Дівочі чесноти

Тож турботливо доглядайте свій недоступний сад, позаяк він колись принесе вам здорові прекрасні плоди, здійснивши поважний труд народження. Та не двигнете того труду, якщо із юності не старатиметеся утримати свою зав’язь дівоцтва в незайманій чистоті.

Ксьондз Кароль Мазуркевич, «Питання сексуальності й виховання», 1931

На початку 1920-х років, коли містянки скидають корсети і вкорочують сукні, селянки знімають з голів рантухи — широкі смуги полотна, елемент жіночого народного одягу, який у деяких регіонах одягали на церковні свята. Рантухи віддають у костели, а на сході Речі Посполитої — в церкви, й відтоді їх використовують як літургійні скатертини. Замість рантухів жінки покривають голови звичайними хустками, з якими не розлучаються з покоління в покоління.

Хустка для селянки — не просто головний убір. У полі вона оберігає свою власницю від вітру, сонця та холоду; під час доїння корови — захищає молоко; на кухні — не дає впасти волоссю у страву. До того ж нею можна прикрити рідко миті й часто збиті в клоччя коси. Для заміжніх жінок хустка є ще й символом скромності та покірності, її носять не лише на вулиці, а й удома, і обов’язково — в костелі.

Так велить канонічне право Католицької церкви 1917 року: жінка повинна покривати голову, натомість чоловік, навпаки, має зняти головний убір. («Отож-бо, чоловік покривати голови не повинен, позаяк він є образ і слава Бога, а дружина є слава чоловіка», — гласить Перше послання святого апостола Павла до коринтян).

Для багатьох жінок хустка — найбажаніший подарунок. На будень проста, лляна, квадратної форми, на свята — узірчаста, кашемірова. За найкрасивіші хустки треба віддати чимало грошей, майже як за корову.

На початку 1920-х років фабричне виробництво жіночих хусток тільки зароджується, до того носили домоткані хустки. Великі, вовняні, картаті хустки — їх ще називають віконними, пальтевими або ж крамарками — використовували як верхній одяг, замість пальта.

Коли в Лодзі відкривається фабрика так званого польського тибету, себто камвольної вовни тибетських овець і кіз, по всій Польщі розходяться барвисті хустки насичених кольорів, зазвичай з узорами троянд — «тибетки», «шалінівки» і «мериноски». Бізнес процвітає, кожна селянка має кілька хусток на голову і принаймні одну велику, щоб закутатися в холодні дні.

У селі Юрґув на польсько-словацькому прикордонні ще довго після Другої світової війни мешканці переповідали історію про одну заміжню жінку, яка ходила на прядки, Посиденьки сільської молоді, на які дівчата приносили пряжу і пряли. де постійно загравала з якимось юнаком. Одного разу за цим заняттям її застав чоловік. Він несподівано з’явився в хаті, де пряли жінки, саме тоді, коли його дружина танцювала з хлопцем. Перш ніж її побити, чоловік зірвав в неї з голови хустку. У селі добре пам’ятали, як селянин покарав дружину, адже хустка — ознака статусу, і зняти її — все одно що викреслити жінку, тобто принизити і відкинути. Заміжня жінка без хустки — ганьба і сором. Їй не можна було виходити без хустки з дому, зав’язувати її потрібно було за правилами: в одних регіонах під підборіддям, в інших — ззаду, під волоссям.

Те, наскільки це вважалося важливим, переконалася дівчина з села Блажова. Збираючись до костелу, вона зав’язала хустку ззаду, всупереч місцевій традиції. Під час літургії інша жінка стягнула з неї хустку, і про проступок дівчини гуділо все село — зась порушувати правила, всі повинні зав’язувати хустки однаково.

Мати вроцлавського лікаря Міхала Собкува — коли їхня сім’я приїхала на передмістя Вроцлава з Поділля після війни, в рамках так званої репатріації, — довго не могла змиритися з тим, що заміжні жінки виходять на вулиці без хусток: «Та хіба ж так можна?! Невже вони не мають сорому?» — вигукувала вона і застерігала доньку, що якщо й вона «наважиться робити так само, то може забути про рідний дім».

