Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року застало мене в Києві. Я приїхав туди двома днями раніше, щоб висвітлювати на порталі Onet події, пов’язані з концентрацією російських військ під українським кордоном. Упродовж першої доби після нападу росіян ця величезна велелюдна метрополія майже спорожніла. Залишилися військові й цивільні захисники, озброєні адміністрацією, які організовували пункти опору на великих перехрестях.
Напружену атмосферу очікування входу ворога в столицю підсилювали оголошувані що кілька днів локдауни, тобто цілковиті заборони виходити на вулицю, під час яких українські служби виловлювали російські диверсійні групи, що кружляли містом і продиралися аж у самий центр.
Я жив тоді неподалік Бессарабського ринку, розташованого десь за пів кілометра по прямій від офісу президента України Володимира Зеленського в урядовому кварталі Києва. Вночі я чув із балкону довгі автоматні черги, а вранці натикався на зрешечені кулями автівки, вбиті в огорожу Ботанічного саду неподалік, і сліди від куль на стінах довколишніх будинків. Почуття облоги й очікування неуникного вторгнення наростало з кожним днем.
Одного вечора я знайшов у поштовій скриньці одного зі своїх профілів у соцмережах повідомлення від незнайомого чоловіка. Він писав, що на допомогу українським захисникам їдуть польські добровольці і він саме везе на кордон одного з них. Він залишив мені контакт до цього добровольця.
Мене зацікавила ця інформація, але у наступні дні я активно висвітлював дедалі динамічнішу ситуацію в Києві й околицях. Містом кружляла чутка про планований десант російських парашутистів у районі Бессарабки. Тоді я почав виїжджати до Ірпеня — росіяни його вже атакували. Зруйновані мости, понищена артилерією забудова, охоплені полум’ям будинки, яких не було кому гасити, і трупи на вулицях, яких не можна було прибрати через обстріл снайперів, — завдяки всьому цьому присутність росіян можна було практично відчути, хоча їх досі не було видно.
Якогось вечора я нарешті знайшов хвилину, щоб подзвонити за наданим мені номером. Відповів чоловік, який вільно розмовляв польською мовою. Я вслуховувався в його слова з недовірою, остерігаючись провокації, яких тоді було чимало. Однак завдяки дуже конкретним деталям, які він подавав у розмові, я швидко переконався, що він той, за кого себе видає, — польський доброволець, який воює проти Росії в Україні.
Поки я перебував у обложеному Києві, він, колишній вояк Війська Польського і внук убитого совєтами кресов’яка, чатував під містом на російські колони і обстрілював їх із «Джевеліна». В інтерв’ю, яке я тоді в нього взяв, він розповідав про багатогодинне чекання на росіян під гіллям дерев: так українські групи ховалися від розвідувальних дронів, запущених поперед ворожих колон. Розповідав, як вони били в конкретні елементи колон — щоб знищити якомога більше й паралізувати їхнє просування.
Не менш цікавою була його історія як футбольного фаната, коли він пояснював, чому стадіонні бійки й лісові забивони набагато краще підготували його до війни, ніж служба в польській армії. Це поєднання патріотичних міркувань із суспільно неприйнятною поведінкою не вперше в моїй роботі воєнного кореспондента нагадало мені, що в масштабних збройних конфліктах годі когось чи щось описати за допомогою простих чорно-білих схем.
Коли я дізнався, що серед маси українців проти росіян воює й поляк, це мене почало дивним чином підбадьорювати в той лихий час. Хірургічна, кількаденна «спеціальна воєнна операція» (таким був початковий задум росіян) переросла в криваву й затяжну війну, і я знайомився з усе новими поляками, що приєднувалися до Збройних Сил України. Вони були дуже різні. Окрім колишніх військових, я зустрічав банківських працівників, рестораторів, маркетологів, будівельників, емігрантів з Великої Британії і навіть колишніх держслужбовців. Вони покинули свої справи, щоб воювати з Росією.
Фалькон, 40 років
Я завжди повторюю: в мені тече українська кров. Мої прадіди були українцями. Жили під Львовом, але після Другої світової їх переселили у Кошалінське воєводство. Мене тягнуло в Україну, але все ніяк не випадала нагода туди поїхати. Це рішення — мій перший раз.
Це дуже жорстока війна, і мій найбільший страх — потрапити в полон. Коли мені загрожував полон, я сказав медикам: «Якщо не зможете мене евакуювати, то, курва, пристреліть!»
