Донбас поділився на «тут» і «там». Два світи сполучає вузька дорога, подірявлена снарядами. Також їх сполучають старі автобуси. Заіржавілі. З газовими балонами, прикріпленими на даху. Траса під обстрілами. На кожному блокпості можуть затримати, розвернути, арештувати. Тому всю дорогу чутно лише стукіт зношеного двигуна.
Люди їздять. Туди і сюди. Тут мають житло. Там можуть забрати пенсію в українському банку. Дешевше закупитися. Тут і там — весілля, похорони, дні народження, відвідини. Війна не скасувала цього одним пострілом. Вони й далі є спільнотою, але з кожною кулею, з кожною домовиною віддаляються одні від одних. Самотні пливуть у невідоме.
***
Поодаль — житловий масив. Уява малює жінок, нав’ючених закупами. І дітей, які б’ють по перекошених воротах на траві між будинками. Ті, в кого якраз були уродини, хизуються футболками з написами Messi або Ronaldo. Поряд молодь попиває пиво. Чоловіки з бичачими шиями повертаються зі зміни. О певній годині відчиняються вікна. Мами перехиляються через підвіконня і починають кликати дітей:
— Дііімааа...
— Вооовааа...
— Альооонааа, бери сестру і додому! Суп чекає! Батько прийшов.
Тепер це вже неправда. Новий Донецьк зайнятий сепаратистами, малолюдний, заляканий.
***
Магазини виблискують голими полицями. Ніби є все необхідне, щоб вижити: хліб (дотований новою владою), сир, молоко, гречка. З голоду не вмреш, але й не розгуляєшся. На вулицях і в барах — якісь незрозумілі, невідомо кому підпорядковані казаки. Порожній автобус повільно котиться пустельною вулицею. Де жителі? Дорогі машини? Шум, затори, штовханина, сварки, сміх? Шахтарська гордість і шахтарські зарплати? Залишилися контури, обриси колишнього міста. Людей, будинків... Під ногами скрипить скло з вибитих українськими снарядами вікон. Діри у стінах багатоповерхівок, розкидана цегла, застряглі в асфальті нерозірвані міни. Аеропорт у руїнах. Потяги не курсують. І це лише початок.
Донецьк ще стане свідком грабежів. Бандитських розбірок між представниками «влади» за розподіл багатств. Кілька героїв «Донецької Народної Республіки» загине від бомб, підкладених своїми. Місто дочекається навіть власного концтабору.
***
Концтабір організували на вулиці Світлий шлях, 3. Назву «Ізоляція» він успадкував від заснованого на цьому місці в середині 1950-х років заводу ізоляційних матеріалів, де виробляли сиру мінеральну вату. Після банкрутства міські активісти створили на території заводу артфонд. Мистецькі виставки, різноманітні заходи і проєкти. В «Ізоляції» кипіло життя. Цей розділ її історії закінчився, коли місто захопили сепаратисти. Вони утримували тут в’язнів. Переважно політичних, тобто противників «ДНР», або запідозрених у шпигунстві на користь України. Наприклад, журналіст Дмитро Потєхін потрапив до «Ізоляції» на 47 днів за те, що сфотографував у центрі Донецька готель Liverpool, де — як виявилося — містився один зі штабів «ДНР». Зрештою, штабів постало стільки, що досить було витягнути фотоапарат, аби наразитися на проблеми. Втім до «Ізоляції» потрапляли також підприємці. Потрапляли, бо мали гроші, щоб викупити себе з в’язниці. Були й жертви бізнесових воєн, пов’язаних, наприклад, із контрабандою сигарет. (Хочеш піднятися на ринку контрабанди? Заплати — і ми посадимо твого головного конкурента. Доки він вийде, відіжмеш у нього все.) Траплялися навіть прихильники «ДНР» або і члени її збройних угруповань, які опинилися в неласці.
Лікарка-анестезіологиня Олена Лазарєва опинилася там із целофановим мішком на голові, звинувачена в передаванні інформації Службі безпеки України.
— Ви справді передавали якусь інформацію?
— Так. Мене схопили перед під’їздом. Потім забрали й мого чоловіка.
***
«Ізоляція» нагадувала театр тіней.
— Це доречна назва. Ми були ізольовані від світу, відрізані від новин, — розповідає пані Лазарєва.
Вона пам’ятає, як вечорами в’язні вслухалися в звуки ударів і стогони катованих.
— До дівчат вони теж будуть заходити? — питала Діана, яка сиділа з Оленою в одній камері.
Коли охоронці вирушали по камерах, найкраще було заплющити очі, затулити подушкою вуха й чекати, доки це закінчиться.
— Я постійно думала, що там, у котрійсь із камер, мій чоловік. Може, саме його тепер катують?
***
Начальник — Денис Куликовський, 1984 року народження, кличка «Палич» (також — «Первый»). Родом із розташованого за п’ятдесят кілометрів містечка Курахове. Раніше працював в українській пенітенціарній системі. Мав дружину й сина. Любив горілку, ламати кістки та ґвалтувати.
Згадує вальцювальник із Донецька Олександр Репетило, який десять місяців просидів в «Ізоляції»:
— Це було 9 серпня, назавтра після його дня народження. Він увійшов до камери ще п’яний: «Тобі ухвалили вирок, смертна кара через розстріл. На вихід». Відстань — десять метрів. Чекаю. І раптом одиночний постріл над моєю головою. Відтак сміх, бо це ж не була справжня екзекуція. «Первый» пожартував.
