1 вересня в Україні стартував новий навчальний рік. Майже чотири мільйони українських школярів почали навчання. Це на 300 тисяч менше , ніж торік. Проте не всі учні змогли почути перший дзвоник. Деяких шкіл більше немає фізично: їх зруйнували російські окупанти. Інші вимушено перейшли на дистанційну форму навчання через невідповідність умовам воєнного стану (передусім через брак укриття). З майже 13 тисяч українських шкіл тільки 3,5 тисячі мають змогу працювати офлайн, всі інші навчають дітей онлайн або в змішаній формі. Зокрема, в онлайн-форматі працює 1 288 шкіл, які опинилися на тимчасово окупованих територіях та в зоні бойових дій. Всі дані надані Міністерством освіти і науки України.

Ми завітали до школи під Києвом та столичної гімназії , щоб дізнатися, як проходив перший навчальний день в умовах повномасштабної війни.

Школа в окупації

У школі в селі Богданівці на Київщині побував справжній «русскій мір». Розкидані по підлозі залишки пайків з військторгу впереміш із фекаліями , розбиті вікна, потрощені парти, спалені підручники й шкільні журнали. Багато порожніх пляшок на партах. На стінах написи: «Россия» , «Непобедимый русский дух».

Богданівська школа. Фото: Олексій Карпович / Нова Польща

Всього 22 дні: з 8 до 29 березня в Богданівській школі базувалися окупаційні війська РФ. Вони зайняли будівлю й облаштували в ній свій штаб одразу після того , як зайшли в село. На територію школи стягнули військову техніку (що є грубим порушенням Женевських конвенцій), знесли туди крадені в селян продукти, матраци, постільну білизну, одяг, газові плити. У підвалі школи окупанти розмістили своїх поранених. Туди ж зносили трупи своїх вояків та українських полонених. Облаштовувались капітально, думали, що прийшли надовго.

Проте вже за три тижні росіяни поспішно втікали до свого кордону. На прощання вони підпалили школу в кількох місцях і підірвали будівлю. Та перед цим прихопили всю техніку й пограбували кабінет інформатики. Перший поверх будівлі вигорів ущент , на другому та в підвалі залишилися сліди перебування окупантів.

Достеменно невідомо , чому росіяни вирішили зруйнувати заклад. Можливо, щоб замести сліди перебування, а може, просто зі злості через провалену «спецоперацію».

Людмила Дейко , директорка Богданівської загальноосвітньої школи, згадує, що спочатку окупанти заспокоювали місцевих, казали: «Не переживайте , зі школою все буде добре, тільки там потрібно зробити невеликий ремонт». Проте згодом стало зрозуміло , що це неправда. Люди, які жили неподалік, бачили, що окупанти роблять зі школою.

Початок великої війни

Людмила Дейко згадує свій останній передвоєнний день у школі 23 лютого: «Це був звичайний робочий день , уроки, харчування дітей, підвіз автобусами, Учнів з сусідніх сіл і віддалених частин Богданівки, — авт. звичайні справи , які завжди є в школі». Проте вже наступного ранку мешканці Богданівки прокинулися від звуків вибухів.

Навчання в школі вирішили не переривати , лише перевели його на дистанційну форму. На базі шкільної їдальні почали готувати їжу для місцевої тероборони. Більшість учителів залишалася в Богданівці й продовжувала навчати дітей. Так тривало до 8 березня, коли в село ввійшли російські танки, а з їхньою появою зникли зв’язок і світло.

Богданівська школа. Фото: Олексій Карпович / Нова Польща

Людмила з родиною три дні просиділа в погребі під обстрілами , а коли окупанти почали ходити по домівках селян і розстрілювати людей, вирішила втікати. Разом з донькою пішки через поле вони дісталися сусіднього села за десять кілометрів від дому. Там жили у матері аж до звільнення Богданівки. Жінка допомагала тим, хто виїхав з-під окупації на розстріляних автівках.

Після «русского міру»

Пані Людмила згадує , що навіть після того, як окупантів вигнали з Богданівки й влада дозволила повертатися, вона довго не могла змусити себе туди поїхати, адже вже знала, що її школа лежить у руїнах. Коли директорка вперше прийшла до закладу, побачила на місці свого робочого кабінету згарище. У деяких частинах будівлі досі палали вогнища. В колодязі на території школи плавали людські останки.

Людмила Дейко пропрацювала в Богданівській школі 18 років , з них 11 — на посаді директора. Жінка дивується, як можна було зробили таке зі школою: «Коли вкладаєш у щось весь свій час , коли стараєшся, щоб було краще приміщення, комфортніше для дітей, вчителів, намагаєшся якомога більше технікою забезпечити школу, а потім ти все це бачиш, то постає питання: для чого було це все робити?»

