За кілька днів до кінця 2022 року мені написав Щепан Твардох із нагальним питанням: чи можу я відредагувати одну статтю про нього в українській Вікіпедії? Щепан збирався везти пікап для української армії, готував журналістську акредитацію і між іншим прочитав статтю про себе. У розділі про політичні погляди красувалося:
Щепан Твардох є прихильником автономії Сілезії, не вважає себе поляком та критикує владу сучасної Польщі за утиски сілезького автономістського руху; після цих висловлювань прокуратура Польщі відкрила провадження щодо письменника за «публічну образу Польської Республіки».
Це все правда, написав Щепан, я не прошу щось замовчувати чи видаляти. Але якби якийсь прикордонник вирішив мене перевірити, хотілося б доповнити розділ про «політичні» погляди й іншими моїми поглядами.
«Інші погляди» тут були звісні: від самого початку вторгнення Твардох без угаву писав матеріали польською та німецькою на підтримку України, зокрема розбирав і спростовував тези, які в інфопростір десятиліттями вносила Росія. І от по десятках статей і колонок, по масі переданої гуманітарної допомоги постало питання про розділ «політичні погляди» в українській Вікіпедії. І в поєднанні цих двох граней одного польського автора — дуже багато про центральноєвропейську ідентичність загалом.
Щепан Твардох передає автівку українському військовому. Джерело: Щепан Твардох / фейсбукСілезія і прикордонна ідентичність
Щепан Твардох родом із Сілезії, він пограничний автор за походженням і раз за разом описує в своїх книжках соціальні, національні, класові та політичні пограниччя — навіть коли розміщує дію в центрі Варшави. Хай де б розгортався сюжет, у тексті завжди присутня Сілезія. Як місце дії, як рідний край, як минуле, як невтілена ідея чи як метафора всіх прикордонь. Сам Твардох каже, що його письмо великою мірою спирається на родинний досвід, на досвід близьких — він один із тих «істориків третього покоління», котрі сьогодні в різні способи говорять про замовчані в тоталітарних режимах досвіди ХХ століття.
Сілезька історія тісно пов’язана як із Польщею, так і з Німеччиною, — звідси тривала і часто кривава боротьба різних ідентичностей на батьківщині автора: в одній родині окупанти легко могли зустрічатися з окупованими, співвітчизники завжди опинялися по обидва боки барикад. А проте на цій сторінці світової історії в мейнстрим майже ніколи не потрапляла оптика самої Сілезії, її самість, яку цілий край свого часу був змушений шукати поза домом. Завжди йшлося про долю, готовану цьому краю в складі більших держав.
Герой Твардоха завжди подібний на літературу часів, у яких він діє — це модерний чоловік не без чеснот, та з переважними вадами. Він здатен на багато що і насправді потрібен кожному самостійнішому за нього — як підтримка. Простий сілезький робітник стає основною надією і для німців, і для поляків. Відірваний від коріння аристократ із Сілезії — єдиний на всю окуповану Варшаву, хто може стати однаково своїм для нацистів і підпілля. Без його присутності в правильному місці в правильний час не обернуться триби історії, проте він також не здатен розсудити реальність, в якій опиняється. Він не діє у власних інтересах, лише в інтересах тих, кого добровільно ставить понад себе. Потреба вищого орієнтиру, морального та історичного зверхника — вічна трагедія цього героя.
Щепан Твардох «Морфій», переклад Остапа Українця. Джерело: пресматеріалиСілезія у Твардоха незмінно пов’язана з Авторитетом: зверхністю батьків над дітьми, чоловіків над жінками, містян над робітниками, шляхти над простолюдом, німецької мови над польською, а їх разом — над сілезькою. Герої Твардоха повсякчас переживають відчуження від свого права бути собою. Константи Віллеманн, головний герой його роману «Морфій» («Morfina», 2012), залежить від своєї матері, котра кілька разів змінює національну ідентичність, він слідує за нею, бо не здатен стати кимось самостійно. Алоїс Покора тремтить перед заможною німкенею, не здатний знайти спокій із дівчиною свого соціального кола; його мазохізм намацально політичний, принижень потребує не його сексуальність, а сама його ідентичність.
Авторитет є принадою, втіленим жаданням влади, а водночас тим, що легко руйнує просту людину, коли того вимагає велика історія. Потрапивши на перехрестя історії, Твардохова «людина без прикмет» мусить робити значно більше виборів, ніж доводилось раніше: вибір мови, вибір політичних поглядів, вибір вір. Люди з вищих щаблів ніби народжуються в свою ідентичність, а пограничний герой мусить її доводити кожною секундою свого існування. Кожне слово, кожна думка — політичний маніфест, мотиваційна промова за право належати до більшої спільноти, та ніколи — до спільноти, яку герой окреслює для себе сам.
