Ця розмова відбулася одного листопадового вечора 1942 року в невеликому будиночку Вольфа-Дітера Ціммермана поблизу Берліна. Дітріх Бонгеффер Німецький лютеранський пастор, теолог, учасник антинацистської змови й один із творців Сповідуючої церкви. зустрівся тут зі своїми знайомими, частину з яких багато років тому готував до конфірмації. У латинському обряді інша назва таїнства миропомазання дітей віком 7–12 років. Спочатку розмова йшла кволо, говорили про війну, Гітлера, підпілля. Цілком звичні бесіди для такого товариства. Та ситуація змінилася, коли Вернер фон Гафтен, Поручник Вермахту, активний учасник німецького антинацистського руху спротиву, брав участь у замаху на життя Гітлера. який довго мовчав, поставив питання: чи з моральної точки зору вбивство Гітлера допустиме?
Ось як цей момент згадує Ціммерман.
«Чи я повинен вистрілити? Я можу проникнути до квартири фюрера з револьвером. Я знаю, де і коли відбуваються наради. Я можу туди потрапити», — запитав офіцер.
Ці слова нас налякали. Вони подіяли настільки вибухово, що спершу ми почали один одного заспокоювати. Потім розгорілася багатогодинна дискусія. Бонгеффер пояснив, що постріл як такий нічого не означає, але з його допомогою потрібно чогось добитися, призвести до зміни обставин, зміни влади.
Сама ліквідація Гітлера не дасть жодної користі, а ситуація може навіть погіршитися. Робота руху опору така складна, тому що спершу потрібно ретельно підготуватися до того, що буде потім.
Фон Гафтен, який походив зі старовинної офіцерської родини, був людиною м’якою, ентузіастом й ідеалістом. Але водночас він мав християнський світогляд, вірив у традицію, яку успадкував.
Однак зараз, враз сповнений величезної енергії, він не задовольнявся теоретичними міркуваннями. Він ставив питання за питанням, все глибше входячи в проблему, він побачив свій шанс і намагався зрозуміти, чи не слід ним скористатися. Він неодноразово повторював, що, можливо, належить до дуже вузького кола людей, які здатні діяти, проявляти ініціативу. Своїм життям він не дорожив. Бонгеффер постійно закликав його бути стриманим, продумати точний план, який дозволить впоратися зі всіма непередбачуваними наслідками.
Нічого не можна залишати на волю випадку. Згодом фон Гафтен почав ставити прямі питання: чи я повинен?... чи я можу?... Бонгеффер відповідав, що не має права вирішувати за когось. Ризикуватиме Гафтен, і тільки він. Навіть коли Бонгеффер говорив про вину за невикористання шансу, не меншу провину він убачав у легковажному ставленні до ситуації.
Врешті ухвалили остаточне рішення. Група німецьких офіцерів не тільки підготувалася до зміни влади, а й здійснила замах на Гітлера. Невдалий. Фон Гафтен, ад’ютант Штауффенберґа, брав участь у його організації. 20 липня 1944 року його з рештою заколотників розстріляли на подвір’ї Головного командування сил Третього райху на Бендлерштрассе. Помирав він зі спокійним серцем.
Після розкриття змови Бонгеффера теж засудили до страти. Вирок виконано 9 квітня 1945 року.
Того дня вранці, між п’ятою та шостою годиною, ув’язнених, зокрема адмірала Канаріса, генерала Остера, генерала Томаса та судового радника Заза, вивели з камер і зачитали вирок військового суду. Крізь прочинені двері до одного з бараків я побачив пастора Бонгеффера: перш ніж зняти тюремний одяг, він навколішках палко молився Богу.
Я був глибоко зворушений тим, як молиться ця чудова людина: так щиро і з такою вірою, що Бог чує його молитви. На місці страти він ще раз промовив коротеньку молитву, а потім піднявся на ешафот — сміливо й спокійно. Смерть наступила за кілька секунд. За свою майже 50-літню лікарську практику я ніколи ще не бачив, щоб людина помирала настільки безумовно прийнявши божу волю.
