Павел Хілле. Повісті холодного моря. Джерело: пресматеріалиУ 1909 чи 1910 році золотий пил падав на пустир повільно й ліниво, віщуючи сувору зиму. Жандарм Поланке їхав верхи через поле, але перш ніж помітив незнайому жінку, пригадав собі про завтрашній візит у ландрата. Справа не могла чекати. Дідич Гульговський, «той клятий поляк», від часу, коли приїхав із Ґданська, їздив довколишніми селами і роздавав селянам, а також землевласникам (яких тут, щоправда, небагато) якісь газетки й прокламації. Поланке, правду кажучи, не знав, які то були видання, бо кожен запитуваний стосовно цього набирав води в рот і знизував плечима, але не підлягає сумніву, що це справа політична, про яку він, Поланке, мусить негайно пану ландрату доповісти. Тим більше, що відділок у Вєлі не заслуговує на довіру. Капрал Шульц легковажить будь-які рапорти. Відомо, що капрал Шульц замість виявляти дух пильності влаштовує щовечора круті пиятики, в яких беруть участь різник Костерке і власник крамниці Блюм. От якби Поланке мав ордер на обшук і кілька чоловіків допомоги. А тим часом «той вусатий поляк» нацькував на нього собак. Але він, Поланке, зумів помітити табличку над порогом, якої раніше не було: «Пруссакам і всіляким паразитам вхід заборонено». Отак там написано. По-польськи. Якби пан ландрат зволив це розважити… Поланке глибоко зітхнув. Поправив шолом і натягнув поводи. І саме тоді помітив ту чужу жінку. Що вона нетутешня — це він побачив одразу й тут же поквапив коня, щоб перетнути їй дорогу біля Божомуки, звідки відходила стежка до хати Кніттрів. Це не забрало багато часу. «Куди йдеш?» — запитав німецькою. Однак жінка не звернула на жандарма жодної уваги. «Не чуєш, що я з тобою говорю, — крикнув Поланке, загородивши їй дорогу, — ти що, глуха?» Але одразу пошкодував про свої слова і агресивність. Незнайомка різко затрималася перед конем, піднявши погляд просто на Поланке. Було в її погляді щось, що збуджувало раптовий неспокій. Жандарм не вмів цього окреслити, але десь коло крижів відчув неприємні дрижаки. «Так дивляться тільки відьми, — подумав, — або злочинниці». Але не сказав того, ясна річ, бо хвилина стала нестерпно довгою, і її погляд, а не його, домагався відповіді. Стояли так навпроти себе, вона у витертих лахах, він у блискучому шоломі з чорним орлом, вона з вузликом, прив’язаним до соснового кийка, він із карабіном «манліхер», перевішеним через плече, золотий пил опадав на Пустир, з-над Води тяглися важкі дощові хмари, а високо над ними було чути крик яструба. Важко сьогодні сказати, хто озвався перший. Найважливіше, однак, що подальші слова, бо щось таки сказали одне одному, були промовлені твердою і хрипкою мовою, яку Поланке, щоправда, знав, але якою страшенно гидував як говіркою рибалок і пастухів. Він розсміявся, коли вона сказала, що шукає роботи і якогось кута. Робота була там — на півночі й на заході, в містах або у багатих господарів, — але не тут, де на пісках не родила навіть картопля і де не бракувало однієї тільки речі — каміння. «Признайся одразу, що вкрала», — сказав він, вихилившись із сідла. Але вона відповіла, що нічого не вкрала. «В такому разі втекла від чоловіка», — промовив він ще голосніше. Вона відповіла, що ніколи не мала чоловіка. Тоді жандарм Поланке поправив ремінець під підборіддям, випростався в сідлі й виголосив орацію. Що там, куди сягає влада кайзера, жоден злочин не залишиться непокараним. А оскільки він, Поланке, є натуральним продовженням цієї влади в тутешній околиці, то всі волоцюги й підозрілі, які з’являються на Пустирі, в Забродах і над Водою, — повинні остерігатися. Жандарм розвернув коня в бік забродської корчми й без прощального слова, не дивлячись на незнайомку, поїхав. Жінка тим часом рушила в протилежний бік. Через кілька хвилин опинилася в тому місці плоскогір’я, звідки відкривається вид на сховані між пагорбами стріхи Заброд, а