Приватники (prywaciarze) — це явище, що відрізняло Польщу від інших країн соціалістичного табору. В рамках державної планової економіки вони примудрялися вести свій маленький бізнес: виготовляли гребінці, вирощували помідори, торгували сукнями. Слово «приватники» мало негативний відтінок: хоч ці люди й гарували в поті чола, з грошима їм велося краще, ніж пересічним полякам. Це викликало заздрість співвітчизників, а водночас ідеологічну неприхильність з боку влади. У Польській Народній Республіці приватників ледь терпіли. Хоча спершу влада формально запевняла, буцім планує захищати приватне підприємництво.
«Приватна ініціатива, яка пришвидшує пульс економічного життя, також знайде підтримку з боку держави», — обіцяли комуністи в оприлюдненому наприкінці війни маніфесті Польського комітету національного визволення, що провіщав реформи, які вони мали втілити в життя, прийшовши до влади. Уже через рік декларація виявилася брехнею. В січні 1946-го ухвалили закон про націоналізацію промисловости, що стосувався підприємств, де на одній зміні працювало понад 50 працівників. На підставі цього закону комуністична держава привласнила понад шість тисяч приватних фірм. Через рік розпочалася «битва за торгівлю», бо вона великою мірою залишалася у приватних руках. Міністр економіки Гіларі Мінц знищував приватні крамниці за допомогою контролерів, які виписували власникам штрафи, і судів, які висилали їх до трудових таборів.
Але незважаючи на цю війну, продовжували діяти невеликі приватні підприємства та працювали ремісники.
Упродовж усього періоду Польської Народної Республіки, зокрема в епоху сталінізму, протрималися, наприклад, годинникарі та шевці.
Годинники й взуття поляки завжди ремонтували у приватних майстернях. А одяг нерідко шили у приватних кравців і кравчинь.
У середині 50-х років, разом із поверненням до влади Владислава Ґомулки, влада лібералізувала свій підхід до приватних виробників. Відродилася ліквідована десятьма роками раніше приватна торгівля.
Проте приватники завжди залишалися лише периферійним сегментом економіки. Хоча, наприклад, у 70-х роках минулого сторіччя він був досить помітний, адже виготовляв 15 % ВВП (і це не враховуючи доволі масштабного приватного сільського господарства).
Вулична торгівля у Варшаві, 1946. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіТолерування такого досить широкого прошарку було характерною рисою польського суспільного ладу, що, зокрема, відрізняла ПНР від інших країн так званої народної демократії. Хоча, правду кажучи, це не дуже допомагало заповнити полиці магазинів, які часто виглядали гірше, ніж у НДР, Чехословаччині чи Угорщині. Приватники виготовляли потрібні речі, але переважно дріб’язок — це не були автомобілі, холодильники чи котли. Здебільшого вони виробляли паски до штанів, ґудзики, парасольки, взуття, пекли хліб, шили штани, випалювали цеглу. До того ж вони переважно діяли на локальному рівні.
Бувало й так, що їхня продукція виявлялася цілком екзотичною — наприклад, музичні поштівки. У 60-х роках минулого сторіччя з’явився програвач «Бамбіно». Сконструйований він був у вигляді валізки, завдяки чому його можна було носити з вечірки на вечірку, як рюкзак із пляшками плодово-ягідного вина. Але вибір грамофонних платівок у державних магазинах залишався убогим. Тоді приватники вигадали музичну поштівку. Її основою була звичайна прямокутна поштівка з краєвидом, в якій надсилалися привітання з моря чи гір. Дрібні підприємці вкривали її зверху ламінатом, у якому спеціальна машина гравіювала спеціальну доріжку, як у справжній грамплатівці. І програвач «Бамбіно» міг із такої поштівки відтворити записану мелодію.
І тепер уявіть геометричний абсурд усієї ситуації — на круглому диску грамофона крутилися прямокутні поштівки! Гірчичного кольору!