Ще раніше її обурювало, що заміжні жінки носять хустки неналежним чином: зав’язують собі банти під підборіддям, як дівчата. У них, у подільському Коропці, молодиці мали в’язати вузол ззаду, і це не підлягало обговоренню.

«Спосіб зав’язувати хустку був чимось священним, як релігійний культ, — згадував лікар Міхал Собкув. — Манера носити хустку була продумана до деталей. Спереду вона закривала чоло аж до брів, можливо, тому під’язикову кістку в анатомічній лексиці іноді називають os iferecundum, що означає “безсоромна кістка”. Хустка була останнім елементом одягу, який грішна жінка знімала перед тим, як лягти в ліжко до чоловіка, та й то лише після того, як гасили ампу. А вранці першим ділом потрібно було її одягти — перш ніж прокинеться чоловік».

Польські селянки (стор. 33). Джерело: Етнографічний музей у Кракові

*

Аж до 1928 року, складаючи шлюбну присягу перед вівтарем Католицької церкви, Цивільні шлюби можна було укладати лише на території, яка після поділів Польщі належала Пруссії. полька промовляла відмінні від чоловічої версії слова. Її присяга звучала так: «Я, ..., беру тебе, ..., за чоловіка і присягаю тобі любов, віру, чесність і п о д р у ж н і й п о с л у х, і що не покину тебе до самої смерті. Так мені, Господи Боже всемогутній, поможи, у Тройці святій єдиній, і всі святі».

1929 року настає революційна зміна: відтепер чоловік і жінка в Речі Посполитій складають одне одному ту саму присягу.

Примас Польщі, архієпископ Авґуст Гльонд, у березневому декреті 1929 року роз’яснює: «У шлюбній клятві опущено обітницю послуху з боку нареченої. Це зроблено для того, щоб зберегти відповідність римському ритуалу, в якому відсутні такі слова, і виходячи з того, що обидві сторони, промовляючи шлюбну присягу, беруть на себе однакові подружні обов’язки».

Та це нічого не змінило: влада в польській сім’ї, як і раніше, належала чоловікові. «Це не означає, що дружина тепер не підкоряється чоловікові. “Дружини, корі́ться своїм чоловікам, як Господу” святого апостола Павла (Послання до ефесян 5.22) залишається в силі. Однак свята Католицька церква не бачить жодної причини, чому дружини мали б присягати в своїй покірності», — пояснює примас.

Присягала жінка чи не присягала, а покірність мала бути її другим іменем. Життя селянки наперед визначене. Ще в дитинстві дівчинка дізнається, що не є господинею своєї долі й не варто очікувати занадто багато, бо прийшла вона в цей світ, аби важко трудитися — і справді, жінка трудиться з ранніх років — а шлюб додає їй ще більше обов’язків.

Польська селянка (стор. 208). Джерело: Національний цифровий архів Польщі

«Шлюб не дає особистої свободи, він зв’язує двох людей спільними справами і веде виснажливою і тернистою дорогою життя, — повчає Антошка (Антоніна Смішкова) у популярному посібнику “За прядкою” 1913 року. — Бути матір’ю і господинею — найбільше покликання у світі; на жінці лежать великі обов’язки, і що вони важчі, то рясніший урожай вона збере, то глибше буде внутрішнє задоволення від того, що вона не даремно живе на цьому світі. На чоловікові все господарство, він здобувач, йому потрібен простір для діяльності. Уділ жінки — дім, і якщо вона захоче, то може перетворити його на рай». Саме від жінки як берегині домашнього вогнища залежить, чи палатиме домашній вогонь яскравим полум’ям.

Лікарка Мар’я Колачинська у виданій 1938 року брошурі «Сільська мати» також розвіває будь-які ілюзії: всі сподівання жінки на краще майбутнє даремні, і дітей її чекає важка праця і злидні.