*
Майже три роки я служив у Війську Польському розвідником-радіотелефоністом, у ракетній артилерії при БМ-21 «Град», був на місії міжнародного контингенту в Сирії. Потім залишив військо, закінчив ще унтер-офіцерську школу й регулярно підвищував кваліфікацію самостійно. Навчався на курсах у Європейській академії безпеки у Великопольщі, які мені, мабуть, дали більше, ніж кілька років служби у війську. Якщо твоїми інструкторами є оператори з Люблінця або румунських спецпідрозділів, — можеш бути певним, що підготують тебе добре. На стрільбищі в знайомого ми влаштовували тренінги з хлопцями зі спецпідрозділів поліції й «Агату». Весь час я працював зі зброєю.
Мене тягнуло сюди з самого початку російського вторгнення. Одного дня я написав мейл у посольство України, а вже пополудні прийшла відповідь з анкетою. Я заповнив її й відіслав. Наступного дня прийшло запрошення в Інтернаціональний легіон територіальної оборони ЗСУ. Я мав ще позакривати бізнесові справи: тоді моя фірма будувала каркасні будинки і треба було все поставити на паузу.
Я завершив справи й чекав на виїзд, але кожен день був для мене драмою — сидіти й дивитися, як інші воюють, знаючи, що маєш уміння, які щомиті можуть бути корисними.
В Україну я виїхав 5 червня. Спочатку потрапив до навчального центру на заході країни. Там навряд чи можна було говорити про якийсь відбір. Приїжджали неперевірені люди, які наступного дня зникали.
Українці побачили, що в мене є військовий досвід, тож я почав швидко просуватися. Мене хотіли призначити командиром взводу, але я відмовився: думав, доведеться працювати з паперами, а я хотів на поле бою. Я допомагав формувати взвод знайомому шведові Дану. Спочатку треба було відсіяти придатних людей від воєнних туристів і гравців Call of Duty. Майже три місяці ми тренувалися й притиралися один до одного.
*
В середині вересня ми потрапили в Куп’янськ, відразу після його визволення. Тоді відбивали перші села за містом, тож Куп’янськ часто обстрілювала російська артилерія, а над нами літали ворожі дрони.
Мій підрозділ складався переважно з хлопців із нашого регіону — в основному поляків і чехів, але був один словак, двоє молдаван і українець, який раніше 16 років прожив у Німеччині. Був у нас японець Шуто, якого ми називали Шутовським, — чудовий, дисциплінований солдат. Потім його перевели в інший підрозділ. Загинув у бою. Перевага команди, що складалася з бійців нашого регіону, була, зокрема, в тому, що навіть коли я говорив польською, мене все одно всі розуміли. Так само я розумів, коли говорили російською чи українською.
Куп’янський напрямок був надзвичайно складним. На цій війні вбивають не стільки кулі, скільки дрони й артилерія, і під Куп’янськом це було дуже добре видно. Кілька стратегічних доріг постійно обстрілювали. Лісів там небагато, а перейти полем не було можливості: солдат на відкритому просторі — легка ціль. Нам залишалися посадки, які часто були заміновані або ж у них сиділа русня. Іноді в тих посадках доходило до такої собі каруселі — ми їх відганяли, відступали, вони поверталися й ми знову мусили їх викидати. Або ми витісняли їх і залишалися, а тоді вони пробували відіпхнути нас. Тож єдиним способом захопити територію було вибити русню з посадок. Але коли ми починали це робити, їх блискавично прикривали з повітря — артилерією, танками. Саме в одній із таких ситуацій Дену відірвало ногу.
*
Ми йшли тоді трьома групами. Кожна мала перевірити і в разі необхідности зачистити свою посадку від русні. Це були три паралельні лісосмуги, оточені полями. У посадці, якою йшла моя група, ми не наткнулися на москалів, але на них нарвалася група, в якій були Ден і його подруга-снайперка. Москалі почали втікати. Деякі бігли просто на нас, хаотично, по-дурному. Мої люди поставили калаш і їх усіх познімали. Один дивом уцілів, ми його взяли в полон.
Тоді під’їхали російські танки. А ми ж вийшли в розвідку легко споряджені, без ручних протитанкових гранатометів. Пам’ятаю, як стояв за деревом, а танк проїхав за якихось десять метрів. Ми почали відступати.
