Гості на хрестинах доньки ясенівського ґазди Танасія переважно вже куняли, опустивши голови на груди або поклавши їх просто на стіл. Забава не припинялася лише за столом, де сидів господар зі своїм товариством.
— Чудо могло би ставатиси кожного дня, але ж не стаєтси. Ви коли-небудь виділи чудо, отче? — звернувся Танасій до вікарія Трембіцького.
— Не видів, але…
— Але шо? — перебив його Танасій. — Чуда нихто ни видів. Його ни можна видіти, бо вно — єк воздух…
— А це єк? — несміливо запитав молодий священик.
Але Танасій на його запитання не зважав і продовжував:
— Я проти того, аби чудеса творилиси перед людьми. То вам ни цирк. Най собі кожен творит чудеса в хаті або в лісі...
Молодий вікарій набрався сміливості й мовив:
— Забагато чудес — то не добре. Лише свята Церква має ключ від чудес…
— Пан вікарій має правду. Чудо — річ небезпечна, — пристав до бесіди гебрайський купець з Косова Дувид Бернгаут. — Я кажу, що найгірше чудо — це свобода. Вона гуцулам з язика не сходить. А вам теж. У вас на свободі кожен їздить, як на вкраденому коні. Вйо! Гайта! А далі — здихай. Що тут ще скажеш? Але якщо ми вже зайшли так далеко, розкажу вам про свободу — хай вже пробачать мені поважні панове — одну гебрайську байку.
Дувид витер розпашіле обличчя червоною хустиною й продовжив:
— Власне, то не байка. Байок у нас нема. То справжнє чудо. От послухайте.
Рабин Мойше Кітовер був дуже відомий. Але так було не завжди. Спочатку він замислив зробити щось виняткове. Прийшов до Кут, не знаю звідки. Прийшов сам, без дружини, а може, ще й не був одружений чи залишив десь родину, — цього я теж не знаю. Хотів бути абсолютно вільний, роздумувати собі на самоті, читати Талмуд, читати великого Маґіда, слова самого Баал Шем Това. Хто такий Баал Шем Тов, ви знаєте. В Ясенові це знає кожен. І ребе Мойше одразу пішов собі в Сокільську Скелю, до тієї ж печери, де колись мешкав Баал Шем Тов, там, нижче потоку Сикавка. З думанням — то як з вогнем: мусить бути сухо й безвітряно. Там угорі в печері якраз було сухо й не віяло. Але ребе мусив сходити в долину аж до Кут за їжею.
Ну добре, але чого він дерся на скали? Що, не було інших тихих місць? А може, рабин любив полювання? А може, разом з ватажками, він ховав там скарби Довбуша? Ні! В Сокільській печері є така вузька щілина, якщо біля неї стати, то опиняєшся якраз над Святою Землею, прямо над Палестиною. Більше нічого й не треба. Дехто твердить це, а інші кричать, що ні, бо лише з Ясенова є таємна стежка до Палестини, до міста Сафед. Мудрий сперечається з усіма, так як Танасій, а нерозумні, як я, просто волять зважити чи відміряти собі чогось і в суперечки не вступають. Зате мудрий має писання. І ребе Мойше Кітовер мав писання. Яке писання!... Що значить, писання? Він мав Слова, він бачив Слова. А які? Та хай нас Пан Бог боронить. Щодня він був над Святою землею, щодня розмовляв з Сущим. І йому не перешкоджали. То не піддається розумінню…
І чому він вчинив те, що вчинив? Різне кажуть: був молодий, хотів швидкої слави, бо один рабин з Праги вже таке зробив. Інші кажуть, що він хотів мати слугу, а інші — ще гірше: що хотів мати людину. У нього були учні, але кепські, то нехай його думки вгадує ретельна людина.
Ну, добре, але що він вчинив? Перепрошую, вже не буду затягувати розповідь, бо ніхто не зрозуміє. Клопіт… Занадто важкий тягар. Зліпив собі з глини — людину, так! Дуже ретельно, за теорією, за приписами, щоб людина була бездоганна. На людській недосконалості знався, мав нерозумних учнів, що були не надто розумніші від мене. Розпланував детально, напхав у чоловіка лише якнайкращі властивості: має бути енергійний, нелінивий, слухняний, не язикатий — мало говорити, багато робити. Має відгадувати думки.