«У майбутньому ти не даш своїй дитині багатства, але поки дитя ще мале, ти можеш забезпечити йому королівські умови, — підбадьорює лікарка, показуючи жінці переваги сільського життя. — Твоя дитина може насолоджуватися сонцем, квітами, бігати в лісі, купатися в потічку. Інші віддають за це великі гроші, а ти все це маєш безкоштовно».

Польська селянка з дитиною (стор. 28). Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Жінка просто повинна розуміти, в чому полягає її обов’язок, і виконувати його, адже хороша мати і господиня не тільки організовує побут, а й відповідає за атмосферу в домі: «Вона повинна всіма силами намагатися зробити так, щоб життя рідних у домі було якомога приємнішим. Не нарікати, не сваритися цілими днями за кожну дрібницю», — застерігає Антошка. Не бурчати, не перечити, всім підтакувати.

Мова сільських жінок видає їхнє ставлення до таких повчань. «Чоловік не заставляє мене йти в поле», — кажуть вони, задоволені, що в них такі добрі чоловіки. «Він не погнав мене в поле», — хваляться, підкреслюючи його благий характер. А якщо до того ж чоловік не п’є і не б’є, — він майже ангел у плоті.

Сільська жінка оточена опікою католицьких ідеологів. Вона ще чиста і невинна, не те що міщанки, які скандують: «Ми хочемо всього життя», «Ми хочемо всього життя!» — гасло, яке вжила письменниця Зоф’я Налковська (1884–1954) на З’їзді польського жіноцтва 1907 року. Воно відображало прагнення рівних прав у царині моралі та права самостійно обирати спосіб життя. тобто права на секс і на відмову від материнства. Сільські дівчата все ще пам’ятають, де їхнє місце.

«Сільську жінку ще більше, ніж чоловіка, історична і народна традиція характеризувала як неавтономну домашню істоту, життя якої мало йти по зімкнутому колі: від хати до місцевого костелу», — пише 1934 року Юзеф Халасінський, видатний соціолог.

Католицька Церква добре відчуває, що це глухе коло вже не таке герметичне і його діаметр невпинно розширюється — молоді дівчата все охочіше виїжджають на службу до міста і ведуть там розгульне життя. Це безумство потрібно припинити.

«Молоді дівчата служать у євреїв. Потім повертаються в село деморалізовані, одурені, зневірені в житті і роботі, розчаровані в минулому, а ще з образом майбутнього, в якому є лише потомство і венеричні хвороби», — застерігає Юр Лєженський у своїй праці «Село саме про себе», написаній на основі анкет опитувань католицької молоді на теми сільського життя.

На щастя, не бракує й розсудливих дівчат, як та, що у відповіді на анкетне питання, про яке майбутнє вона мріє, пояснює, чому хоче залишитися в селі: «Мені найбільше подобається природа, коли навесні дерева зеленіють, коли поля наряджаються в нові шати, коли луки барвистіють цвітом. А там — ліс, гордий і темний, де повно зелені, запахів, пташиного співу, таке корисне і свіже повітря. Таке життя має в собі стільки чару, що я нізащо не проміняю його на ту жахливу хаотичну міську метушню, клаксони, ревіння автівок, сірі вулиці. У селі ніколи не ставалося стільки злочинів, самогубств і бійок, як у місті. У селі життя розмірене, спокійне. Я мрію вийти заміж за порядного чоловіка, який любить життя в селі, тому що моя найзаповітніша мрія — жити серед сільського люду, розділяти його радощі й турботи».

Польські селянки на базарі (стор. 206). Джерело: Національний цифровий архів Польщі

У Юра Лєженського схожі уявлення про моральну вищість селян, і він радіє, що в селі попри різні негаразди (ворожнеча, криваві розбірки, крадіжки) люди досі поважають традиційні цінності, як-от скромність, працьовитість, ощадливість і побожність.

