На бульварі неподалік королівського палацу (Перша вулиця) ми часом спостерігаємо за родинами, які після спекотного робочого дня сідають на траву: батьки, діти, рідше — бабусі, ще рідше — дідусі, вони щось їдять, п’ють, сміються. І ми завжди виглядаємо того хлопчика, хоч ніколи раніше його не бачили. Тобто бачили його на ютубі, коли шукали в мережі одну неурядову організацію, що діє у Пномпені. І випадково натрапили на короткий фільм про бідного підлітка-сироту. Хлопчик ходив поміж людей, які тут бенкетували, і просив їх зважитися. Малі підлогові ваги — це все, що він мав і завдяки чому намагався вижити. Гроші він збирав на їжу та навчання. Камера рухалася за ним — це, вочевидь, було десь тут, біля річки — і показувала, як ніхто не реагує на його прохання. Нікому не хотілося зважитися, ніхто сироті не дав ані рієля. Історія була зворушлива та сумна, тому тепер, завжди буваючи біля річки, ми виглядаємо хлопчика з вагами під пахвою.
Але впродовж багатьох місяців ми його не зустрічали. Прирічковий район — великий, бульвар — довгий. Врешті ми зазираємо в інтернет, щоб ще раз подивитися той фільм. Можливо, якась деталь підкаже нам, у якій частині узбережжя шукати хлопчика з вагами, о якій порі дня він працює найчастіше. І без проблем у ґуґлі знаходимо фільм. Він триває неповні п’ять хвилин. Знятий 2010 року. Переглядів небагато.
Я прокидаюся вранці, згортаю свій мат, — герой говорить кхмерською, внизу екрана ми читаємо англійський переклад. — Вмиваю обличчя і спускаюся на вулицю. Купую трохи рису. Біжу до школи. Там я до десятої, повертаюся додому, прибираю. Потім чекаю на інших і ми граємось. Назва посеред екрана:
Чан Сорі
чотирнадцять років
його покинули батьки
Кхмери вже не хочуть навчатися традиційної музики, — Чан Сорі говорить на камеру і грає на ксилофоні. — Тому я навчаюся, щоби вона не зникла. Я хотів би стати музикантом, оскільки моя ситуація скрутна. Мабуть, я не зможу більше вчитися, тому моєю надією є лише музика. Я не хочу бути заможним. Мені тільки хочеться, щоби вистачало для мене і для моєї родини, яку я колись створю. Щоби ми жили щасливо. Після гри я переодягаюся, купую собі дешевий обід і повертаюся до школи. Я все витрачаю на їжу і на уроки. Але грошей мені ніколи не вистачає, оскільки в мене чимало додаткових занять, і я мушу за них платити. Мені потрібно більше грошей і я їх ніколи не маю. Однокласники кажуть, що я безбатченко, що я лише хлопець, який зважує людей, тому вони зі мною не товаришують. Наказали мені йти до таких бідних, як я. Вони заздрять, бо я зразковий учень. Дорікають мені, що хлопчик із вагами не може так добре вчитися. Ненавиджу їх.
Хтось хоче зважитися? — Чан Сорі, малий, люб’язний, скромний, іде вздовж бульвару, а за ним камера. — Хто хоче зважитися? Дехто з мого класу теж тут працює, продають охолоджувальні напої, але вони принаймні мають батьків, у них все гаразд. Їм не так важко, як мені.
Хлопчик на екрані витирає очі й рушає у присмеркове місто з вагами під пахвою. Ми не маємо сумнівів: будинок, із якого він виходить на роботу, — «Білий дім».
Ми добре знаємо це місце майже над Меконґом, якраз між устям Тонлесапу і початком Тонлебассаку. Відповідно до планів короля Сіанука, у пізніх п’ятдесятих і впродовж усіх шістдесятих років минулого століття Пномпень переживав великі зміни. Тоді з’явилося чимало сучасних об’єктів загального користування і комунальних багатоквартирних будинків. Не було виходу: кількість населення столиці зростала блискавично: 1953 року — триста сімдесят тисяч, 1970 року — вже мільйон. Серед тодішніх ідей знайшлася і ця, названа англійською Bassac River Front.