Добре, все це для рабина, а що для самого чоловіка? Рабин був справедливий, знав, що жінки з ребра чоловіка не витягне, — цьому він ще не навчився, — отож нехай цей чоловік буде бездітний, бо для чого множити недосконалість? Бездоганній людині діти не потрібні. Замість того, щоб мати дітей і рости упоперек, хай розвивається, мов дерево, хай росте уверх. На завершення для них обох маленька умова (кажуть, лише безбожник не ставить обмежень): що більшим чоловік ростиме, то менше буде їсти.
Рабин наробився, аж почорнів й зовсім змарнів. Висушив свій твір на сонці, вдихнув у нього Слово з того місця, де сходяться усі плаї, і тут на ноги підстрибнув такий чорний, з цап’ячими очима. Не думайте, це не був нечистий дух, щез би, ніяка не забавка, а науково розрахований твір — людина. Тіло людське, кров людська, шкіра людська, очі моргають, чує, говорить, навіть руками, як справжній юдей. Словом, людина! Тільки очі трохи інші, особливі, козячі… А всередині що? Може, хтось і знає, я не знаю, може щось, а може, й нічого.
Його треба вдягнути, — міркував рабин. Усім відомо, — а в Ясенові це знають найкраще — що великий Баал Шем Тов мав лише селянський одяг: полотняні ногавиці й кожух. Це зі скромності, щоб його не впізнали. У Мойше Кітовера було два костюми — один селянський, як у Баал Шем Това, на щодень, а другий на вихід: гарний атласний рабинський сурдут. Він теж був скромним, але якось не міг перемогти себе й виходити на свята в кожусі.
Як же ж одягнути Чоловіка? — рабин був хасидом, смиренним. Отож вирішив: хай його Чоловік носить рабинський костюм!
Чоловік готовий, рабин радів, нема мови. Чоловік без вади, усе як має бути, слава прийде негайно. Покликав людину: «Чоловіче!» І той прилітає до рабина, зчинивши стільки шуму, що кожен би злякався. Але рабин — ні! Оглядає його, бачить: зроблений добре, не млявий, погляд розумний. Одразу запитує: «Отче, для чого я?» Не знаю, як там було, можливо, рабин забув на хвильку, що це не Боже творіння, й відповів йому: «Для свободи». Чоловіка ніби пересмикнуло, а рабин поспіхом додав: «Угадуй мої думки, щоб я був вільний».
«Отче!» — вигукнув Чоловік й кинувся в напрямку містечка, галопом, ніби кінь. Рабинові стало трохи неприємно, але людська хода може бути різною. За годинку Чоловік приносить відірваний кавалок свині. Десь там на царинці паслися свині, він махом відірвав шинку й прибіг назад. «Що це таке?» — питає рабин. «Не бачиш, отче? Свиняча шинка, я вгадав твої думки». Рабин хотів було розгніватися, але був справедливий. Правда, був голодний, мав охоту, але мало на що людина має охоту з того, чого не можна. Відчув огиду, а Чоловік не розуміє, чому. І питає: «Приготувати тобі?» — «Закопай, — каже рабин — й очисться, бо воно нечисте». — «Отче, — відповідає Чоловік, — завжди кажи мені, котра з думок: та що спочатку, чи та що за нею». А рабин на те: «Лише добру думку вгадуй». — «А яка це — добра?» — «Та, якої хоче Бог!» — «Я вгадую думки не Бога, а твої, отче», — відповідає Чоловік.
Рабин бачить, що такої важкої справи у нього ще не було. Людина без вад, а не знає, що є добре. Замислився, а потім каже приблизно таке: «Сильна думка — добра, а така якась примха — погана». Рабин був великий, але дуже виголоднілий, змучений творенням дива й думав, насамперед, про те, що хоче їсти. Чоловік біжить знову, а рабин у страсі кричить йому навздогін: будь-що, лише не свинину, й одразу приготуй. Чоловік побіг, відірвав хвіст якомусь бикові, який пасся на лузі, нарізав, викресав вогонь, спік, приніс. Рабин швиденько з’їв, але голоду не втамував, думає, що було мало. Але вже не казав Чоловікові, щоб той приготував. Той знову кинувся вниз, скалічив стадо волів, приносить рабинові десять хвостів.