Репетило досі вимовляє псевда Куликовського тремтячим голосом:
— Іноді слідчі говорили йому: «Палич, цього клієнта більше бити не треба, він уже все сказав». Але той не звертав уваги. Валив далі. Йому було приємно слухати, як ламаються кістки. Стогони покращували йому настрій. У камері був мужик на прізвисько «Дуб», зрештою, ополченець «ДНР». Його побили так, що, мабуть, пошкодили внутрішні органи. На його тілі з’явилися плями. Увечері він почав марити. Розмовляв зі своєю дружиною і дочкою, хоча в камері, крім нас, нікого не було. Потім тільки харчав. Стало ясно, що він помирає. Найгіршими були вечори, вихідні і свята, коли слідчі офіцери — переважно росіяни — розходилися, і «Палич» доривався до абсолютної влади. Він напивався і, наприклад, кричав жінкам: «Поголити пизди — і до мене нагору». Важко про це говорити, згадуючи жертв, але в тюрмі траплялися зґвалтування.
***
Шоста. Світанок. Якийсь гнилий. Темно і холодно, паскудний дрібний дощ. На автовокзалі сонний хаос. Автобуси самі по собі. Люди самі по собі. З багажем, претензіями, сльозами. Я виїжджаю з Донецька. Повертаюся на українську сторону.
***
— Автобус до Курахового?
— Здається, так.
— Запитаю водія... Шоста тридцять. Ви теж?
— Так.
— То поїдемо разом. Як вас звати?
— Анна.
— Дозвольте, допоможу з багажем.
— Я сяду біля вас, можна?
— Будь ласка. Мушу вам сказати...
— Ні, будь ласка, нічого не говоріть. Кожен тут... — вона дивиться на людей, які напихаються в автобус. — Кожен...
***
Понуро. Нещодавно під Волновахою подібний автобус потрапив під артобстріл. У ньому — такі ж подорожні, як ми, тільки вже мертві. Може, якби змити кров і прибрати розбите скло, здавалося б, що вони сплять?
Анна запитує, як далеко Волноваха. По прямій — кілометрів п’ятдесят на південь.
Ми вирушаємо. З центру до передмість. Багатоповерхівки. Якщо не видно вигорілих вікон — звичайний спальний район великого міста. Бляшані гаражі. Балкони — кожен забудований інакше. Кошмарний сон закоханих у стерильну чистоту нащадків Ле Корбюзьє.
***
— Ви з Донецька?
— Я? Так. Ми — власне, тоді ще ми — жили в Донецьку. Мали прибутковий бізнес. Пишалися собою, бо самі його створили з нуля. Бутики з фірмовим, дуже дорогим, справді ексклюзивним одягом. Спочатку йшло важко, потім усе розкрутилося. У Донецьку жила велика кількість багатих марнотратників, які мали грубі гроші, але не мали часу витрачати їх у торговельних центрах Лондона й Парижа. То ми привозили їм Лондон і Париж додому. Це специфічне місто, ви ж бували тут раніше, правда? Воно любить показну розкіш. А водночас — «шахтарське», звикле тяжко працювати. Кожен, хто хотів заробляти, заробляв.
— Як ви дивилися на все те в Києві?
— Байдуже, а може, й зі страхом, що вони надумають прийти сюди, знищити наш світ. Звісно, не ідеальний, але збудований важкою працею. Їх я вважала просто розперезаними дармоїдами і хуліганами.
— А коли ви бачили тіла, винесені на Майдан труни?
— Співчуття ані в мені, ані в нас не було. Ми дивилися на це через телеекран.
Прапори «ДНР». Останній блокпост.
— Чоловіки, з речами на вихід.
Усіх пропускають. Далі — нейтральна смуга. Потім — протилежна сторона. Блокпост.
— Чоловіки, з речами на вихід.
Рушаємо.
***
— Ви сказали: «Власне, тоді ще ми жили в Донецьку»...
— Мій чоловік. Він пішов із Ґіркіним-Стрєлковим до Слов’янська.
— Як це пішов?
— Спочатку, як то мужики, в пошуках пригод. Я розмовляла з ним щодня по телефону. Щасливий. От, поїхали з дружбанами за місто.
— За місто на полювання?
Обличчям Анни пробігає тінь.
— Повірте, він був доброю людиною. Несподівано щось змінилося. Одного разу дзвоню до нього: «Повертайся! Що ти взагалі там робиш? Ми стільки років будували бізнес. Через цю твою дурну війну втратимо все».
— А він?
— «Ти сприймаєш усе це тільки з матеріального погляду. Через призму грошей. Це огидно». Розсердився. Перестав відповідати на дзвінки. Потім я дізналася, що він загинув.
Тоді я зрозумів, що чорний Аннин одяг — це жалоба.
Доїхали. Курахове — звідки походив Куликовський — було першим більшим містечком на українському боці. Звичайне, постсовєтське, 20 тисяч жителів. Спотворене перекошеними хрущовками. Воно виросло менш ніж сто років тому при тепловій електростанції і жило в її тіні. Навіть із міського пляжу на штучному водосховищі відкривався краєвид, над яким височіли димні труби.
Перекладач Олександр Бойченко
Фрагмент друкується за виданням: Павел Решка. Столик з видом на Кремль; переклад з польської Олександра Бойченка. — Львів: Човен, 2024.
Редакція висловлює вдячність видавництву Човен за можливість публікації