У той самий час Ден і снайперка побігли за росіянами, які втікали в інший бік. За ними — ще двоє українських бійців. Якоїсь миті українці почули крик: «Де моя нога?!» Спочатку знайшли снайперку. В неї не було серйозних поранень — кілька подряпин на шиї й стегні. Потім знайшли Дена — йому відірвало ногу. Ніхто точно не знає, чим саме їх накрило. Русня влупила або з «Нони», Самохідна артилерійська установка 2С9 «Нона». або з танка.
Тоді ми також втратили одного австралійця. Він відвернувся, а москаль виставив із окопу АК і вистрелив йому в спину. Після того я повторював своїм бійцям, як мантру, що це вже не полігон: тут одна помилка може коштувати життя або здоров’я — і твого, і побратимів. Так, як тоді, коли Професор нарвався на міну.
*
Міни-розтяжки — прокляття цієї війни. Ми кажемо «міни», але часом це просто причеплена до дерева зв’язка гранат із протягнутим через дорогу дротом. Ми тоді зачищали посадки з Нікі й Крісом із Польщі та Професором із Чехії. Перш ніж зайти в посадку, я попередив хлопців: «Стережіться розтяжок». Вони трималися разом, тож я наказав роззосередитися. Кинув Професору: «Прикривай від поля. Тільки дивися під ноги». Не встиг я це сказати, як пролунав вибух.
Якусь секунду я думав, що в Професора випадково вистрелив РПГ, але він зачепився ногою за сталевий дріт, прив’язаний до в’язки гранат. Як він міг його не побачити? Кріс кричав, що поранений, Професор теж. Їм пощастило, бо прив’язані до дроту гранати були прикопані в землі, яка трохи зменшила силу вибуху. Коли ми ставимо такі розтяжки, то прикріплюємо гранати до дерев на висоті 50–60 сантиметрів — тоді більше поле ураження.
Крісу дісталося в руку й стегно. Він сам дійшов до пункту евакуації, з накладеними на стегна турнікетами. Гірше було з Професором. Осколки засіли в тазу. Він не міг підвестися. Треба було його нести. Для нього війна вже закінчилася.
Поки медик допомагав пораненим, я вигнав усіх із посадки й зайшов між дерев. За мить знайшов ще один дріт із гранатами. Таких розтяжок до біса багато, але їх принаймні можна побачити. Більше я боявся заритих під самою поверхнею протипіхотних мін. Тому зазвичай на такі вилазки ми брали з собою сапера з металошукачем. Коли щось мені видавалося підозрілим, я його гукав, щоб перевірив ґрунт. На цій війні нема мови про швидке захоплення території.
*
Дедалі більше бійців ловить ПТСР. У мене в команді був хлопчина — наполовину росіянин по матері, але Путіна ненавидів. То був день, коли Дену відірвало ногу.
Від самого ранку росіяни лупили артилерію по всьому, що бачили. Ми сиділи в селі, у покинутих хатах, і чекали, поки обстріл закінчиться. Один російський снаряд зачепив дах хати, в якій був той хлопець із побратимами, — збив лише пару дахівок. Але хлопця накрило.
Я побачив, що він біжить до нашої хати. Запитав, що сталося, а він: «Не можу говорити, я в шоці. Де мені сховатися?» Я показав на покинутий російський бункер. Він побіг туди. Через якийсь час я пішов перевірити, як він. Він і ще один британець лежали на підлозі. Я запросив їх на гору, щоб заварили собі чай. Вони запитали, чи там безпечно. Я відповів: «А де тут безпечно?» І вони відмовилися виходити. Пролежали в бункері весь день. Наступного ранку вони виїхали з села. І більше не повернулися.
*
Я помітив (особливо на самому початку повномасштабної війни) велику різницю між якістю нашого бійця і російського, а також командування. Дві кардинально протилежні філософії. У нас командир на полі бою мав велику свободу, рішення ухвалював залежно від обставин. Ще коли я був заступником командира взводу, і потім, уже як командир, я міг змінювати накази згори, якщо, наприклад, вважав, що шансів утримати позицію немає або що краще просунутися вперед ще далі, ніж мені наказали. У росіян про таке не було й мови: солдат мусив чітко триматися наказу з центру, незалежно від ситуації. Це не стосувалося вагнерівців, які мали більшу свободу дій. Деякі з них були набагато краще підготовлені, як спецпризначенці. Але в багатьох російських солдатів не було жодного уявлення про ведення бою.
