасія та Аліна з пересадками, за добу, але все-таки доїхали до Дніпра.

«Спочатку було важко. Я місяць-два не могла повернутися до спорту. Але потім все-таки відновила заняття» , — розповідає Аліна.

Дівчина ще навчається в школі , але вже є кандидаткою в майстри спорту з п’ятиборства, себто фехтування, стрільби, кінного спорту, плавання та бігу. Попри те, що Сєвєродонецьк — невелике місто, в Аліни було все необхідне для тренувань. П’ятиборство там почали розвивати тренери, які переїхали з Луганська після його окупації 2014 року.

У Дніпрі дівчина звернулася до обласної федерації сучасного п’ятиборства , але команда вже була набрана і складалася тільки з хлопців. Тоді Аліна вирішила займатися самостійно. Проте восени росіяни почали обстрілювати критичну інфраструктуру, що спричинило перебої зі світлом. А фехтування, стрільба, робота басейнів — для усього цього потрібна електрика.

«Замість фехтування я робила навантаження на тіло — присідання , відтискання. Замість плавання — вправи з ґумовою стрічкою: я її чіпляю за дерево, навколо стовбура, а кінці тримаю в руках і роблю рухи, як при плаванні. Так тренуються м’язи спини та рук», — пояснює Аліна.

Аліна на роботі у кав’ярні «Little Mariupol. The best inside». Фото: Арсен Дзодзаєв

На спортивній базі , де живуть Аліна з мамою, вони познайомилися з Володимиром і так почали працювати у «Little Mariupol»: Аліна в одній із кав’ярень, а Анастасія — у магазині «Local food». Дівчина працює і паралельно закінчує одинадцятий клас. Один із її тренерів також виїхав, але в іншу частину країни, другий — у війську.

* * *

«Бачити фото і наживо — зовсім різні речі , — додає Ліна , яка вже була в Ізюмі після деокупації. — Коли я йшла вулицями , відчувала запах пожеж, горілих квартир… Якби я була без дитини — я б уже повернулася. Не хочу, щоб донька це бачила, і боюся, що вона може десь наткнутися на якусь міну. До того ж нашу школу знесли».

Коли Валя вголос мріє про звільнення Маріуполя , Ліна жартома питає: «Що , відразу поїдеш туди й кинеш мене?» «Та ні , поїдемо разом! — відповідає Валя. — Я не боюся розрухи. Боюся тільки вперше побачити все на власні очі».

Валя у кав’ярні «Little Mariupol. Svoї»

Чому росіяни так жорстоко повелися з Маріуполем , стираючи місто з землі? Кирило вголос міркує: «По-перше , це помста. Маріуполь був фактично форпостом одразу за окупованою територією, і вже потрапляв під окупацію 2014 року, але його швидко звільнили. По-друге, росіянам від самого початку не був потрібен Маріуполь як місце для життя людей. Їм потрібен був шлях із Криму до Ростова. Потрібен був маріупольський порт. Ну, і якісь домівки для обслуговуючого персоналу».

Осередки «маленького Маріуполя» в Дніпрі потроху відновлюють усе , що розвинулося останніми роками на березі Азовського моря: музичні вечори, українськомовний клуб, мовні курси, заняття з народних ремесел, як-от писанкарство чи витинання. Храм із блакитно-білим орнаментом лишився під окупацією, зате в Дніпрі проводять курси з петриківського розпису. Кирило з головою поринув у нову ідею: на одній із локацій організували кухню, щоб у хаб «Доброго ранку, ми з Маріуполя» можна було возити гарячі страви.

Володимир називає Дніпро містом добрих сердець , а Кирило додає: «Він як Маріуполь , тільки набагато більший».

На дорогах Дніпра поступово встановлюють бетонні зупинки-укриття. Місто оговтується після осінньо-зимових безперервних обстрілів та відключень електрики: світло вже не вимикають , проте генератори й написи, в якому магазині чи поштовому відділенні можна зарядити телефон, ще є.

Як живуть люди в окупованих містах — відомо дуже мало. Маріуполь географічно за якихось 300 кілометрів від Дніпра , де знайшли прихисток багато маріупольців, проте за відчуттями — він ніби в іншому вимірі. Але надія окупованих земель — в людях, які готові відбудовувати їх. Навіть якщо ця відбудова починається з волонтерського центру в іншому місті.

Текст написано для проєкту «Українські автори для Європи. Європа для українських авторів» , організованого порталом Rozstaje.art. Проєкт фінансується Міжнародним вишеградським фондом, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.

Читайте також