— На тобі того дня був светр із червоної пухнастої вовни. «То був гарний светр , — додав ти, — з ангори. Належав дуже багатому євреєві…» Поверх светра були два шкіряні ремені , а посередині на грудях — ліхтарик. «Уявляєш , як я виглядав!» — казав ти , коли я запитала про день 19 квітня…
— Я так казав?
Було прохолодно. У квітні вечорами буває прохолодно , особливо якщо людина мало їсть. Тому я одягнув светр. Це правда, я знайшов його серед речей одного єврея. Якогось дня їх усіх вигнали з підвалу, і я взяв собі ангоровий светр. Добротна була річ — той чолов’яга мав купу грошей, перед війною пожертвував для FON Fundusz Obrony Narodowej — Фонд національної оборони, створений 1936 року президентом Польщі для зміцнення боєздатності польської армії. — Тут і далі примітки перекладача. чи то літак , чи танк — щось таке. Я знаю, ти любиш такі історії, тому я й згадав про це.
— О ні. Ти згадав , бо хотів щось показати. Конкретику, спокій. Ось у чому річ.
— Просто я розповідаю так , як ми самі тоді про це говорили.
— Отже , светр, шкіряні ремені…
— Допиши ще «два револьвери». «По фасону» треба було мати револьвери на ременях. Нам здавалося: коли в тебе є два револьвери , у тебе є все.
— 19 квітня. Тебе розбудили постріли , ти одягся…
— Ні , ще ні. Мене розбудили постріли, але було холодно, тим більше, що стріляли далеко, і не було потреби вставати. Я одягся о дванадцятій. З нами був хлопець, який приніс із арійського боку зброю і збирався відразу повернутися, але не встиг. Коли почалася стрілянина, сказав мені, що в нього є донька в монастирі в Замості, і він знає, що не виживе тут, але я виживу — тож попросив мене після війни заопікуватися донькою. Я сказав: «Гаразд , гаразд, лише не мели дурниць».
— Ну , і?
— Що «ну , і»?
– Тобі вдалося знайти доньку?
— Так , вдалося.
— Слухай , ми домовилися, що ти говоритимеш. Правда? Наразі ще 19 квітня. Стрілянина. Ти одягся. Той хлопець із арійського боку каже про доньку. Що далі?
— Ми пішли оглянути місцевість. Перейшли через подвір’я — там було кілька німців. Насправді їх треба було вбити , але ми ще не навчилися як слід убивати, до того ж трохи боялися. Не вбили.
Через три години стрілянина вщухла.
Запанувала тиша.
Нашою територією було так зване «ґетто фабрики щіток» — вулиці Францисканська , Свєнтоєрська, Боніфратерська.
Фабричні ворота були заміновані.
Коли наступного дня підійшли німці , ми підірвали вибухівку — їх десь із сотню розірвало на клоччя (зрештою, не пам’ятаю, мусиш це десь перевірити). Взагалі-то, я дедалі менше з того часу пам’ятаю. Про будь-якого свого пацієнта я міг би тобі розповісти вдесятеро більше.
Після вибуху міни вони вирішили брати нас піхотою. Дуже нам це подобалося. Нас — сорок , їх — сотня, ціла колона, бойовий стрій; скрадаються, видно, що ставляться до нас усерйоз.
Під вечір вислали трьох з опущеними автоматами та білою стрічкою. Кричали , щоб ми склали зброю, і тоді вони відішлють нас до спеціального табору. Ми їх обстріляли. У рапортах Штропа Юрґен Штроп (1895–1952) — нацистський злочинець, ґрупенфюрер СС, один із керівників придушення повстання у Варшавському ґетто. я потім знайшов цю сцену: вони наближаються — парламентарі , з білим прапором, — а ми, бандити, відкриваємо вогонь. Зрештою, ми в них не влучили, але це байдуже.
— Як це — байдуже?
— Бо важливо було стріляти. Це треба було показати. Не німцям — вони це вміли краще. А тому іншому , не німецькому, світові. Люди завжди вважали, що стріляти — це найвищий героїзм. То ми й стріляли.
— А чому ви обрали саме цей день — 19 квітня?
— Не ми його вибрали. Німці вибрали. Того дня мала розпочатися ліквідація ґетто. Нам телефонували з арійського боку: що триває підготовка , що мури ззовні вже оточені. 18-го ввечері ми зібралися в Анєлевича, всі п’ятеро, штаб. Я, здається, був найстаршим: мені було двадцять два. Анєлевич — на рік молодший, усім нам п’ятьом було разом сто десять років.
Там уже небагато говорили. «Ну , то як?» «Телефонували з міста». Анєлевич бере на себе центральне ґетто, заступники — Ґеллер і я — «шопи Тьоббенса» «Шопи» — розмовна назва німецьких фабрик і виробничих цехів, які діяли в єврейських ґетто. та фабрику щіток. «Ну , до завтра», — ми попрощалися, хоча раніше ніколи такого не робили.
— А чому комендантом став саме Анєлевич?
— Бо він дуже хотів , то ми його й вибрали. Ті його амбіції були чимось таким інфантильним. Але він був здібним хлопцем, начитаним, енергійним. Перед війною жив на Сольці. Варшавська дільниця біля Вісли. Його мати продавала рибу , і якщо риба залишалася на наступний день, то веліла йому купувати червону фарбу й фарбувати риб’ячі зябра, щоб товар виглядав, як свіжий. Він постійно недоїдав. Коли приїхав із Заґлембя до нас і ми дали йому їсти, то він затуляв тарілку рукою, щоб ніхто не відібрав їжі.