У жовтні 2022 року – М.В. мій взвод перетнув кордон Луганської области. Тоді нам вдалося відтиснути росіян на десять кілометрів від Куп’янська. В одному селі, куди ми тоді ввійшли, я став свідком повного дилетантства русні.
Вони вже знали, що ми в селі. Ми зайняли один із їхніх бункерів. Витягнули з нього трьох чоловіків, ті відразу здалися. Про всяк випадок накидали всередину гранат. Гармидер був ще той, тому всі околиці чули, що щось відбувається. За 50 метрів був ще один бункер. Ми підходим, і раптом звідти вилазить москаль. Подивився очманіло на 30 наведених на нього дул і запитав: «Свои?» Отакі кадри вони кидали на війну без серйозної підготовки.
Це було невелике село, але до нього прилягало інше, набагато більше. Увесь наступний день ми чекали підкріплення, щоб ввійти. Хлопці з України не отримали такої команди, тому я попросив у командира дозволу зайти в село зі своїми хлопцями. Москалі розуміли, що українці будуть входити з кількох позицій, і якщо вони лишаться, то опиняться у повній задниці. Коли ми зайшли в село, їх уже не було.
Вони, певно, втікали як ошпарені, бо лишили буквально все. Отак я тоді став власником трьох калашів. Ми знайшли навіть кулемет і понад дві тисячі набоїв до нього. Росіяни лишили також спаковані рюкзаки з документами, а на одному подвір’ї стояли дві БМП. Вони встигли вийняти звідти акумулятори, але всі боєприпаси лишилися.
Нам перепало багато російських пайків, зрештою, не вперше. Бувало, ми цілими тижнями сиділи на їхніх харчах. З їхніми пайками бувало по-різному. Якось ми зняли відео з консервою: курка була перемелена з кістками. Але зазвичай то була добра їжа. Крім того, вони полюбляють обчищати будинки, тому бункери, в які ми заходили, були повністю оснащені: від консерв із їжею й пічок — до телефонів, павербанків і навіть DVD.
*
У цьому селі ми затрималися надовше. План був такий, щоб протриматися чотири доби. У підсумку ми провели там 21 день, більшість часу — під постійним обстрілом.
Мої люди зайняли три покинуті хати. В одній з них жив я, мій друг Нікі й ще двоє хлопців. Коли росіяни відступили з села, почали обстрілювати його з артилерії. У них це нормальна тактика. Валили день у день, вранці, ввечері, часом уночі. Дім за домом роздовбували ціле село, знаючи, що ми десь там.
Наша хата для них була особливо привабливою мішенню: вона стояла на горбку — ідеальний спостережний пункт. П’ять днів вони намагалися її знищити, але жодного разу не влучили. Снаряди вибухали поруч. Завалилася одна стіна, але ми завісили її ковдрою, щоб не замерзнути.
Коли починало по-справжньому припікати, ми спускалися в бункер, який росіяни зробили під хатою. Вони непогано його оснастили, перш ніж дали драпака. У ньому була під’єднана до балона газова плитка, і коли нагорі починалося конкретне місиво, ми спускалися в бункер на чай — на годину-дві, бо саме стільки зазвичай тривав масований обстріл.
Обстріли психологічно дуже впливають на стан бійців, особливо не надто досвідчених. Спочатку в одну з наших хат вистрелив танк. Снаряд пробив три стіни й розвалив пів хати. Нікого не поранило, бо всі сиділи в іншій частині. Але це переважно були бійці, які приїхали напередодні увечір. На почин вони отримали таку дозу шоку, що більшість решту часу просиділа в погребі. Нагору вилазили тільки, щоб зробити поїсти й заварити чаю.
Був там теж дуже молодий аргентинець. Тієї ночі він мав нести варту на цвинтарі, який розмінували наші сапери і з якого добре проглядалися російські позиції. Мені здалося, що хлопець пережив величезний шок під час танкової атаки, тому я хотів зняти його з чергування, проте він уперся, що піде. Я послав із ним ще двох солдатів, щоб за ним приглядали. Він усю ніч виглядав русню, і хлопці не могли його підмінити на тій варті — так він себе накрутив.
Це одне з тих багатьох сіл, які були в дуже доброму стані, коли ми входили, але як тільки росіяни відступали, то починали рівняти їх із землею. Лупила не тільки артилерія, а й гелікоптери. Останніх ми навіть не бачили. Чули таку машину якусь мить, вона навіть не показувалася з-за лісу, розвалювала хати одна за одною, а потім зникала. Під кінець нашого перебування в селі не лишилося жодного цілого будинку.