Це мав бути прирічковий район культури: художні школи, театри, концертні зали, галереї, музеї, апартаменти для творців і середнього класу. Ідею вдалося реалізувати лише почасти. Роботами керував урбаніст Ванн Моливанн (помер 2017 року), перший камбоджійський архітектор, який здобув ґрунтовну сучасну освіту у Франції. Учень самого Ле Корбюзьє. Вплив великого художника-архітектора й батька бруталізму можна легко помітити в модерністському фасаді «Білого дому». Але кхмерський учень французького майстра саме цього будинку не проєктував, тільки стежив за роботою. Авторами були архітектори Лю Бан Гап із Камбоджі та росіянин Володимир Бодянський. У чистому полі — такий це вигляд має на старих світлинах — постав будинок завдовжки майже триста метрів. Чотириста шістдесят вісім квартир, до яких 1963 року вселилися мешканці. Чимало з них займалися живописом або скульптурою. Тут жили актори, музиканти, танцівники.
Чимало з них не повернулося з примусового виселення.
Пощастило небагатьом. Або їхнім дітям. Після чотирьох років оглушливої та нелюдської тиші довгий будинок ожив разом із містом. Хоч там і поселилися різні некомерційні митці, місце здобуло вже іншу славу: злидні, злочинність, розпуста, хвороби, горілка, наркота, ножі, нетрища. Але з часом також було чимало доброго: освіта для дітей, бібліотека, соціальні, мистецькі проєкти, кіно, музика й танець.
Історію «Білого дому» як метафору стражденної Камбоджі розповідали найавторитетніші світові газети й телеканали. «Білий дім» віддавна вже не білий. Його мури пожирає чорна волога. Відкриті сходові майданчики поєднують між собою шість модулів. Перший і останній мають по п’ять під’їздів, середні — по чотири. Пласкі дахи — великі тераси, вочевидь, мали бути садами, але ніколи ними не стали. Нижче — темні, довгі коридори, пошарпані або обсмалені стіни, ряд дверей ліворуч, ряд — праворуч, на всіх — масивні ґрати, що замикають на кілька замків, на колодки, у кожному помешканні — одна кімната або дві плюс завжди одна відкрита — тобто без передньої стіни. Тож усі тут живуть трохи назовні. У темних коридорах тхне сечею. І купа дітей, крики, ігри. На сходах напомаджені дівчата-підлітки в базарних футболках, серйозні, горді, від самого ранку вони перевішуються через поруччя. Їхні галантні ровесники поправляють зачіски. Десь поруч розляглися старці, які пам’ятають найстрашніше і, здається, вже нічим не цікавляться. Чимало дорослих у якомусь дранті. Спітнілі, вони сидять на липких східцях, лежать у гамаках, що прив’язані до перил. Хтось замітає, хтось готує, радіє, коментує наш візит. Ми часто туди зазираємо. Чимало поглядів спідлоба, але є й із гостинною усмішкою. Суміш лінощів і щоденної скрухи.
У фільмі на ютубі Сорі не повідомляє, чому він сам. Ані словом про це не згадує. У назві сказано, що його покинули батьки, але коротка розповідь справи не прояснює. Кольорові фонтани, різнобарвні вогники, сумна музика, затемнення картинки, кінець. Фільм зняла іноземна неурядова організація у серії Kids in the city. Чи фільм змінив життя Сорі?
Ми скидаємо на телефон кілька стоп-кадрів із його обличчям. Телефонуємо до одного з наших перекладачів, того, який на щодень працює мототаксистом. І за кілька хвилин доїжджаємо до «Білого дому». З кишені виймаємо телефон.
За кілька хвилин ми знайшли Чана Сорі. Виявилось, що перекладач не потрібен. Фільм нічого в моєму житті не змінив, — хлопець плинно розмовляє англійською. — Його показували, коли я був дитиною, а мені якраз виповнилося вісімнадцять. Я досі тут мешкаю. І прокидаюсь о шостій, як тоді. Вмиваюсь, спускаюся на вулицю, купую теплий рис, біжу до заможних людей, аби вивести на прогулянку їхню чорну таксу. О сьомій у мене починається навчання — я досі навчаюся кхмерської класичної музики. Уроки тривають до одинадцятої. Одна фундація підтримує мою освіту, дає мені п’ятдесят доларів на місяць, але це невдовзі припиниться. Бо закінчиться моя середня школа. Таксу я виводжу також о четвертій пополудні. Потім? Я біжу до Національного музею. Там від п’ятої до восьмої вечора я працюю білетером. Мені вдається заробити ще п’ятдесят доларів, тож на місяць я маю сотню. Плюс двадцять за таксу. Чотири долари на день — за це важко прожити у столиці. А я вже не важу людей. У вільний час я граю і танцюю в ансамблі. Люблю мистецтво, — розповідає нам Чан Сорі. — Коли я граю на ксилофоні або коли танцюю, то не думаю. Забуваю про життя.
