Вперше я побачив цю знамениту картину ще в дитинстві — у колекції листівок із польським живописом. Я тоді мало що знав про її історію, але увагу привернув образ — сумна людина у вбранні блазня. Разючий контраст між глибиною особистості й придворним амплуа.
А побачивши оригінал «Станьчика» у залі Яна Матейка в Національному музеї у Варшаві, я переконався: навіть без тієї трагічної історії, з якою художник пов’язав змальовану сцену Повна назва картини: «Станьчик під час балу королеви Бони, коли приходить звістка про втрату Смоленська». Полотно присвячене подіям 1514 року, коли московські війська в ході московсько-литовської війни (1512–1522) відібрали в Речі Посполитої стратегічний Смоленськ., образ незабутній. Сумний блазень, що задумався над долею батьківщини саме тоді, коли ті, хто має дбати про державу, гайнують час на галасливих бенкетах! Який точний і вічний символ! Як часто, виходячи до телевізійних софітів і обводячи поглядом аудиторію депутатів і міністрів, я пригадую Станьчика, що безсило схрестив руки! Як часто я відчуваю себе немовби всередині картини Матейка й не хочу повертати голову, щоб раптом не побачити галасливий бенкет народних улюбленців за спиною. І хіба це я — блазень? І хіба блазень — Станьчик?
Я згадував про нього у день, коли Україна втратила Крим: його спритно відібрала спадкоємиця держави, що вкрала у Речі Посполитої Смоленськ. Я так само, як Станьчик на картині у дні державної катастрофи, сидів, схрестивши руки, і розумів, що моя країна московськими стараннями опинилася у тій самій політичній пастці, в яку потрапила московськими стараннями Річ Посполита — пастці спірних кордонів. І хіба завойований Смоленськ, який навіть російські більшовики побоялися повернути совєтизованій Білорусі, не став таким самим символом «русского міра» і російської зброї, яким пізніше — вже в протистоянні з Україною — став украдений Севастополь? Дивно, що тільки сумні блазні знають глибину прірви, яку часто не помічають ні політики, ні народи.
І, звичайно ж, я замислююся про нього, коли черговий можновладець намагається клеїти дурня, а невибаглива публіка готова обрати навіть блазня — ні, не сумного, а веселого, дуже веселого і беззмістовного — головою держави. І я не розумію: якщо вже ти хочеш зажити слави блазня, то чому ж не такої, як у Станьчика? Чому не бути блазнем, здатним думати про країну й говорити правду володарям та підданим, а не блазнем, що намагається приховати цю правду за непристойним анекдотом і «бородатим» жартом. Адже такий блазень на троні навіть найвеличнішої країни — не смішний, а огидний, а от його держава стає сміховинною за такого володаря.
А сумний втомлений блазень, що в темній кімнаті замислився над долею своєї зникомої країни — не смішний, а величний. І держава, у якій хоча б є такий блазень, схожа на цитадель гідності навіть тоді, коли її вже немає на мапі.
Ось що власне хотів зобразити молодий Матейко у дні, коли Польщі не було, а її патріоти гинули у Варшаві під кулями нащадків завойовників Смоленська — цитадель гідності, що є обіцянкою навіть у блазнівському вбранні.
Обіцянкою того, що Польща все ж таки буде.