Після звільнення Богданівки батьки учнів і старшокласники організували прибирання території школи. Вивезли кільканадцять машин сміття. «Ми збирали те сміття і прибирали всім селом. Вони [окупанти] понатягували туди такого , шкоди наробили багато» , — розповідає Людмила Дейко.

До 24 лютого Богданівська загальноосвітня школа була зразковим закладом із сучасним ремонтом. Шкільні класи обладнано інтерактивними дошками , плазмовими екранами, проєкторами, принтерами та сучасними меблями. Лише минулого року в школі завершили капітальний ремонт двох класів та харчоблоку. На території була танцювальна зала. Також заклад мав два шкільні автобуси.

Директорка Богданівської школи Людмила Дейко. Фото: Олексій Карпович / Нова Польща

Зараз будівля школи в аварійному стані. Проте експертиза показала , що її можна реконструювати. Коли місцеве управління освіти ухвалило рішення про відбудову школи, у персоналу з’явилася надія, що заклад вдасться повернути до життя. Зараз проєктують капітальний ремонт будівлі, після цього оголосять тендер на відбудову. За словами Людмили Дейко, якщо буде фінансування, то капітальний ремонт школи можна зробити за рік.

Зараз заклад де-факто існує тільки на папері. Все що залишилось від школи — вигорілі стіни , кілька шаф і парт. Дивом збереглися установчі документи і печатка. У бібліотеці частково вціліли книги й підручники — окупанти ними не зацікавилися. Та головне, каже Людмила, що є кому вчити: «Вчителі на місці , і вони готові працювати».

Директорка розповідає , що найважче втрату школи переживали саме педагоги. Вони не знали, що робити: шукати нову роботу чи повертатися до зруйнованого закладу. Деякі вчителі все своє життя пропрацювали тут. Школа була для них другим домом. Вчителі старшого покоління досі не можуть зайти в будівлю після того, що там наробили росіяни. Мало того, багато вчителів самі залишилися без даху над головою, в деяких пошкоджені домівки, які потребують ремонту. У Богданівці немає людини, яка б не відчула на собі війну.

Поки проводяться роботи над проєктом капітального ремонту Богданівської школи , місцевих учнів возять до ліцею в сусідню Велику Димерку. Там діти з Богданівки вчаться поперемінно з місцевими учнями. Навчання проходить у кілька змін. Богданівських учнів продовжують навчати їхні ж вчителі, лише в іншому приміщенні, до якого тепер треба їхати.

До війни в Богданівці були садочок і школа. Після того , як росіяни перетворили обидві будівлі на руїни, приміщення для навчання такої кількості дітей у селі немає. Зараз на базі Богданівського будинку культури створюється освітній центр для навчання найменших школярів. Проєктом займається громадська спілка «Ре:Освіта» за кошти донорів. Це має частково розв’язати проблему відсутності школи.

Що далі?

Перший дзвоник для школярів із Богданівки прозвучав ще 31 серпня. Директорка каже , що вирішили провести лінійку на день раніше, тому що боялися російських обстрілів 1 вересня. На початку нового навчального року в Богданівці залишилось 330 учнів — із 401. Решта забрала документи, бо виїхала в західні області України або за кордон.

Богданівська школа. Фото: Олексій Карпович / Нова Польща

За словами Людмили Дейко , найбільші проблеми постають через відсутність власного приміщення. Наприклад, через брак будівлі школа не може закуповувати необхідні речі й отримувати більшу допомогу від благодійників. «Нам дарують техніку , канцтовари, але ми самі поки що нічого не купували, бо нам просто немає де зберігати» , — розповідає директорка.

Другий виклик — організація підвозу дітей до ліцею у Великій Димерці. Обидва шкільні автобуси , які мала Богданівська школа, знищили окупанти. Тепер дітей щодня возять автобусами, які виділила Великодимерська громада. Дорога займає багато часу, бо автобусів обмаль, а їхні маршрути побудовані так, щоб захопити якомога більше сіл. Окрім цього, багато коштів витрачається на пальне.

Попри все Людмила оптимістично дивиться в майбутнє. Каже , що брак приміщення не перешкоджає впроваджувати затверджені реформи освіти. Так діти з першого до п’ятого класу Богданівської школи вже навчаються за новою програмою НУШ. Нова українська школа. Всі інші вчаться за програмами , які обирають самі вчителі. Про російську мову немає і мови. Людмила переконана, що діти й так її розуміють, а спеціально вивчати мову агресора — це транслювати дітям чужу культуру. Після того, що росіяни зробили зі школою в Богданівці, тут напевно ще не скоро з’явиться місце для їхньої мови.