далі, як оком сягнути, на велику Воду, перетяту контурами довколишніх островів і лісів. Тут вона затрималася біля валуна, який був дороговказом. Сіла й дістала з вузлика шматок сухого хліба. Тепер рвала його зубами й жувала рівномірними порухами щелеп. У повітрі не було більше золотого пилу, бо сонце зайшло вже низько за ліси. Коли жандарм Поланке наближався до корчми, жінка закінчила їсти. Зібрала зі спідниці всі окрушки, згорнула їх язиком зі жмені й пішла просто вперед, дорогою на Заброди. І мабуть, знайшла б місце в покинутій стодолі чи рибальській шопі над самою Водою, а може, навіть у якійсь хаті їй би запропонували тепліший куток, щоб виспатись, якби не раптовий вітер, який накинувся на Пустир з усіх сторін і пригнав сюди хмари, важкі від дощу й холоду. Вона мусила куди-небудь сховатися, а край голих полів це було непросто. Вона бігла вперед, аж надибала на повороті велику купу дроку. Вагалася, чи тікати далі, але коли вітер, який ніс у повітрі патики й листя, мало не збив її з ніг, вповзла в плутанину коренів. Коли вона втулила голову в руки, ховаючись від шмагань дощу, жандарм Поланке вихилив перший келишок ганусівки. У темному приміщенні корчми, порожньої і освітленої сальною свічкою, шинкар Гасинський схилявся над гостем і розповідав, як два дні тому верталися сюдою по дорозі на Юшки панове Самп і Скужевський. Були вони у вусатого, у Вдзидзах, але не з нагоди іменин чи сімейного свята. В корчмі вони затрималися на хвильку, щоб дати коням перепочити, випили по чарці горілки й розмовляли стишеними голосами там, у кутку. Тільки деякі слова долітали до шинкваса, якісь дивні й закручені, о, то не була ділова розмова, бо такі слова не стосуються оренди, податків, купівлі й продажу. Потім панове розпрощалися, й кожен поїхав у свій бік. Поланке перехилив другий келишок ганусівки. Так, він дуже хотів би знати, які то були слова. Але Гасинський не дуже їх пам’ятав, тому жандарм випив третій келишок і пригадав собі незнайому жінку з Пустиря. На саму думку про її погляд його тілом струснув дрож. Ні, не проходила тут, а в кожному разі не заглядала до корчми. Гасинський засміявся й покивав головою. Жебракам і волоцюгам він не надає кредиту, а таку б вигнав на чотири вітри та й усе. Чого б вона мала тут шукати? «Це не звичайна жебрачка, — сказав, трошки подумавши, Поланке, — торботруси не мають такого погляду». Після четвертого й п’ятого келишків, які жандарм перехилив один за одним, він намагався пояснити шинкареві, який це був погляд. Але не сказав нічого особливого. Якби та жінка дивилася на нього довше, то могла б, напевно, довести його до нападу люті. За такий погляд слід було бити по морді чи забирати до в’язниці. Бо він не тільки противиться владі кайзера, але порушує весь порядок, встановлений Творцем. Гасинський із розумінням зітхнув. Він здогадувався, що жінка сказала щось образливе. Однак, про всяк випадок, не розпитував подробиці, а лише налив наступний келишок горілки. Не встиг іще Поланке його вихилити, як у дверях корчми з’явився промоклий бородатий Герш, мандрівний торговець. Зазвичай, якщо в дорозі до Заброд його заставала ніч, він ночував тут, а на світанку вирушав через Пустир. Сьогодні він хотів їхати далі. Якщо Гасинський має якісь справи в Забродах або Вєлі, куди Герш вирушить завтра, то нехай швидше каже, бо шкода часу. Але Гасинський не мав ніяких справ до забродських людей ані до тих із Вєлі. Зате хотів пригостити Герша, налити йому горілки, вмовляв жида, щоб той залишився, особливо в таку погоду. Навіщо наражати віз і товар? Усього лиш три тижні тому якісь розбишаки напали на Чапєвського, коли той вертався до Вєпжниці з міста. Забрали в нього всі гроші й годинник. Герш кивав головою. З крисів фетрового капелюха й зі зліплених космаків його бороди капала вода. Він визнав, що Гасинський має рацію. Небезпечно їздити вночі в таку негоду. З