Чому ці два чоловіки так себе поводили? Невже вони не відчували провини: один за пряму причетність до нападу на Адольфа Гітлера, а інший — за виправдання замаху? Нічого не свідчить про це відчуття. Бо вони обидва — особливо Бонгеффер, один із найвидатніших лютеранських богословів ХХ століття, — усвідомлювали, що, діючи таким чином, виконують свій християнський обов’язок. Бо тирановбивство, на думку деяких християнських мислителів, може бути не тільки виправданим, а й за певних обставин стати моральним обов’язком.
У перші століття християнства такої проблеми не існувало. Християни приймали мученицьку смерть, і в жодному з відомих богословських трактатів не порушувалося питання про можливе схвалення вбивства імператора, навіть того, який переслідував Церкву. Це відповідало принципу божественного походження влади, нехай і ворожої християнам.
Усяка душа нехай кориться вищій владі, бо немає влади не від Бога; чинна влада поставлена Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, хто противиться, самі накличуть на себе осуд.
У такому дусі, який поступово зміцнювався усе сильнішою, зокрема християнською, сакралізацією влади, пов’язаною з «костянтинівським проривом», християнські мислителі розглядали це питання аж до ХІІ століття. Саме тоді воно знову зринуло, і теологи почали розмірковувати над ним, посилаючись на численні приклади «благородних тирановбивць».
Іоанн Солсберійський розглядав це питання різнобічно. І хоча серед інтерпретаторів досі точиться суперечка, чи дійсно він вважав тирановбивство допустимим (і тут варто взяти до уваги, що ця дискусія розгорталася у феодальному світі, де послух владі значною мірою сакралізований), він був одним із перших, хто навів численні, зокрема християнські, аргументи на користь допустимості таких учинків.
Це питання також розглядав святий Тома Аквінський, насамперед у трактаті «Про правління володарів», а також у «Коментарі до “Сентенцій” Петра Лонбардського». У цих текстах немає чіткої відповіді, як повинен себе поводити потенційний убивця, і немає простої відповіді, чи допустиме в такій ситуації тирановбивство взагалі, натомість є вельми логічна спроба відповісти на питання, чи таке допустимо на основі християнської доктрини.
Чому? Відповідь складна, але, якщо двома словами: тому що суспільство має право реагувати на божевілля тирана, на його дії, які призводять до смерті людей.
Не варто думати, що суспільство, скидаючи тирана, його зраджує, навіть якщо раніше воно йому навіки підкорилося. Позаяк, не дотримуючись вірності владарювання, він сам заслужив, що піддані не дотрималися укладеної з ним угоди.
Звісно, тут ні слова про тирановбивство, тільки про право (а іноді й обов’язок) відступити від покірності владі, яка порушує природний закон або закон божий. Важливо, що це можна здійснити не тільки на основі своїх поглядів, а й керуючись загальними моральними принципами, і навіть шукаючи «громадського авторитету». А якщо це неможливо? Якщо немає можливості публічно засудити тирана? У святого Томи явно є проблема з цим питанням.
У трактаті «Про правління володарів» Тома Аквінський зазначає: дехто визнає, що іноді завдання доброчесних мужів полягає не стільки в тому, щоб приймати страждання, скільки, щоб захищати суспільство від тирана. Але відразу ж зауважує, що це несумісне із вченням апостолів.
Адже святий Петро вчить нас: не тільки добрим і скромним, але й суворим вашим господарям коріться з пошаною. Адже благом для Бога є те, коли хтось заради Бога терпляче зносить муки, несправедливо страждаючи. Адже навіть коли багато римських імператорів тиранічно переслідували віру Христову і значна частина знаті й простолюдців навернулася у віру, їх прославляли не тому, що вони чинили опір, а тому, що приймали смерть за Христа без спротиву і зі смиренням, як це ясно видно у випадку зі священним легіоном фіванців.
