У ніч на 17 липня повітряна тривога звучала безперервно. Обстріляли багато населених пунктів у Харківській області, а в самому місті ракета потрапила в депо метрополітену й вивела його із ладу. Наступного дня, в четвер, у Харкові посилили трамвайне сполучення.
14 липня росіяни били не тільки тут. Вони знищили центр Миколаєва, але найбільшого удару завдали по Вінниці. Вечірній підсумок втрат — 23 загиблих, кілька десятків поранених і 39 зниклих безвісти. Серед жертв — троє дітей, зокрема дворічна Ліза з рожево-червоним візком, фотографії якої облетіли весь світ. Її мама важко поранена і бореться за життя.
Перед самою вінницькою трагедією ми поїхали на одну з харківських фабрик. Її власник від початку війни дає прихисток переселенцям із Харківщини. Сьогодні це кілька десятків людей, але часом їхня кількість сягала кількох сотень. Вони поселилися в глибокому підвалі, що використовується як бомбосховище, дехто живе там від початку війни досі.
Оля втекла з Прудянки 24 лютого, коли тільки почали стріляти. Вона була на останніх тижнях вагітности, до пологів залишалося 2–3 тижні. Виїхали до Харкова — вона, двоє старших синів, чоловік і Женя (на честь тата), ще в утробі. Ну, і пес, який охороняє свою господиню як найцінніший скарб.
«А як там можна було лишитися? Страшно, просто страшно», — каже Оля. Женя впродовж усієї розмови сидить із нами. Йому лише чотири місяці, і всі ці чотири місяці він не знає іншого життя, ніж це — у сирому підземному сховищі. Однак він надзвичайно спокійний. Ще тільки починає вередувати, бо прорізаються перші зубки.
Люда стала йому названою бабусею. Вона має рідних чотирьох онуків, вони виїхали з батьками. У своїй хаті в селі під Харковом вона протрималася півтора місяця. З першого дня російської агресії не було електрики. Потім води. Потім газу. Тож Люда з чоловіком Юрою врешті виїхали до Харкова — бо куди ж іще? Поселилися в бомбосховищі, там познайомилися з Олею, і Люда прив’язалася до Жені, як до рідного онука.
«Він такий гарнюній, такий спокійний, уночі спить, не вередує. Усе для нього маємо з гуманітарної допомоги — памперси, молоко, кашки, я вже навіть стала спеціалісткою з молока, бо багато років не пам’ятала, яке найкраще», — розповідає Люда. Потім вона плаче, але тільки хвильку, бо знає, що зараз треба готувати обід. Для чоловіка й Оліної сім’ї, бо вони тепер як одна родина. «Що буде далі? Не знаю, поки що є тут і тепер. Колись я думала, що після війни повернуся додому, але, мабуть, не буде куди».
У Олі схожі думки: «Я поїхала туди одного разу, коли ще пускали через блокпости. Літньої кухні вдома вже не було. Тепер навіть не їжджу. По-перше, не хочу дивитися на те руйнування, а по-друге, солдати просто нас не пропустять: надто велика загроза».
У сховищі ми проводимо не цілу годину. Хоча надворі спека, там, унизу, дуже холодно. Взимку тут ставили обігрівачі (є електрика), але це не нормальні умови для життя, попри те, що на холодній долівці лежить кілька килимів, а на ліжках постіль. Проте після майже п’яти місяців жити так далі просто неможливо. А може, нам тільки так здається?
Відвідавши Олю й Люду, ми виїжджаємо з Харкова. Їдемо до Пісочина, де розташований санаторій «Роща». Тетяна Півнева з дирекції розповідає, що зараз у головному корпусі живе близько 300 людей, а в розташованих поруч фінських будиночках — близько 200. Їм вистачає і ліків, і їжі, але вони вже зараз думають, як будуть давати собі раду взимку, передовсім з опаленням. «У холодні дні ми ходили по території й збирали хмиз, бо іншого способу обігріву не було», — розповідає Тетяна.
Сьогодні «курортники» не проходять тут процедури, як до війни — вони просто від цієї війни тут ховаються. Чимало з них — літні хворі люди, які не хочуть і не мають куди виїхати. Але є тут і сім’ї з дітьми, які почуваються в безпеці, попри те, що в околиці майже постійно чути обстріли.
«Ми працюємо з психологами, я сама пройшла такий курс онлайн. Панічних атак немає, хоча коли щось чути в повітрі, дуже нервуюся. У нас є один хлопець, який у такій ситуації кричить: “Скло, скло, всі на землю!”, але ми намагаємося робити, що можемо, — розповідає Тетяна. — На початку війни нам подзвонили з області, що маємо прийняти 1100 студентів з Індії, а в нас було, може, максимум 500 місць. Але виявилося, що справляємося. Вони помалу евакуювалися до себе і вся операція пройшла успішно. Зате вони залишили мені такі гарні сувеніри, що я до сьогодні дивлюся на них, як на скарб».
«Роща» розташована в мальовничому місці над озером, на узбережжі якого розкинувся пляж. Інфраструктура пристосована і для жителів санаторію, і для туристів. Але сьогодні через постійні звуки артилерії навіть важко припустити, коли це місце знову запрацює за призначенням.
Переклав Андрій Савенець
Стаття публікувалася на порталі Wprost 15 липня 2022 року