«Ці чесноти дбайливо оберігають селянки, які можуть вважатися зразком польської матрони. На жаль, в останні роки цей жіночий образ підточує еміграція селян до міст і вплив міського життя на сільське населення. Та не зважаючи ні на що, ще довго, як казав покійний кзьондз Більчевський, рай буде переповнений сільськими господинями. І ще довго вони залишатимуься моральною опорою нашого села».

Лєженський не помилявся. Що довше сільська господиня страждає від втоми, насильства, самотності, запущених хвороб, то більше вона шукає розради в релігії і менше бунтує. Католицьке виховання навіває їй терплячість, витривалість і віру, що її біль і зусилля будуть винагороджені у вічному житті. Від сільської жінки вимагають бути мученицею.

Коли дівчина виходить заміж і приходить у дім чоловіка, люди кажуть: пішла на сторону. Для неї це означає, що відтепер вона коритиметься не тільки владі чоловіка, але і його батьків, тому якщо відносини зі свекрами не складуться, то самотність, яку зазвичай переживає жінка в шлюбі за розрахунком, стає справжнім пеклом.

Стася з села Бєжень на роботі «у німця» відклала п’ять тисяч злотих приданого. Заміж вона вийшла не по любові. Стася переїжджає в дім чоловіка в Трусколясах і привозить із собою віно: корову, свиней, курей, постільну білизну і каструлі, а ще сімейну реліквію. «Наш чудотворний образ Діви Марії вона отримала від своєї мами Маріанни і перед ним просила Божої благодаті і життєвих сил в дуже важких умовах, просила не тільки для себе, а й для всієї родини», — згадує донька Стасі.

Як тільки Стася переступає поріг дому, точніше єдиної кімнати, в якій живе її свекруха з сімома дітьми, з першої ж миті відчуває їхню неприязнь. 1929 року Стася народжує доньку. Після пологів вона лежить у закривавленому ліжку з немовлям, яке заходиться плачем, а поруч — нікого. Нарешті приходить братова і дає їй поїсти: ковбасу і горілку. Стася ще багато років намагатиметься зрозуміти, чи не хотіла рідня чоловіка таким чином позбутися її. Частування породіль «ковбасою і горілкою» часто згадується в розповідях сільських мешканців, а також лікарів, які застерігають від такого варварського «почастунку».

Коли Стася одужує, відразу ж береться до роботи — в полі, вдома, з дитиною. Їй потрібно поспішати: коли вона чогось не встигає, чоловік її б’є. Жінка терпить до пори, до часу, але, не витримавши, врешті втікає до матері у Бєжень.

«Там її бабуся, прабабуся і дядьки зібрали сімейну раду і таки переконали повернутися, але всі поїхали з нею і поставили умови: якщо в домі чоловіка до Стасі не почнуть добре ставитися, допомагати з роботою і, головне, якщо її іще бодай раз вдарять, — вони заберуть її з дитиною і з усім, що вона сюди привезла, і ще родина чоловіка поверне їй ті п’ять тисяч злотих», — згадує Люцина, донька Станіслави, додаючи, що ситуація після цього трохи покращилася, хоча з дитинства пам’ятає, що батько так ніколи і не припинив бити маму.

*

Із документів Окружного суду в Сувалках:

«13 грудня 1933 року Болєслав І., мешканець села Краснополь, навмисне вдарив кулаком свою дружину Ядвіґу, спричинивши в неї розрив рогівки лівого ока, випадіння райдужної оболонки і війкового тіла, а також внутрішнє запалення оболонки ока, внаслідок чого Я. І. назавжди залишилася калікою, ослівнувши на ліве око».

Судді встановили, що 38-річний Болєслав І. спочатку знущався над сином, копав його, а коли дружина спробувала його заспокоїти, крикнув: «Курва мать!» — і вдарив її кулаком в обличчя. Ядвіґа впала, він її підняв, поклав на ліжко «і, пообіцявши більше ніколи не бити, попросив її нікому не говорити, що це він її покалічив, а навпаки, стверджувати, що вона втратила око в результаті нещасного випадку».