*
10 листопада мене поранили. Через кілька годин після того загинув Нікі.
Нікі був моїм найкращим другом. Веселий, позитивний хлопець. На війні він не випадковий чувак — раніше служив у спецпідрозділі поліції. В нас чудово складалася співпраця. Я йому не раз пропонував стати командиром підрозділу, але він щоразу відмовлявся. Казав, що для цього не надається, але то була неправда. Ми обидва були з тих, хто не може довго всидіти на одному місці. Навіть у вихідні просили командира дозволити нам піти в розвідку. Ми разом лазили тими посадками і вистежували росіян.
Був наш черговий вихід у посадки. Бої в тому районі велися такі інтенсивні, що лісосмуги майже вигоріли. За кілька днів до того я був там із солдатом з українського підрозділу і трьома своїми бійцями. Вгорі постійно літали дрони. Двічі майнули наші, але раптом з’явився москальський. Підлетів і завис над нами. Я підняв голову й крикнув: «Курва, нам дупа!» Я ще ніколи так швидко не біг у повному спорядженні. Через дві хвилини русня почала стріляти за координатами, які подав дрон. Обстрілювали нас із «Нони». Нас було всього п’ятеро, але, видно, вони вирішили, що варто. Ми дивом вийшли звідти без подряпини.
9 листопада ми повернулися в ті посадки з Нікі і, на нещастя, групою бійців з поповнення. Окопалися і провели ніч на місці. Почалося з самого рання. Мої свіжаки не побачили, що росіяни підходять збоку. Мені не пощастило встати якраз тоді, коли вони почали стріляти. Пера куля ввійшла боком під бронежилет. Спочатку я подумав, що пройшла тільки по ребрах, але потім лікарі знайшли якусь дірку в легені.
Мої люди відповіли конкретним вогнем з кулемета і гранатометів. Я сидів під деревом і відстрілювався, тримаючи зброю в одній руці. Як тільки ми почали стріляти, ті замовкли. Важко сказати, чи ми когось убили, чи вони просто втекли, бо був страшенно густий туман.
Мені світила вже тільки евакуація. Я скинув спорядження, піднявся й подався пішки з медиком у бік пункту евакуації. Треба було пройти кілометр і 200 метрів. Усю дорогу я подолав на своїх двох, хоч це було нелегко. Кожні 50–100 метрів зупинявся, щоб відпочити. Більше, ніж смерти, я боявся полону. Достатньо вже надивився відео, де москалі кастрували чи на різні способи тортурували українських бійців. Тоді я ще не знав, наскільки важко поранений, тому як тільки ми рушили в дорогу, схопив медика за плече й сказав: «Якщо не зможете мене евакуювати, то, курва, пристреліть!».
Для росіян мій контракт з українською армією нічого не означає. Для них я найманець, на якого не поширюються закони війни. Тому аніж потрапити в полон, я волів би взяти дві гранати в руки й ще забрати когось із москалів із собою.
Але тоді ми без перешкод добралися на місце, де чекав квадроцикл, бо місцевість була занадто важка для карети швидкої. Квадроцикл перевіз мене до швидкої, а та до першого стабпункту, де мені очистили рану. Але кулю вийняли лише в шпиталі в Харкові.
Нікі залишився на місці. Їм на підмогу прийшло кілька українських бійців, але це не допомогло. У Харкові я дізнався, що з російського боку під’їхав танк, а за ним пішов спецназ. Потім я розмовляв із бійцем, який перев’язував Нікі. Він перепрошував мене, що не міг йому допомогти, бо в Нікі було забагато осколків, медики не могли зупинити кровотечу. Поки його евакуювали, він стік кров’ю. Через кілька годин після того, як я отримав кулю.
*
На цій війні мене вже кілька разів поранило. Тепер проводжу навчання молодих бійців.
Доки в мене дві руки й дві ноги, я буду воювати — до кінця. Не уявляю, як би я міг сидіти вдома й бездіяльно дивитися на те, що відбувається. Мені б не дозволила честь.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
Фрагмент друкується за виданням: Marcin Wyrwał. Psy na ruskich. Polacy walczący z Rosją w Ukrainie. — Kraków: Otwarte, 2024.
Редакція висловлює вдячність видавництву Otwarte за можливість публікації