Перше вересня у столиці

У столичній гімназії на Лівому березі перший день вересня почався з традиційної шкільної лінійки. Щоправда , цьогоріч вона проходила в скороченому режимі. Ця гімназія, як і 95 % київських шкіл, навчальний рік почала у змішаній формі. Діти тут навчаються по тижнях: один тиждень половина класів вчиться офлайн, інша половина дистанційно. За тиждень класи міняються: ті, що вчилися офлайн, йдуть на дистанційку, а ті, що були онлайн, приходять до гімназії. Як і в Богданівці тут поменшало учнів порівняно з минулим роком.

Після короткої лінійки класні керівники зібрали учнів на обов’язковий урок із безпеки життєдіяльності , на якому розповіли про нові правила перебування у закладі в умовах воєнного стану. Передусім роз’яснили порядок дій під час повітряної тривоги. Потім у гімназії увімкнули навчальний сигнал тривоги, щоб перевірити, наскільки діти засвоїли ці знання.

Гімназія №136 міста Києва. Фото: Олексій Карпович / Нова Польща

Директор столичної гімназії Олександр Бреус розповідає: щоб уможливити навчання офлайн , гімназії довелося облаштувати укриття. Оскільки заклад будувався 1966 року й бомбосховища в ньому не передбачалися, довелося облаштовувати їх з нуля. Зараз на території гімназії є два найпростіші укриття. Одне вдалося облаштувати завдяки управлінню освіти, друге гімназія зробила самостійно за допомогою вчителів, технічного персоналу та батьків учнів. В укриттях є м’які крісла, вода, аптечки, вбиральні, системи вентиляції.

На дверях кожного класу висять інформаційні листки з правилами безпеки. Всюди по території гімназії розміщені вказівники до найближчого укриття.

Олександр Бреус. Фото: Олексій Карпович / Нова Польща

Олександр Бреус розповідає , що навіть попри наявність двох укриттів туди неможливо помістити всіх 609 учнів. Тому керівництво гімназії вирішило впровадити змішану форму навчання. Навчання розділили за класами таким чином: один тиждень наживо навчаються 5-ті, та 9−11-ті класи, а другий тиждень 6−8-мі класи.

Яким буде навчальний рік

Перед початком навчального року дирекція гімназії запропонувала батькам обрати форму навчання для своїх дітей. Серед варіантів було навчання офлайн , онлайн, змішана, домашня чи екстернатна форма. Директор каже, що, на його здивування, понад половину батьків обрали для своїх дітей навчання офлайн. Гімназисти, які ще не повернулися з-за кордону, але хотіли продовжити навчання в гімназії, теж мали таку змогу. Оскільки кожен кабінет гімназії забезпечений необхідною технікою, таких учнів під’єднують до живих уроків.

Окрім цього , в гімназії є електронний щоденник, в якому з кожного предмета викладений увесь матеріал у форматі конспектів, відео, аудіо, презентацій. Якщо учень з якихось причин пропустив той чи інший урок, він може зайти в електронний щоденник і самостійно опанувати матеріал. Також у розкладі гімназії передбачили додаткові онлайн-консультації з вчителями.

Гімназія №136 міста Києва. Фото: Олексій Карпович / Нова Польща

Коли лунає дзвінок на перерву , в коридорах гімназії стає людно. Діти галасливо виходять із класів, щасливі, що нарешті побачилися з однокласниками та вчителями. Педагоги теж задоволені першим навчальним днем після піврічної перерви. Кажуть, діти краще засвоюють предмети, коли вчаться наживо. Видно, що за пів року віддаленої роботи всі скучили один за одним.

За словами Олександра Бреуса , викликом у новому навчальному році для всього педагогічного колективу гімназії є якісне навчання дітей в умовах війни. Кожна повітряна тривога — це переривання навчального процесу, бо гімназисти з вчителями мусять спускатися до укриття, а там навчання не продовжується. Відповідно пропущену частину уроку дітям доводиться опановувати самостійно.

Гімназія №136 міста Києва. Фото: Олексій Карпович / Нова Польща

Олександр Бреус розповідає , що адміністрація гімназії вкладає багато зусиль у проведення інструктажів, тренувань, бесід як для персоналу гімназії, так і для дітей. З учнями працюють психологи. За рекомендаціями МОН у новому навчальному році в деяких предметах змінили програми. Зокрема, з предмета «зарубіжна література» вилучили всіх російських авторів. Російську мову в гімназії не вивчали й до повномасштабного вторгнення.

1 вересня в Києві та області минуло без повітряних тривог. Втомлені вчителі з полегшенням повертаються додому. Діти вільної країни продовжують здобувати знання в надзвичайних умовах.