Тим часом Чоловік вибігався й виріс. Коли рабин його створив, ростом він був рівний рабинові, а тепер уже на голову вищий. «Трохи зашвидко», — думає рабин. Чоловік вгадав, укорочує себе, як може.
Зразу з Чоловіком почався клопіт. Селяни й юдеї вже його помітили, полюють за ним, назвали його Бок, що означає цап, через ті очі. Прибігають на Сокільську Скелю. Нічого не розуміють, лише вимагають у рабина, щоб заплатив їм за всіх волів. Звідки? З яких грошей? Це їх не обходить. Найбільше свариться, навіть погрожує рабинові юдей, який, заплативши готівкою, власне купив волів, щоб їх потім продати, бо був купцем, як я. А селяни як селяни: спочатку хотіли вбити Бока сокирами, а потім пошкодували нещасного рабина, бо бачать, що він голодний, сам у скелях. Про Бока думають, що він нечистий дух, бояться. А свій, юдей, завжди найгірший. Нападає на рабина, вимахує кулаками: «Плати! плати!» Так йому допік, що рабин розгнівався (був ще молодий). Бок відразу відгадав думку, шарпнув юдея за бороду й вирвав її. Мабуть, думка рабина була сильна, а для Бока це означало — добра. Рабин гримнув на Бока, той слухняно відступив.
А тоді рабин каже людям: «Мій слуга відробить вам шкоду». Люди бояться того з козячими очима й чути про це не хочуть. Що ж робити? А тут якраз панове звеліли прокласти дорогу, туди попід скелі Черемошем й Білою Річкою аж до Буркута. Рабин послав Бока на прокладання дороги. Бо інакше мусить його пильнувати. Втратив свободу читати Талмуд, думати, єдине, що обидва мають що їсти. Але чи для цього він усамітнився в горах?
Минуло десь зо пів року. Бок працював за десятьох, відробив збитки, заплатили, трохи грошей залишилося ще й для рабина. Тим часом Бок ще більше підріс, став вищий на дві, три голови, рабин біля нього малий. Як пішли разом у Кути, щоб заплатити збитки, люди казали, що Бок — це рабин, бо великий і святково вдягнений, а про рабина казали «той малий пастух».
Повернулися в скелі. Рабин ще більш святий, ніж досі, мусить пильнувати кожну свою думку, бо невідомо, що Бок вгадає, а потім кинеться між люди й буде новий клопіт. Найліпше рабинові, коли він молиться, коли нічого не хоче. Як день так ніч він мусить пильнувати одне: щоб не подумати чогось про людей і землю. Хіба це життя? Пан Бог теж має клопоти з людиною, бо створив її, це ми знаємо, але людина пана Бога принаймні не контролює. Рабин хотів свободи від земних справ, а опинився в неволі.
Нарешті він подумав так: «Не можу бути вільний я, то хай буде він». І молився: «Боже, дай, щоб моя людина була вільна, хай залишить мене в спокої». Бок думку вгадав, засмутився, став вільним. Рабин зітхнув з полегкістю, сам ходить у Кути, носить борошно, мучиться сам. І так вийшло, що немає часу сидіти в скелях і думати, як Баал Шем.
А Бок увесь час щось робить; лінивий не був, навпаки, лише не знав, що йому робити. Це накликало біду на цілі Кути й на весь Черемош. Ще раніше Бок навчився працювати на річці, тож відразу кинувся туди. Не мав з ким заприятелювати й зійшовся з якимось жебраком несповна розуму. Намагається вгадати думки шаленця, але це занадто важко, отож чекає, що вар’ят накаже.
Спочатку скалами перегородив Черемош, аж річка залила поля. Люди побили Бока кілками, а безумець кричить: «Поверни ріку! Перекинь назад!». Бок починає підкопувати річку й підсипати землю так, щоб вода плинула назад до джерел. Працює за сотню, але йому нічого не вдається. Тим часом за обома шаленцями бігають діти. Кляті бешкетники регочуть, просять Бока перевести їх на інший берег річки. А вар’ят знову кричить: «Перекинь! Перекинь!». Бок з великою охотою хапає одного, другого, третього шибеника. Хтось там зламав ногу. Люди знову побили Бока кілками. І то ще велике щастя, що він натрапив на порядного шаленця, який наказував йому робити лише дурниці. Бо ж могло бути всяке: вони могли б нападати на людей, вбивати тисячами й більше.
