Стежка до вершини зникає серед високої трави та кволого ялівцю. Туристи сюди не доходять. Маршрутів немає. Вздовж хребта пролягає напівмощена дорога, якою користуються прикордонники та інколи декілька пастухів, що доглядають за своїми отарами. Перші їздять класично-совєтськими позашляховиками, себто УАЗами, або сучасно-європейськими — себто «тойотами». Другі — практично незнищенними в будь-яких дорожніх умовах «жигулями».
Такі щойно проїхали повз. Чоловік і жінка, а на задньому сидінні овечка й собака невідомої породи. Таких, як вони, тут небагато. Навколо тиша. Не чутно ні мекання, ні дзвіночків, ні гавкоту собак. Полонини обезлюдніли, бо більше нікому не вигідно збивати молоко чи робити густе масло і солоні сири. «Гуцулу життя нема, як на полонині. Як ’го доля в доли кине, то від туги гине», — писав у ХІХ столітті у «Карпатських горянах» драматург Юзеф Коженьовський, якого в сучасній версії цитує диско-поло гурт Bayer Full. Проте часи змінилися настільки, що для гуцула нема життя ні на полонині, ні в карпатській долині.
Проте хати в селах красиві. Доглянуті, відремонтовані. А головне — дахи з оцинкованої бляхи, майстерно оздобленої гуцульськими орнаментами. Поки німці власноруч розбирали Берлінську стіну, гуцули вирішили самотужки зірвати зі своїх домів сіруватий, смертельний не лише для фізичного, а й для естетичного здоров’я ще один символ совєтського панування — шифер. Конденсований азбест, що заполонив Союз та країни-сателіти, творячи житлову залізну завісу. Там, де починався шифер, закінчувався Захід. Шиферний терор виявився довговічнішим за сам СРСР і досі тримає у своїх лещатах мільйони людей — від Білорусі до Владивостока, від Архангельська до чорноморських курортів. Гуцули від нього звільнилися. Оцинкована бляха вивела їх із темряви комунізму. Біда в тому, що під срібними дахами мало хто живе. Зривання шиферу, як і будь-яка перебудова, — дороговартісне. І гроші — не на полонинах, а в містах. Особливо закордонних, а віднедавна дедалі частіше — польських.
«Жигулі» поїхали в синю далечінь, а я піднявся на куполоподібну вершину гори Стіг. Стіг (місцевим діалектом — Стуг) — гора в північно-східній частині масиву Свидовець, розташована в Рахівському районі Закарпатської області. Заввишки 1704 метри над рівнем моря. Назва відповідає формі — вона опукла і непоказна. Хоча завдяки своїй історії не така вже й пересічна. Тут видніються три вбиті в землю стовпи. Два відносно нові, один відносно старий. Найновіший — у національних українських кольорах, з тризубом. Його встановили на початку 90-х, коли Україна стала незалежною. А, може, його просто перефарбували? Червоно-зелені совєтські смуги — на жовто-блакитні. А герб із серпом і молотом замінили на тризуб.
Другий стовп — біло-салатовий, що нагадує тьмяні кольори шкільних і лікарняних коридорів, стоїть тут, либонь, із другої половини 40-х років. Зверху домальовані вертикальні синьо-жовто-червоні смуги — щоб ніхто не сумнівався, на територію якої країни, власне, нелегально заходить. Цей стовп пережив і Чаушеску, і вступ Румунії до Європейського Союзу.
Проте найцікавіший останній стовп, той, що посередині. Невисокий гранітний циліндр без жодних кольорів, зате з трьома гербами, висіченими на камені, які зараз практично нерозбірливі: орел, лев і надзвичайно помпезний іще один орел, увінчаний великою короною, із гербовим щитом і підтримуваний двома левами. Це триплекс. Прикордонний стовп, що знаменує злиття трьох довоєнних кордонів: Речі Посполитої, Чехословацької Республіки та Румунського королівства. Цей обеліск втратив своє значення вже в березні 1939 року, коли тут з’явився польсько-угорсько-румунський кордон.
Зі Стогу можна вирушити або прямо на південь через Шибенський перевал до вершини могутнього масиву Попа Івана, або на північний схід хребтом Чивчинських гір, які вважаються найдикішими в Україні. Цю другу дорогу неможливо не помітити і на ній неможливо заблукати. Вона широка і добре вторована. Роз’їжджена серед лісів і полонин колесами тисяч військових «ГАЗиків», які пересувалися нею і вдень, і вночі, охороняючи сучасний українсько-румунський кордон.
Однак, якщо ми спробуємо з неї зійти, то швидко заплутаємося в гущавині колючого дроту, який подекуди в’ється по траві, а подекуди тягнеться вдалину по масивних дерев’яних стовпах. Там, де дріт зберігся в належному вигляді, він утворює залізну непроникну стіну заввишки близько два з половиною метри й увінчану додатковим горизонтальним колючим навісом — на випадок, якщо якомусь відчайдухові прийде до голови накинути на неї, скажімо, покривало, щоб імпровізованим накриттям залізти на верх і зістрибнути з іншого боку.
Це остання стіна, фінальна загорожа великого табору під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік. Мені подобається його розмовна назва: «сістєма». Вона конкретна, позбавлена будь-яких емоцій, відтінків сірого, нюансів. «Сістєма» означає впорядкованість. Об’єднання в єдине ціле. Керування. Стандартизацію. І ця система була феноменально уодноманітненою: від західних рубежів на польському кордоні — до далекосхідних маньчжурських степів. Усі захоплюються Великим китайським муром, а про совєтську «сістєму» майже нічого не пам’ятають.