іншого, однак, боку, якщо Бог схоче, то навіть волосина з голови не впаде. А якщо схоче, то кінь понесе в білий день, і Герш скрутить шию в першому-ліпшому рові. Усе записано там, нагорі. «А про якого Бога Герш говорить?» – запитав Поланке, підносячи голову з-над столу. Жид вже підходив до дверей. Не хотів, однак, легковажити жандарма. «Це недобре питання, – сказав він, подумавши. – Добрим питанням є інше на цю ж тему». – «Ну? – Поланке вихилив шостий келишок, який досі стояв повний. – То як воно звучатиме?» – Герш поправив капелюх. – «Добре питання, – сказав, – це питання, про яку людину Господь Бог забуває. І чому про неї забуває». Коли Герш вийшов із корчми, Поланке знизав плечима. Що його могли обходити мудрування торговця? З концесією в нього було все гаразд. Зараз, коли жид поспішав своєю бідаркою до Заброд, незнайома жінка сиділа скулена в кущах дроку, а жандарм Поланке обдумував план, як схопити дідича Гульговського. Вітер шалів над Пустирем, кидаючи на землю хвилі дощу, голі поля пропадали в пітьмі, а шинкар Гасинський подав на стіл пляшку горілки й закуски. Поки торговець доїхав до повороту, біля якого росте густий і високий дрік, минуло ще трохи часу. Поланке вже оточував дім у Вдзидзах кордоном металевих шоломів, карабіни були готові стріляти, свистки напоготові. З сьомого келишку розпочиналася операцію. На восьмому Герш ляснув батогом, а дідич Гульговський уже сидів за ґратами, в міській в’язниці. Коли сам ландрат виголошував похвалу, Герш минув камінний дороговказ. На дев’ятому келишку, що був як судова печатка на вироку, торговець дещо притримав коня, бо дорога опадала додолу і віз небезпечно підскакував на вибоїнах. Десятий келишок вістував фанфари. Оркестр жандармів грав гімн, а на грудях Поланке пан ландрат пришпилював блискучий орден. Саме тоді Герш мало не впав із брички й не наклав у цей момент життям. Серце стало йому в горлі, а віжки мало не вислизнули з рук. Якби він побачив перед собою блискучі ножі опришків або дуло самостріла, то не перелякався би більше. З густих заростей край дороги виповзло щось чорне, щось, що не було твариною, але й людиною не було. Це щось розрослося до людських розмірів і стояло, явно чекаючи на нього, Герша, який був усього лиш мандрівним торговцем, шанував Господа Бога й ніколи нікого не ошукував. «Якщо це дибук, Злий дух у єврейському фольклорі, який є душею померлої злої людини. — подумав він гарячково, — то мені кінець». Бо не може бути нічого гіршого за духа, який блукає дорогами й чигає на людську душу. Той, хто вернувся з того світу, може увійти в його душу, і відтоді Герш не буде вже Гершем, а кимось зовсім іншим. І все ж, неначе чужа думка керувала його рукою, Герш натягнув віжки й, голосно покрикуючи на коня, затримав бричку. Те, що він побачив, одразу заспокоїло його — він міг боятися духів, але не заблудлої жінки, якій потрібна допомога. Промокла до кісток, трусячись від холоду, в чорній хустці, яка прикривала її волосся, вона стояла навпроти нього така жалюгідна й змарніла, що Герш, який не одну біду бачив на світі, відчув, як щось гостре штрикнуло десь біля серця. «Куди ти хочеш їхати? – запитав він, перекрикуючи вітер і дощ. Вона мовчала, наче його слова були незрозумілими. — Ну, куди ти йшла, — кричав він далі, — куди ти хотіла йти?» Герша не треба боятися. Навіть діти його не бояться. Але вона не відповідала. Торговець бачив її лице й двійко очей, які уважно вдивлялися в його постать, і раптом відчув, що страх оповиває його душу. Бо якщо та, з якою він говорив, мовчить, то вона справді могла бути духом або марою. Про всяк випадок він вирішив для певності торкнутися її плеча, хоча цього й не слід було робити, — і тут сталося щось дивне. Жінка, замість того щоб відсахнутися чи зникнути, ступила крок уперед і впала на землю, просто під ноги Гершу, аж болото хлюпнуло. Нахилившись над її обличчям, він