Дуже подібні висновки можна знайти у «Коментарі до “Сентенцій” Петра Лонбардського», тільки їм передує детальне розмірковування над тим, за яких обставин тирановбивство може бути виправданим, а за яких його вчиняти не варто. У трактаті «Про правління володарів» також містяться важливі зауваження щодо своєрідної логіки влади, яка може призвести до того, що вбивця тирана сам може стати жорстоким тираном.
Чому? Якщо двома словами, то тому, що і тиран, і тираноборець ідуть на порушення принципів божого закону і закону природного. А принципи, які одного разу були порушені, мають таку тенденцію, що порушуватимуться постійно. І цим, можна сказати, святий Тома закінчує свої міркування. І більше не робить ні кроку вперед. З одного боку, він показує, чому можна виправдати тирановбивство, а з іншого, звертає увагу на те, що Церква ніколи раніше цього не робила (що стосується отців Церкви, то це правда), і що наділення будь-кого правом порушувати принципи може призвести тільки до подальших нещасть, до подальшого порушення закону. Проте, схоже, у розмірковуваннях святого Томи є певна прогалина, на яку варто і слід вказати. Що це за прогалина?
Отже, тирановбивство як норма, як затверджена правом або звичаєм модель зміни влади, призвело б — і тут святому Томі важко відмовити у слушності — до моделі влади, в якій одні тирани замінювали б інших, і логіка тиранії тільки б поглиблювалася. Однак, якщо припустити, що тирановбивство — це абсолютно виняткова ситуація, рішення щодо якої може ухвалити тільки окрема особистість (якщо немає можливості винести вирок суду) або група людей, яка захищає суспільство чи світ від ще більшого зла, то — мабуть — можна застосувати принцип необхідної оборони. І прийняти попередні міркування святого Томи Аквінського про те, що, скидаючи тирана, така група людей його зраджує, навіть якщо раніше назавжди йому підкорилася.
Якщо немає іншого способу повалити правителя, то саме вбивство стає найвищою необхідністю, яка не може бути закріплена законодавчо, але може виправдовуватися захистом життя інших людей.
І саме в цьому напрямку в наступні століття розвиватиметься мислення Церкви, натхненне Томою Аквінським. Якщо ми маємо справу з правителем (чи навіть правлінням), який навіть якщо і починав як легітимна влада, згодом не тільки перетворився на правителя-деспота, але й закликає до дій, які суперечать природному чи божому закону, то його піддані (громадяни держави, якою він керує) мають цілий спектр іноді тільки можливих, а іноді навіть необхідних дій.
Штамп штату Вірджинія з девізом «Sic Semper Tyrannis» (лат. «Так завжди [відбувається] з тиранами»). Джерело: ВікіпедіяТаким чином, коли правитель або правління закликає громадян до дій, які є злочином проти людства, вони зобов’язані чинити пасивний опір, тобто не підкорятися несправедливим законам чи наказам. Аргумент, що, мовляв, хтось мені наказав, не працює в царині моралі. Кожен зобов’язаний з’ясувати, чи наказ узгоджується з моральними нормами, а якщо ні, — відмовитися виконувати цей наказ. Якби було інакше, то не було б підстав засуджувати Адольфа Айхмана. Він усього лиш виконував накази.
Другий елемент впливу — активний тиск із метою змінити поганий закон або припинити такі дії. У сучасній ситуації це може бути участь у протестах, розбудова простору правового опору, задіяність у зміні режиму. Третій елемент — активний спротив, навіть із застосуванням сили. Тут сила виправдана, позаяк тиран завдає шкоди громаді й розколює її цілісність.