Ідучи вздовж її невеликого фрагменту, я собі уявляю, скільки кілометрів колючого дроту треба було виготовити, аби обгородити ним найбільшу країну світу. У горах, степах, на болотах, низинах і височинах. Скільки тисяч людей мусило його розмотувати, прикріплювати до стовпів, а потім відповідно зміцнювати, щоб на ньому не з’явилося жодного розриву, слабкого місця. Щоб через якусь шпарину хтось випадково не втік із комуністичного земного раю. Скільки місяців, а радше років мені довелося б так крокувати, аби побачити кожен відрізок цього пам’ятника рабству. Оце би був виклик! І все це міститься в пестливому, лагідному слові — «сістєма». Чивчинська «сістєма» особлива ще й тим, що відокремлює одну в’язницю від іншої. Обидві — жахливі, тоталітарні. Важко сказати, яка з них була гірша. Совєтська Хрущова і Брєжнєва чи все ж румунська Ніколае Чаушеску, сонцесяйного всія Карпат. По який бік огорожі ти б не опинився — тобі б довелося бути в’язнем. Єдина різниця: за тобою б наглядали охоронці з кийками, одягнені в дещо іншу форму.
У Чивчинських горах безлюдно. До сіл далеко, полонини поступаються густим лісам. За совєтських часів туди ніхто не наважувався потрапити, крім невиправних мрійників, які хотіли втекти з одного табору до іншого. Сьогодні це прикордонна зона, а на додачу — ще й Європейського Союзу.
2010 року в західній частині масиву створили Верховинський національний парк. Двоє охоронців парку сидять під дерев’яною повіткою і варять борщ на вогні. Говорять небагато і неохоче. Розмова нам явно не клеїться. Мої захоплені спроби розпитати їх про все — від їхньої сім’ї до їхнього бачення українського майбутнього — розбиваються об інтровертний захисний кокон людей, більшість життя яких минає у бляшаному бараці в цій глушині. Можливо, щоб уникати таких як я нав’язливих екстравертів, які час від часу дістаються на цей край, якщо не світу, то принаймні України.
Через деякий час до нас на мопеді під’їжджає прикордонник. Він махає рукою, аби його не фотографували. Зробив невелику перерву, але все ще на службі. Охоронці не дуже хочуть з ним розмовляти. Сонце сідає за напівлисий пагорб. Тиша, спокій. Кінець географії.
Ще донедавна в цих лісах виднілися польські прикордонні стовпи. Не звичайні кам’яні, як на Стозі, а чавунні, заввишки з дорослу людину, увінчані гербами Польщі та Румунії або літерами «P» і «R». Вони нагадували античні колони чи газові ліхтарі XIX століття, що мали б просвічувати карпатську темряву. Кажуть, десь у найбільших гущавинах такі скарби ще збереглися.
Дорога вздовж «сістєми» біжить далі на північний захід, минає витоки Чорного Черемоша і треться об вершину легенди. Забутої легенди (позаяк про самі Чивчини вже ніхто не пам’ятає), та все ж легенди. Йдеться про гору Гнатася. Гнатася — гора у Чивчинських горах заввишки 1769 м над рівнем моря.
Чорно-біле фото 1934 року. На зубчастих скелях під пірамідальною конструкцією з жердин стоїть кілька людей. Серед них — Мєчислав Орлович, невтомний краєзнавець, який об’їздив усю Другу Річ Посполиту, пишучи найпопулярніші в міжвоєнний період туристичні путівники. Підкоривши вершину, група Орловича взяла собі назву «Гнатася Клуб» і в своєму похідному гімні співала:
В горах є любовні чари:
вони всіх єднають в пари.
Надто, коли Єви доні
ваблять на природи лоні.
А як не щастить в любові,
то будь вірний цій умові:
любиш гори — однолюб,
то ж візьми з туризмом шлюб.
Хай живе «Гнатася Клуб»!
Гнатася й полонина Фата Банулуй були найпівденнішою точкою тогочасної Польщі. А поет і географ XIX століття Вінцентій Поль писав, що саме тут розташовувалися Розроги, себто місце, де багато століть сходилися кордони Речі Посполитої, Молдови та Семигороддя (Трансільванії), а згодом Галичини, Буковини й Угорщини. Схоже, ще за його часів стояв там камінь із викарбуваним написом Finis Rei-Publicae — «Кінець Речі Посполитої». Зараз на горі Гнатася ані каменя, ані дерев’яної конструкції, ані живого духу. Стежка, що веде на вершину, настільки заросла карликовою сосною, що її майже неможливо знайти. Доріжка зникає в чагарнику, затягуючи подорожнього в колючий лабіринт, пропахлий живицею. Лише прикордонники зі своїх невидимих причілків спостерігають, чи не намагається хтось непомітно пробратися через кордон Європейського Союзу, який несподівано підступив до Розрогів із півдня. Головний шлях спадає вниз, у долину Білого Черемошу, яким колись проходив польсько-румунський кордон.
Переклала Світлана Бреславська
Фрагмент друкується за виданням: Tomasz Grzywaczewski. Wymazana granica. Śladami II Rzeczpospolitej. — Wołowiec: Czarne, 2022
Редакція висловлює вдячність видавництву Czarne за можливість публікації