Уже й без цього морока чимала. Усе пішло в світ, дійшло аж до повітової управи, аж до губернії, а може, й до Відня. Кепсько, пани й підпанки, службовці й жандарми втручаються в юдейські справи. Кажуть, як завжди: «Усе через жидів». І це правда, як завжди: один юдей щось накоїв, а страх перекидається на всіх, як вогонь. Прибігають із Кут аж на Сокільську, і старий кутський рабин теж. Втомлені, злі — то далеко, то високо — гримають на рабина: «Що ж ти за рабин, такої біди нам тут завдав». Старий рабин з Кут, не такий як Мойше Кітовер, й собі міркував про те, які птахи гніздяться на Сокільській скалі. Таких великих слів не знав, але біду знав ще ліпше, ніж Талмуд. Відчитує молодого рабина так голосно, що аж скелі здригаються: «Ти рабин? Ти цадик? Ти з тих, що ходять стежками до кінця?!! І ти не хочеш знати, що буде з того Бездоганного? Найстрашніше нещастя на світі: один великий цвинтар для євреїв і гоїв, спільний! Забери його, поки не пізно, знищ його, бо…». І тому подібне. Погрожує йому прокляттям, каже, щоб Бока забрав, прив’язав, стратив.
Що ж робити бідному рабинові? Вбити Бока не може, то ж людина, кличе його «отче», відгадує думки, жодного разу не зробив нічого проти рабинової волі. Побіг до Черемоша, відшукав Бока, заволав: «Чоловіче!». Бок прибіг галопом, вперше усміхнувся. Людина… І були знову разом.
Після того, як Бок повернувся зі своєї свободи, він виріс ще дужче, став удвічі більший від рабина. Через це, — а ще через вар’ятські роботи — одяг на ньому порвався й понищився. Ногавиці до колін, сурдут підтягнувся вище черева, пуп голий, а на одягові дірка на дірці. Справжній обідранець, при чому велетень, рабин біля нього геть маленький. «Добра справа — думає рабин, — до того ж не довго буде голяка ходити». Бок вгадав, ліг на землю, аби не дивитися на свого творця згори; в печері повзав на чотирьох, корчився, як міг, щоб не було видно голизни. Рабин то відвертається, то молиться... Увесь час думає про Бока, турбується про нього. Бок відгадує, страждає від цього, зітхає. Він — людина… Увесь час вдивляється в рабина, ляже на землю й дивиться, як пес на пана.
Пан дідич любить різних тварин, не раз показує мені Заграя, свого великого кудлатого гончого пса, кажучи: «Бачите, як він гарно дивиться?». І я, власне, уже звик, най дивиться, бо мені більше подобається, коли пес дивиться, мов людина, ніж коли людина дивиться, мов пес або цап. Проти ночі навіть неприємно подібне згадувати. Уявіть собі, яка велика колода, ціла смерека з цап’ячими очима, відгадує думки, бррр! А Бок так прагнув вгадувати, як декотрі люди хочуть води або пива. Є чиї думки відгадувати, так! Лиш думок нема, бо рабин боїться думати, не хоче думати.
Дувид замислився, скривився, а потім продовжив особливо розважливо.
А тепер, прошу вас, не думайте, що все, що я розповідаю, це моя власна мудрість. Нині файне свято, а обман ніколи не буває файним. Чого б то мені приховувати? Мені все це розповідав один дуже мудрий і практичний чоловік. А хто? Має неприємну роботу. Він той, до кого прийде кожен з нас, бо він хоронить усіх однаково: і мудрих, і дурних, і добрих, і найгірших. І нікотрого не хрясне лопатою по голові, не копне, ні халату, ні ногавиць з жодного не стягне, хоч ніхто за ним і не підглядає. Це старий гробокоп на юдейському цвинтарі в Кутах. Казав мені ще таке: «Не забувай, Дувиде: той Бок — усе ж таки людина! Що йому заважало там наверху в печері схопити рабина за горло й гаркнути йому: “Негайно купи мені одяг, напуцуй черевики!”? А може, все-таки він — не людина? Занадто порядний, добродушний, погоджується вгадувати думки якогось такого малого. Але насправді людина, створена за приписами! Таке годі зрозуміти».