Однак ці міркування стосуються законної влади (яка має юридичний мандат, здобутий чесним шляхом). Якщо влада не має такого мандата, якщо вона заснована на узурпації, набутті легітимності нечесним шляхом, є результатом обману або насильства, то вищенаведені міркування беруться в дужки, а жителі територій, що перебуваються під такою владою, не тільки не зобов’язані підкорятися їй, а навіть можуть протистояти всіма можливими (хоча також розважливими і чесними) способами. Одним із них може стати тирановбивство, якщо воно дійсно може сприяти звільненню народу або забезпеченню майбутнього для світу. Можна сказати, що таким чином реалізується принцип необхідної оборони.
Церква допускає вбивство заради власного захисту, а також поліцейські та військові дії, спрямовані на захист життя людей, яким загрожує ніким не контрольований шаленець. Снайпер, який ліквідовує вбивцю під час операції, поводиться цілком морально, якщо не існує інших методів впливу.
Щоб змінити філософський простір, в якому ми обертаємося, скажемо, що чудове обґрунтування таких дій пропонує філософ Владімір Соловйов у своїх «Трьох розмовах». Розмова між генералом, паном Z та князем точиться довкола необхідності ліквідувати «звіра», злочинця, який вбиває невинних людей. Князь, пацифіст, стверджує, що його не можна вбивати, адже це означало б атрофію власного сумління і суперечило б принципу «не вбивай» (кажучи дуже стисло, він висловлює ідеї толстовського пацифізму).
Відповіддю на ці міркування є слова пана Z, який у цьому невеличкому творі представляє християнський здоровий глузд. Саме він доводить, що ліквідація злочинця може бути навіть моральною необхідністю, а пацифізм — це система, яка не бере до уваги жертв.
Отже, на вашу думку, розум і совість говорять мені тільки про мене самого і про злочинця, і по-вашому, суть полягає тільки в тому, щоб я його навіть пальцем не торкнувся. Але насправді тут є ще третя особа, і, схоже, вона, — найголовніша: жертва злого насильства, якій потрібна моя допомога.
От про неї ви завжди забуваєте, ну, а совість говорить і про неї — і про неї передусім. І воля Божа тут у тому, щоб я врятував цю жертву, при можливості пощадивши лиходія; але я мушу допомогти їй за всіляку ціну і в будь-якому випадку: якщо можна — переконаннями, якщо ні — силою, ну, а якщо у мене зв’язані руки, тоді тільки крайнім чином — крайнім згори, — на який ви передчасно вказали й так легко кинули, а саме — молитвою, тобто тим найвищим напруженням доброї волі, яке, я впевнений, насправді творить дива, коли це потрібно. Але який із цих способів допомоги потрібно застосувати, це залежить від внутрішніх та зовнішніх умов ситуації, а безумовно тут тільки одне: я повинен допомогти тим, кого ображають. Ось що говорить моя совість.
Цей текст стосується не лише воєнної ситуації, а й становища, коли «злочинець», «тиран», «лиходій» загрожує життю невинних людей (і навіть окремої особи). Тоді ситуація накладає певні обов’язки на тих, хто здатен діяти, адже ми як моральні істоти зобов’язані захищати беззахисних і невинних, а також слабших від нападу сильніших. Якщо це можливо, ми повинні це робити, зберігаючи злочинцеві життя, але в цій ситуації найважливіше — життя і здоров’я жертв. Тож якщо неможливо знешкодити злочинця, не ліквідувавши його фізично, ми можемо його вбити. У такій ситуації оцінка залишається за тим, хто приймає цей виклик.
Усі ці міркування (на чому також варто наголосити) пов’язані з ідеєю, що кожна влада походить від Бога, а християнин зобов’язаний їй підкорятися. Сучасна християнська думка дедалі частіше розрізнює та проблематизує цей образ, дедалі частіше вказує на ситуацію, коли важко говорити про законність влади або закликати до підкорення їй. Але це тема для зовсім іншого тексту.
Переклала Ірена Шевченко