Приватники штампували на них хіти, що лунали в ефірі західних радіостанцій, передовсім знаменитого «Радіо Люксембург» — разом з усіма шумами й потріскуваннями. Звукова поштівка — це символ людської підприємливости: вона не змінювала економіки, грамофонних платівок все одно не вистачало, але приватники певною мірою задовольняли дрібну потребу, бо держава їм це дозволяла. Звукова поштівка була такою ж екзотикою, як самі приватники в рамах централізованої державної економіки.
Іноді їх таврували як «спекулянтів» або «соціальних паразитів». Влада використовувала проти них нищівну зброю — так звану доплату, тобто додатковий податок, який чиновники нараховували досить довільно. Цей податок міг блискавично довести до банкрутства приватну фірму, яка, на думку влади, надмірно розрослася. Крім того, в установах панувала всюдисуща корупція. Приватники регулярно давали хабарі працівникам фінансових органів, щоб забезпечити собі спокійну діяльність.
Що кілька років ставлення влади до приватників змінювалося. Це дуже добре було помітно наприкінці існування ПНР, у 80-х роках минулого сторіччя. Спершу Войцєх Ярузельський прикрутив гайки приватникам, а потім Мєчислав Раковський лібералізував економіку разом із міністром промисловости Мечиславом Вільчеком (який сам був приватником — власником чималих м’ясокомбінатів). З’явилися, серед іншого, спільні підприємства, фірми з іноземним капіталом.
Упродовж усього періоду існування ПНР найважливішою приватною галуззю економіки все-таки залишалося сільське господарство. При цьому його в певному розумінні не помічали, бо для всіх воно здавалося звичною справою. Для поляків — на відміну від інших соціалістичних країн — приватне сільське господарство, яким займалися з покоління в покоління на батьківській землі, було очевидною річчю. Селян ніколи не називали приватниками, хоч вони й становили найбільшу частку приватної економіки.
Після війни великі земельні наділи, що перевищували 50 гектарів (а на так званих Повернених територіях на заході Польщі — понад 100 гектарів), розділили. Землю роздали селянам, які на ній працювали, але невдовзі її знову забрали — розпочалася колективізація. Однак коли 1956 року до влади повернувся Владислав Ґомулка, багато держгоспів Państwowe gospodarstwo rolnicze (PGR). розпустили. У селі знову панівною силою стали приватні господарі.
Серед землеробів з’явилася велика група людей, яких, як і приватників, називали зневажливим прізвиськом: овочівники (badylarze від badyla — стебло без листків). Сьогодні в Польщі живе вже кілька поколінь людей, які не знають цього типового ПНР-івського слова. Найчастіше його вживали стосовно людей, які вирощували овочі в теплицях.
Але матеріалів на спорудження теплиць завжди бракувало. Влада виділяла їх на свинарники й корівники, тож овочівникам доводилося якось викручуватися.
Каркас теплиці, наприклад, будували з залізничних рейок, а опалення проводили по трубах від старих локомотивів.
Овочівники вирощували помідори, огірки й салат. Це приносило їм гроші, людську заздрість і зневагу з боку влади.
У 80-х роках на варшавському передмісті Окєнцє діяв величезний базар — щось на зразок гуртівні овочів та фруктів. Саме там овочівники продавали свій товар, а торгівці його скуповували для власних крамничок чи яток на базарах по всій Польщі.
Особливу роль у ПНР відіграли квіти. Бо квіткові оранжереї й кіоски, де їх вирощували і продавали, теж були приватними. Торгували ними повною парою, зокрема через те, що в державних магазинах важко було купити щось привабливе на подарунок. А всі популярні іменини — Яни, Анни, Барбари, Ядвіґи — святкувалися гучно, зокрема на роботі. Додамо до цього щорічне божевілля в так званий жіночий день із неодмінними гвоздиками.
Відтоді минуло вже багато років, і можна констатувати, що боротьба влади з приватниками в ім’я ідеології — один із великих, хоча й малопомітних гріхів комунізму. Комуністи вважали, що нова людина повинна бути цілком підпорядкована державі й позбавлена своєї важливої риси — підприємливости.
Переклав Андрій Савенець