У мене від роздумів над цим замакітрилось у голові, і я сказав до гробокопа: «З тією свободою як зачепишся, то почнеться така веремія, що з глузду можна з’їхати. Хуткіше закінчуйте свою розповідь, бо мені дедалі цікавіше». — «Маєш рацію, Дувиде», — сказав гробокоп і ось так, властиво, закінчив розповідь:
— Так тяглося, аж поки пан Бог не змилувався над рабином, одним із найбільших й богобійніших мудреців. І над Боком теж. Як це сталося? Випадок. Пан Бог ховається за випадком. Рабин не лише пильнував свої думки, уникаючи тих нерозумних, але й ніколи ні на крок не пускав від себе Бока. Але сталося так, що треба було піти додолу, до Кут. Рабин думає: «Треба його прив’язати». Бок негайно знайшов линву й сам прив’язав себе до рабина. Ідуть так до Кут, рабин пильнує свої думки й Бока, дорога здається йому надто довгою. І він думає собі: «Ох, як повільно, якби швидше». Бок сильно смикнув линву, мчить, мов кінь, волоче рабина. Обидва на одній мотузці, рабин заледве може стримувати Бока. Рабин вже більше не може думати, Бок не може вільно рухатися. Так ідуть собі далі, і ось недалеко від Тюдова над водою пасеться такий чорний-пречорний бик, так ніби його туди хтось послав навмисно. Рабинові з нудьги порожньо в голові, знову подумав: «Ах, який потворний бик, якби ж то його випрати». Бок думку вгадав, розв’язав шнурок, взявся бика мити.
Я говорив: глупий випадок, але посланий з неба. Бо в ту мить рабинові прийшла в голову велика думка, ще більша, ніж створення Чоловіка. Дати Чоловікові таке заняття, щоб він не міг відірватися. Купив бика, мав з нього надовго що їсти, а Бокові наказав прати шкуру, аби стала біла. Бок прав як удень так і вночі, прав завзято, не відриваючись. Був створений за приписами, не лише відгадував, а й усе ретельно виконував. Безперервно шурує і болотом, і щебенем, але що дужче пере, то шкіра чорніша. Рабин неспокійний, увесь час пантрує, то зійде з гори до Тюдова, то здалеку безперестанку думає одне і те ж: «Прати шкуру, прати шкуру, прати шкуру». Бок, як тільки почує ту думку, пере ще завзятіше. Навіть уночі рабин посилає йому з печери своєрідні хвилі: «Прати шкуру». Засинає: «Прати шкуру». Пробуджується, й знову безперервно: «Прати шкуру». Так нудити світом й ні про що не думати — це для рабина найгірше нещастя, пекло. Іноді йому щось і прийде в голову, але що? «А що буде, коли Бок ту шкуру випере? Бррр!».
На щастя, що більше Бок шкуру пере, то вона чорніша. Чому на щастя? Бо й сам Бок стає чорніший. Рости — ріс далі, але дякувати Богу, його більше ніхто не бачив, а маленька умова полягала в тім, що чим Бок більший, тим менше він хоче їсти. А скільки можна витримати при такій роботі? Почорнів зовсім, вимотався, нарешті загинув, а шкура бика залишилася чорна. За цей час почорнів і сам рабин.
У Кутах рабин знайшов гробокопа, заплатив йому, що міг. Гробокоп похоронив Бока на краю цвинтаря, адже він був людиною, причому створеною за приписами. Намучився немало. То не жарти, поховати такого велетня. Віддавна ця історія в деталях передається від одного гробокопа до іншого. І це правда. Тому, хто сам хоронив, повірити легше, ніж тим, що лише говорять. І без жодних сумнівів, за Боком ніхто не плакав. Ціле містечко святкувало, раділо, що він уже більше не буде мішатися до юдеїв. Відколи Чоловіка похоронили, ребе Мойше Кітовер став славний, великий.
Дувид замовк, знову витер обличчя червоною хусткою, й тоді закінчив:
— Отож, прошу вас, диво дивом, а свобода, мабуть, таки небезпечна. Мій татунцьо казав таку хасидську приповідку: лише море вільне, бо воно має береги. Для рабина береги були затісні, його свобода привела аж до дива. Для Бока — усе зашироке, йому прати шкуру. А з цього мораль: я — не Бок, для чого мені вгадувати, а потім прати шкуру? Я — не рабин, для чого мені свобода й клопоти з дивами? Моє справа ясна: я слухаю.
Перекладачка Галина Петросаняк, редакторка Наталя Ткачик
