У ніч на 17 липня повітряна тривога звучала безперервно. Обстріляли багато населених пунктів у Харківській області , а в самому місті ракета потрапила в депо метрополітену й вивела його із ладу. Наступного дня, в четвер, у Харкові посилили трамвайне сполучення.
14 липня росіяни били не тільки тут. Вони знищили центр Миколаєва , але найбільшого удару завдали по Вінниці. Вечірній підсумок втрат — 23 загиблих, кілька десятків поранених і 39 зниклих безвісти. Серед жертв — троє дітей, зокрема дворічна Ліза з рожево-червоним візком, фотографії якої облетіли весь світ. Її мама важко поранена і бореться за життя.
Перед самою вінницькою трагедією ми поїхали на одну з харківських фабрик. Її власник від початку війни дає прихисток переселенцям із Харківщини. Сьогодні це кілька десятків людей , але часом їхня кількість сягала кількох сотень. Вони поселилися в глибокому підвалі, що використовується як бомбосховище, дехто живе там від початку війни досі.
Оля втекла з Прудянки 24 лютого , коли тільки почали стріляти. Вона була на останніх тижнях вагітности, до пологів залишалося 2–3 тижні. Виїхали до Харкова — вона, двоє старших синів, чоловік і Женя (на честь тата), ще в утробі. Ну, і пес, який охороняє свою господиню як найцінніший скарб.
«А як там можна було лишитися? Страшно , просто страшно» , — каже Оля. Женя впродовж усієї розмови сидить із нами. Йому лише чотири місяці, і всі ці чотири місяці він не знає іншого життя, ніж це — у сирому підземному сховищі. Однак він надзвичайно спокійний. Ще тільки починає вередувати, бо прорізаються перші зубки.
Люда стала йому названою бабусею. Вона має рідних чотирьох онуків , вони виїхали з батьками. У своїй хаті в селі під Харковом вона протрималася півтора місяця. З першого дня російської агресії не було електрики. Потім води. Потім газу. Тож Люда з чоловіком Юрою врешті виїхали до Харкова — бо куди ж іще? Поселилися в бомбосховищі, там познайомилися з Олею, і Люда прив’язалася до Жені, як до рідного онука.
«Він такий гарнюній , такий спокійний, уночі спить, не вередує. Усе для нього маємо з гуманітарної допомоги — памперси, молоко, кашки, я вже навіть стала спеціалісткою з молока, бо багато років не пам’ятала, яке найкраще» , — розповідає Люда. Потім вона плаче, але тільки хвильку, бо знає, що зараз треба готувати обід. Для чоловіка й Оліної сім’ї, бо вони тепер як одна родина. «Що буде далі? Не знаю , поки що є тут і тепер. Колись я думала, що після війни повернуся додому, але, мабуть, не буде куди».
У Олі схожі думки: «Я поїхала туди одного разу , коли ще пускали через блокпости. Літньої кухні вдома вже не було. Тепер навіть не їжджу. По-перше, не хочу дивитися на те руйнування, а по-друге, солдати просто нас не пропустять: надто велика загроза».
У сховищі ми проводимо не цілу годину. Хоча надворі спека , там, унизу, дуже холодно. Взимку тут ставили обігрівачі (є електрика), але це не нормальні умови для життя, попри те, що на холодній долівці лежить кілька килимів, а на ліжках постіль. Проте після майже п’яти місяців жити так далі просто неможливо. А може, нам тільки так здається?
Відвідавши Олю й Люду , ми виїжджаємо з Харкова. Їдемо до Пісочина, де розташований санаторій «Роща». Тетяна Півнева з дирекції розповідає, що зараз у головному корпусі живе близько 300 людей, а в розташованих поруч фінських будиночках — близько 200. Їм вистачає і ліків, і їжі, але вони вже зараз думають, як будуть давати собі раду взимку, передовсім з опаленням. «У холодні дні ми ходили по території й збирали хмиз , бо іншого способу обігріву не було» , — розповідає Тетяна.
Сьогодні «курортники» не проходять тут процедури , як до війни — вони просто від цієї війни тут ховаються. Чимало з них — літні хворі люди, які не хочуть і не мають куди виїхати. Але є тут і сім’ї з дітьми, які почуваються в безпеці, попри те, що в околиці майже постійно чути обстріли.
«Ми працюємо з психологами , я сама пройшла такий курс онлайн. Панічних атак немає, хоча коли щось чути в повітрі, дуже нервуюся. У нас є один хлопець, який у такій ситуації кричить: “Скло, скло, всі на землю!”, але ми намагаємося робити, що можемо, — розповідає Тетяна. — На початку війни нам подзвонили з області , що маємо прийняти 1100 студентів з Індії, а в нас було, може, максимум 500 місць. Але виявилося, що справляємося. Вони помалу евакуювалися до себе і вся операція пройшла успішно. Зате вони залишили мені такі гарні сувеніри, що я до сьогодні дивлюся на них, як на скарб».
«Роща» розташована в мальовничому місці над озером , на узбережжі якого розкинувся пляж. Інфраструктура пристосована і для жителів санаторію, і для туристів. Але сьогодні через постійні звуки артилерії навіть важко припустити, коли це місце знову запрацює за призначенням.
Переклав Андрій Савенець
Стаття публікувалася на порталі Wprost 15 липня 2022 року