запитав іще раз, звідки вона йде і як її звуть, але навіть тоді, коли він крикнув над самим її вухом: «Хто ти така?!» — і струснув її за плечі, вона не відповіла ні слова. Лишень зараз Герш помітив, що чоло в незнайомки аж горить і її тіло мучить сильна гарячка. Він підняв її з землі і, як дитину, поклав на бричці. Зі скрині швиденько дістав брезент і прикрив ним її тіло, щоб не мокла більше ні хвилини. Тепер він прожогом летів до Заброд, не жаліючи ні батога, ні викриків. Коли минав хату Кніттрів, там де починаються висілки, жандарм Поланке був уже на тринадцятому келишку ганусівки і, підтримуваний шинкарем, заходив до імператорського палацу, щоб дістати з рук самого кайзера спеціальне призначення. Вартовий у кордегардії ревно салютував, а в дальших коридорах і залах чути було той приємний для вуха шепіт придворних: «Ось Поланке! Той самий! Який Поланке? Той Поланке, що тримає в покорі східні провінції! Чи це й справді саме той Поланке? Та ніхто інший, саме той іде до кайзера!» Коли Герш підхльоснув коня біля дому Конкелів, жандарм, для куражу перед аудієнцією, вихилив чотирнадцятий келишок. А коли торговець під’їжджав до невисокого пагорка й повертав біля розложистих дубів до садиби Забродських, перед Поланке відчинилися двері, і ось сам найясніший пан, імператор Вільгельм, підвівся з крісла, ласкаво помахуючи рукою, і з кришталевої карафки, на знак своєї монаршої ласкавості, налив гостеві п’ятнадцятий келишок, у якому плавали тонесенькі ниточки золота. Не встиг ще Поланке його випити, прийнявши службову поставу, як Герш під’їхав до підмурованого ґаночка, з якого виростали дерев’яні колони, увінчані двосхилим дахом. Гавкіт собак і людські вигуки тонули в струменях дощу, пан Забродський видав парубкам швидкі розпорядження, жінки готували гарячу воду й спирт на травах, Герш чалапав у сіни, вітер ревів над Водою, а жандарм Поланке якраз ковтав вміст п’ятнадцятого келишка з тонесенькими, як ниточки, пасочками золота. Цього разу, однак, не відставив келишка вбік, хоча срібна таця, яку тримав лакей, танцювала кругом нього як шалена. Келишок випав у нього з руки й розбився з брязком на підлозі, що Поланке хоча й знав, але чого не міг вже почути. Бо сталася річ страшна. Лице кайзера здригнулося в знайомій гримасі. Вуса монарха щораз більше уподібнювалися до інших вусів, знаних і ненависних. Так, то не кайзер, а дідич піщаних моргів, Гулговський, стояв перед Поланке як живий і подавав йому сигару, сміючись добродушним басом. Раптом усе змовкло, і Поланке падав у глибоку прірву, де не було вже кайзера, Гулговського, піску, каменів, ландрата, мови пастухів і рибалок, капрала Шульца, рапортів, мовчазної змови жителів Країни. Не виключено, що Поланке падав у безодню озера, глибоку й незбагненну, аж нарешті осів на самому дні, там, де немає вже пам’яті ані будь-чого. Шинкар поклав його масивне тіло на лавці в комірці, опер об неї карабін і, схилившись над мерехтливим світлом сальної свічки, із зацікавленням переглядав останні рапорти, написані похилим каліграфічним почерком. У цей самий час пан Забродський розмовляв із Гершем про ціни на зерно, про близьку вже зиму, а також про те, що пишуть зараз у газетах. За стіною, в кухні, де сильно бушував вогонь, стара пані Забродська натирала непритомну спиртом і з допомогою Ганки загортала її тіло в нагріте простирадло. Коли вже можна було покликати чоловіків і коли перенесли непритомну до бічної кімнатки, стара пані Забродська сіла на ослінчику й дивилась у вогонь. Чужа жінка була молодою і гарною. Пані на Забродах ніколи ще не бачила такої гарної дівчини. Ця думка вжалила її в серце, як невидима шпилька.
Оповідання друкується за виданням: Павел Хілле. Повісті холодного моря; переклад з польської Віктора Дмитрука. — Чернівці: Книги − ХХІ, 2019.
Редакція висловлює вдячність видавництву Книги − ХХІ за можливість публікації