Відразу після побоїв до них додому прийшов солтис Голова сільради. і, побачивши, що господиня лежить на ліжку із перебинтованою головою, запитав, що сталося. Болєслав І. відказав, що дружина впала в сінях.

Проте Ядвіґа звірилася сусідці, і незабаром про це дізналося все село. Однак жінка потрапила до лікарні лише через два місяці після побиття, коли рятувати зір уже було запізно. Болєслав І. постав перед судом, але отримав лише рік ув’язнення, а за амністією вирок замінили на шість місяців. Щоправда, амністію згодом скасували, тому що Болєслав продовжував бити своїх рідних.

*

Побої — внутрішня справа кожної сім’ї. Насильство в сільських домах може тривати роками, люди до нього призвичаїлись, майже кожен відчув його на собі в дитинстві. Більшість вважає, що це необхідний виховний захід, щось цілком прийнятне. А оскільки влада від батька переходить до чоловіка, методи залишаються незмінними.

30-літній Семен Дж., мешканець села Поґожельці, 16 вересня 1936 року завдає дружині Мар’ї удар ножем у живіт. Жінка вижила дивом. Суд доводить, що чоловік їй зраджував і про неї не піклувався, а коли повертався додому, влаштовував бучу, бив жінку і товк головою об стіну. Того дня перш ніж встромити ножа на рівні дванадцятого ребра, він кричав: «Прощайся з цим світом!».

Чоловік не визнає своєї провини, стверджує, буцімто «дружина погано з ним поводилася», не зважаючи на те, що він її утримує. Ба більше, — виправдовується Семен, — люди подейкують, що його дружина пила горілку «і спала в стодолі на сіні з якимось чоловіком», тож він «у пориві жалю через те, що дружина його зраджувала, схопив ніж і вдарив її в живіт».

Попри те, що його вчинок має всі ознаки спроби вбивства, Семена Дж. засудили до трьох років позбавлення волі.

Темні історії, які відбуваються в сільських хатах, рідко доходять до сторонніх вух, а село, якщо про все й здогадується, ніяк на них не реагує. Тому страждання молодих дівчат, які зазнали сексуального насильства в своїх сім’ях, так і залишаються недосліджені, бо жертви, либонь, ніколи нікому не розповідали про те, що їм довелося пережити. Ми не знаємо масштабів інцесту в польських селах за Другої Речі Посполитої, але на основі повідомлень у тогочасній пресі можемо здогадуватися, що ця проблема стосувалася багатьох дівчат.

Справа Вероніки П. потрапила до суду і на шпальти газет абсолютно випадково. Дівчині 15 років, вона чекає дитину. Її виховує батько-одинак, який викликає акушерку з далекого села, бо знає, що в їхньому селі про нього ходять чутки. Повитуха теж про це знає, в неї дуже погане передчуття.

Все стає зрозумілим під час пологів. Дівчина «в гарячці почала кликати батька, але не як донька, а як палка коханка», — повідомляє газета Express Wieczorny Ilustrowany 1926 року. Інтуїція акушерку не підводить. Батька дівчинки арештовують, і він визнає, що співжив з донькою як жінкою, тобто визнає факт інцесту. Доньку він виховував сам після смерті дружини, що померла через три дні після пологів.

1927 року преса пише про 22-річну Анну О. з села Угорники біля Станиславова Зараз — Івано-Франківськ.. Дівчина багато місяців співжила зі своїм батьком, який у випадку відмови погрожував їй смертю. Коли Анна народила від батька, він намагався змусити її вбити немовля. Анна відмовилася, тож він вирішив сам позбутися дитини і, як пише Express Wieczorny Ilustrowany, копнув його «з усієї сили в живіт, чим спричинив п’ятигодинну агонію і смерть».

Переклала Наталка Римська

Copyright © by Joanna Kuciel-Frydryszak

Copyright © by Wydawnictwo Marginesy , Warszawa 2023

Редакція висловлює вдячність видавництву Marginesy за можливість публикації