Коли він не грає, все повертається: він прийшов до «Білого дому» з мамою, мав п’ять років. Тоді їх покинув батько. Його він пам’ятає туманно. Вони поселились у якійсь кімнаті, здається, поверхом нижче. Давали собі раду. Поки одного дня — йому тоді було тринадцять років — він прийшов зі школи і не застав мами. Вона зникла. Влізла в борги і втекла. Через тиждень ненадовго повернулася. Сказала, щоб роздобув ваги і якось викручувався. Я поселився в сусідів, які через кілька тижнів почали між собою сваритися. Через мене. Я заважав. Мені довелося піти.
Я був нічийний, — каже він нам, витирає сльози і перепрошує за них. — Нема виправдання тому, що мені зробила мама.
Час до часу він з нею контактує. Регулярно відвідує її десь у далекому селі. Привозить їй гроші.
Коли йому довелося виселитися від непривітних сусідів, його врятував учитель музики. Сказав, що може спати у класі на четвертому поверсі, який донедавна був його квартирою, але вже не є, бо переселився з родиною в якесь краще місце. Це дім Чана Сорі: і у фільмі, і кількома роками пізніше, коли ми познайомилися. Він не мусить платити комірного, а тільки має прибирати.
З Національного музею він повертається ввечері перед дев’ятою. Тут немає жодної кухні, жодного приладдя для готування, він купує рис на вулиці перед будинком, питну воду — воду з кранів у Пномпені не можна пити, підіймається на четвертий поверх, зачиняє зсередини ґрати, виймає ключі з навісного замка, вмикає вентилятор, спить. Але це не сон, не танець, не музика. Це збурений Меконґ.
Як Чанові Сорі ведеться нині?
Ми не бачилися деякий час.
А з «Білого дому» надходять погані новини.
Сьогодні всі мешканці метушливо бігають сходами, то вниз, то вгору, покрикують, носять якесь ганчір’я, казани, столики. Або тихо сидять перед дверима своїх помешкань — сумні, апатичні, бездіяльні. Поодинці й цілими родинами. А Чан Сорі? Його помешкання ми бачимо крізь замкнені ґрати. Всередині жодного начиння, меблів, плакатів на стіні, які тут колись висіли. I LOVE ART, Sori, — напис маркером на панелі його рукою, тож це, без сумніву, його кімната. Вона вже покинута. Помешкання навпроти теж порожнє. І нема кого спитати про Сорі. Якесь сміття на підлозі, запліснявілі папери, іржаві бляшанки, надгризений щурами портрет короля Сіанука, потьмянілі фотографії, розбите дзеркало, надщерблений гребінь, розчепірена зубна щітка, зламана виделка, розбита склянка, дірявий пластиковий тазик, старий капець.
На місці «Білого дому» японська фірма спорудить офісно-торговельний центр. Високий, на двадцять два поверхи. Кожна родина отримала по тисячі чотириста доларів за квадратний метр звільненого простору. Хто мав шістдесят метрів, бо колись спритно й задарма поєднав для себе два помешкання, тепер купить будинок у передмісті. А хто мав тридцять, не купить нічого навіть далеко від центру.
Ми дивимося, як мешканці «Білого дому» зникають. Все нові вантажівки під’їжджають під входи. Люди завантажують їх усім, що мають. Без жодної сльози від’їжджають невідомо куди. Може, вже ніколи не зустрінуть сусідів. Вони не повинні нарікати. Чимало будинків у Пномпені, і сусідські також, були виселені без долара оплати для мешканців. Бо вони не мали права власності, як мають ті, кого виселяють нині.
Чан Сорі його не мав. Ми ходимо будинком, показуємо його світлину. Сорі? Який Сорі? Останні мешканці зносять униз рештки своїх пожитків, своїх злиднів. Якісь чоловіки в зелених комбінезонах підіймаються на вищі поверхи – у них молотки та цвяхи. Квартиру за квартирою вони забивають неструганими дошками. Коридор за коридором. Урешті-решт спорожнів увесь будинок. П’ятсот родин розійшлися на п’ятсот сторін. Вхід заборонено. Заїжджає важка техніка, розвалюють стіну за стіною, поверх за поверхом. Сорі? Який Сорі? Багато таких Сорі тут було.
Фрагмент друкується за виданням: Войцех Тохман. Ріяння півнів, плач псів; переклад з польської Андрія Бондаря. — Львів: Човен, 2024
Редакція висловлює вдячність видавництву Човен за можливість публікації