Твардоховим героєм керує страх остаточності — надто прив’язатися до якоїсь цінності, надто серйозно її прийняти, надто віддатись якійсь одній стороні, хоч би й власному розуму. Він уникає всякого вибору, свідомо втрачає кожну нагоду стати собою, він бачить себе «так, ніби дивився на листок, що його несе бистрина. І то було розкішно: не думати про себе, і справа була не в тому, що я виконував накази. Радше в тому справа, що несла мене історія, що я був її частиною, молекулою води в струмовині, котра зненацька переливає за скельний поріг і мчить униз. І коли я втискав обличчя в траву, то Армія Познань Армія Познань — оперативне формування Війська Польського, що існувало від 23 березня до 21 вересня 1939 року. Було створене з метою оборони Великопольщі від німецького вторгнення. втискала обличчя в траву. Коли в мене стріляли, то стріляли в генерала Кутшебу, Тадеуш Кутшеба (Tadeusz Kutrzeba, 15.04.1886–08.01.1947) — генерал-майор Війська Польського в загальному командуванні Армією Познань під час вторгнення німців до Польщі 1939 року. а коли стріляли в Кутшебу, то стріляли в Польщу. Я був людською масою».
У пошуках виховання
Ще з часів роману «Літа науки Вільгельма Майстера» Йоганна Вольфґанґа Ґете центральноєвропейська література любить спостерігати за становленням персонажа і за його формуванням його місця в житті. Довге ХІХ століття минуло під знаком Bildungsroman-у, який виховував наступне покоління аж до краху старих форм та ідей у Першій світовій. ХІХ століття у Центральній Європі — часопростір імперій, доба «великих історій» про великі звершення. Перша світова залишила незліченні тріщини в європейському суспільстві, тріщини тільки поглиблювались громадянськими конфліктами, і з цих розколин змогли зазвучати більш відокремлені голоси малих націй та етносів.
Твардох регулярно пише роман-виховання, у якому центральний урок переламує війна. У «Вічному Ґрюнвальді», який можна назвати останнім його фантастичним романом, війна між двома ідентичностями — єдине виховання, якого герой, зрештою, потребує. Але в реальному світі, за межами машинерії інкубаторів Вічного Ґрюнвальда, нас оточує культура і соціум. Поняття про пристойність і належність.
І в цьому світі численних та різноманітних прив’язаностей герой зрештою знаходить переважно нігілізм. Мало яка цінність заслуговує на те, щоб проголосити її верховною. Такі цінності є в людей навколо, проте ці люди мають на героя особисті плани, вони не можуть дозволити йому бути просто нічим, вони вимагають прийняття. Модерний герой не має права на захисне небуття, він зобов’язаний бути кимось, проте не може стати собою. Давній комуніст чи прусський офіцер, польський бонвіван чи єврейський боксер — усі самотні в неможливих пошуках остаточного себе.
Слід припустити, що нинішня наша війна пропонує історію, в якій ці пошуки можуть мати певний фінал. Те, що романтизовано могли б назвати «зміною історичної доби». Особливо ж для тих, хто розуміє історію і політику наших країв. Ми переживаємо долання минулого і знаходження власного голосу на світовій арені — хай у найтяжчий з можливих спосіб. Це цінність, якої герої прикордонь — українські зокрема — часто були позбавлені: можливість говорити за себе, діяти за себе і, зрештою, воювати за себе.
З української перспективи Твардох промовляє голосом посередника: невтілені на Сілезії політичні стремління, котрі так часто стають об’єктом бажання для його героїв, він може легко проговорювати для німецької публіки більш зрозумілою їй мовою. Його голос — принаймні, в літературі — є голосом субальтерна німецького світу. Він скорочує дистанцію між спільними досвідами України, Польщі та зокрема Сілезії в XX столітті та радикально відмінним німецьким досвідом цього періоду.
Зсередини польської літератури Твардох, здається, пропонує деконструкцію її власного національного міту про патріотизм і солідарність міжвоєння. Міт цей особливо близький нам сьогодні, настільки, що спробу його деконструкції дехто в Україні може прочитати і як напад на власні політичні ідеали. Письменник сепаратної локальної ідентичності — це ще один спосіб, у який можна прочитати Твардоха в сучасній Україні.
Та коли вже шукати висновки з такого прочитання, мусимо хіба зупинитись на тому, що історія така, яка була. Що не існувало історично неминучих імперій та історично неминучих колоній, а радше ті, що мали нагоду реалізуватись як суб’єкти, і ті, що такої нагоди не мали. Що — хоч це страшний трюїзм для Європи загалом, а не лише для нашого закапелка — можна бути і окупантом, і окупованим. І метрополією, і провінцією. Будувати імперію і бути в ній упослідженим. Той центральний парадокс ХХ століття, який досі заважає порозумінню в уже знову не мирній Європі.
Попри те, що все написане у тій статті на Вікіпедії було правдою, Твардох також дивовижно популярний в Польщі. Гадаю, саме через цю спільність досвіду. Через усі складнощі ХХ століття, яке для нас у певному сенсі досі ще не закінчилось, як ХІХ не закінчилось аж до Першої Світової, котра — у Твардоха — нібито створила світ наново. Той самий двосічний голос, що промовляє до всіх спільнот, які в складі імперій були приречені бути власними катами і жертвами. Похмурий голос периферії, котра шукає власний центр тяжіння.
