Перед нами двері. Масивні дерев’яні вхідні двері.
Тільки вхідні.
Двері, в які заходили вони — голі, принижені й перелякані. Заходили десятками тисяч родин. І жоден не вийшов.
Сімдесят років тому німецькі нацисти почали винищувати євреїв у Європі. У масовому масштабі, майже повністю. Зсередини дверей на них з останніх сил напирали люди, приречені на смерть, проте двері вистояли. Люди видавили вічко, а його ззовні забили листком заліза.
Це єдині двері до газової камери, що збереглися в Біркенау.
Ці двері назавжди розділили світ живих та світ убитих. Тому ніхто з нас, дивлячись на них, не почувається комфортно. Ми наближаємося до самої грані того, що можна зазнати та зрозуміти з іншого — їхнього — боку.
Ці двері розділили світ. Важко не відчувати, що вони наче поділили людство на тих, хто залишився зовні, і тих, хто всередині.
Зовні тоді були есесівці. Зовні, трохи далі, стояли люфтваффе, Вермахт, а за ними — члени нацистської партії, їхні виборці та бізнесмени, які їх підтримували, весь Третій райх. А ще найрізноманітніші колабораціоністи й «мисливці за євреями».
Так, зовні були ще й ті, хто намагався врятувати приречених. І мільйони людей, які воліли б не знати. Зовні була велика політика, співвідношення сил, фронти та воєнна стратегія.
Усередині було тільки безвинне страждання та смерть.
Двері до газової камери. Фото: Ґжеґож Козакевич / ForumІ ми сьогодні стоїмо зовні й дивимося на ці двері. Якби вони могли говорити, їм би не вистачило слів. Так само як не було слів у в’язнів із Зондеркоманди, які супроводжували смертників у газову камеру, щоб розповісти про те, в чому вони, намагаючись вижити, брали участь.
З усіх документів, що дійшли до нас, саме спогади членів Зондеркоманди найкраще показують суть Голокосту. Вони були найближче. І зі всього Автентичного Місця Пам’яті найближчими до цієї суті, мабуть, залишаються ці двері. Останній поріг Винищених.
Тому ми запитуємо себе: як сьогодні дивитися на ці сімдесятирічні двері?
Саме від нас у якомусь сенсі залежить, чи ці двері й надалі будуть стіною, кордоном, межею. Чи це вічко й надалі буде забите залізом... Залізом нашого нерозуміння, нездатності дивитися просто в вічі правді.
Щоразу, коли у світі коїться зло, вбивають невинних, гинуть діти, поширюється расизм, антисемітизм, ідеологія ненависті, а ми нічого не робимо — тоді ми дивимося на ці двері.
А ці важкі засуви як були, так і залишаються по нашому боці.
Переклала Ірена Шевченко