Він був повний молодечого запалу , завзяття, хоча до того ніколи не бачив «акцій». Не бачив, як людей вантажать у вагони на Умшляґпляці. Umschlagplatz (нім., букв. «перевантажний майданчик») — колишня залізнична рампа поруч із ґетто у Варшаві, звідки нацисти вивозили людей до таборів смерті, переважно до Треблінки. А така річ — коли бачиш , як 400 тисяч людей висилають до газових камер, — може людину зламати.
19 квітня ми так і не зустрілися. Я побачив його лише наступного дня. То була інша людина. Целіна сказала мені: «Знаєш , це вчора з ним трапилося. Він сидів і повторював: ми всі загинемо…» Лише раз до нього повернулася сила духу — коли ми отримали від Армії Крайової вказівку чекати в північній частині ґетто. Ми не знали напевне , про що йдеться, зрештою, з цього нічого не вийшло: хлопця, який туди пішов, спалили на Милій, ми чули, як він кричав цілий день. Гадаєш, когось може вразити один загиблий у вогні хлопець після того, як згоріли 400 тисяч?
— Мені здається , один згорілий хлопець більше вражає, ніж 400 тисяч, а 400 тисяч — більше, ніж 6 мільйонів. Отже, ви не знали достеменно, про що йдеться…
— Він гадав , що надійде якесь підкріплення, ми пояснювали: «Забудь , там мертва зона, не прорвемося».
І знаєш що?
Мені здається , він усе-таки вірив у якусь перемогу.
Ясна річ , він ніколи раніше про це не говорив. Навпаки. «Ми йдемо на смерть , — вигукував він. — Дороги назад нема. Наша смерть — це справа честі, справа історії…» Ну , і схожі речі, які кажуть у подібних випадках. Але зараз мені здається, що в ньому весь час жевріла якась дитинна надія.
У нього була дівчина. Така гарна , світла, тепла. Мірою звалася.
7 травня він був із нею в нас на Францисканській.
8 травня на Милій застрелив спершу її , потім себе. Юрек Вільнер крикнув: «Загинемо разом!» , Лютек Ротблят застрелив спочатку свою матір і сестру, потім уже всі почали стріляти; коли ми туди пробилися, там ще було кілька живих. 80 душ наклали на себе руки. «Так мусило статися» , — казали нам потім. «Загинув народ , загинули його вояки. Символічна смерть». Тобі , мабуть, теж подобаються такі символи?
Була там із нами дівчина — Рут. Сім разів стріляла в себе , доки влучила. Така красива ставна дівчина з персиковою шкірою. Але змарнувала нам шість набоїв.
На тому місці тепер сквер. Є могила , камінь, надпис. У гарну погоду туди приходять матері з дітьми, вечорами зустрічаються закохані пари. Насправді там братська могила, бо ми так і не перепоховали останків.
— У тебе було 40 солдатів. Вам не спадало на думку зробити те саме?
— Ніколи. Такого не можна було робити. Хоча це й красивий символ. Але життям не жертвують заради символів. Щодо цього в мене не було сумнівів. В усякому разі , протягом 20 днів. Я міг власноручно заїхати в пику, якщо хтось упадав в істерику. Взагалі, я багато чого міг тоді. Міг утратити п’ятьох людей в бою і не відчувати докорів сумління. Міг лягти спати, поки німці свердлили діри, щоб висадити нас у повітря. Просто я знав, що нічого корисного в ту мить ми не зробимо. Лише коли вони пішли на обід о дванадцятій, ми швиденько зробили все, що потрібно, аби звідти вирватися. (Я не нервував: мабуть, тому, що нічого не могло трапитися. Нічого гіршого, ніж смерть — завжди-бо йшлося про смерть. Про життя — ніколи. Можливо, там узагалі не було ніякої драми. Драма є тоді, коли мусиш щось вирішувати, коли щось залежить від тебе, а там усе було визначене наперед.)
Я ще дещо зміг. Зміг сказати хлопцеві , який просив адресу на арійському боці: «Ще не час. Іще зарано». Стасиком його звали… Бачиш , прізвищ я не пам’ятаю. «Мареку , — казав він , — там же є якесь місце , куди б я міг піти…» Що , я мав зізнатися йому, що нема такого місця? То й сказав: зарано…
— З-за муру було щось видно на арійському боці?
— Так. Мур сягав лише другого поверху. Уже з третього було видно все , що на тому боці. Ми бачили карусель, людей, чули музику й дуже боялися, що та музика нас заглушить, що ті люди нічого не помітять, і взагалі ніхто на світі нічого не помітить — нас, боротьби, загиблих… Що той мур — велетенський, і жодна звістка про нас не проб’ється назовні.
Але з Лондона передали , що Сікорський Владислав Сікорський (1881–1943) — генерал-полковник, прем’єр-міністр польського уряду в екзилі. посмертно нагородив орденом Virtuti Militari лат. Військова Доброчесність — найвища військова нагорода Польщі. — Прим. ред. Міхала Клепфіша — того хлопця , що на нашому горищі затулив собою кулемет, щоб ми могли прорватися.
Інженер , 25 років. Чудовий хлопець.
Ми відбили атаку завдяки йому — і невдовзі з’явилися ті троє з білою стрічкою. Парламентарі.
Я стояв тут. Саме тут , лише ворота тоді були дерев’яні. Бетонний стовпчик — той самий, і барак, і, здається, навіть ці тополі.
Фрагмент друкується за виданням: Ганна Кралль. Раніше за Господа Бога; переклад з польської Остапа Сливинського. — Київ: Темпора , 2017.
Редакція висловлює вдячність видавництву Темпора за можливість публікації
