(Не)чистота
Дорога до криниці далека. Пальці примерзають до бляшаної миски, ноги в деревняках ковзають по кризі. Але впасти не можна. Подруги чекають. Старосту блоку підкупили халатом, завдяки чому вдалося дістати тазик. Щоб наповнити його водою, треба кілька разів пройти за тим самим маршрутом і жодного разу не випустити чашки з рук.
Нарешті вони миються разом, солідарно — руки, обличчя, шия. Під кінець вкладають до миски ноги. Клапті бруду відпадають, наче кора. Тепер воду можна майже різати. Одна роздобула мило. Воно глинисте, але ним можна намилити волосся. Друга ще намагається прополоскати сорочку. Чистішою вона не стане, але ця процедура дає хоча б ілюзію. Поки вона пере, третя прасує зволожений одяг під сінником, а ще інша шукає місця для сукні на теплій трубі від пічки.
Помиті, вони сідають поруч, оглядаючи одна одній голови, одяг. Шукають вошей. Чекають, коли відкриються виходки й треба буде бігти, щоб зайняти місце.
В’язні щоденно борються за своє тіло, яке поганіє, покривається укусами, виразками, поринає в бруд, багнюку і втрачає людські форми. Вони рятуються ритуалами. Коли засинають, їм сняться сни про довгі хвилі волосся, білі сорочки й туалетні води.
Це концтабірний гігієнічний пейзаж.
Санітарні умови в концентраційних таборах здебільшого були плачевні. Дещо краща ситуація спостерігалася в чоловічих таборах, таких як Дахау чи Заксенгаузен, де функціонували водогін і каналізація. Або у зразковому таборі для жінок, Равенсбрюку, в перші роки його. Тоді ув’язнені жінки ще отримували прокладки, їм міняли особисту й постільну білизна.
Із розгортанням війни і просуванням операції «Райнгардт» побутові умови почали систематично погіршуватися незалежно від табору. Тиснява, хаос, нестача речей і персоналу, недостатня технічна база, виснаження в’язнів — усе це призвело до того, що навіть у тих концтаборах, де катування в’язнів браком гігієни не було заплановане, воно стало фактом.
Аналізувати стан води в Біркенау Гайнріх Гіммлер доручив такому собі професору Цункеру з Вроцлава, який повернувся з чітким висновком: ця вода не годиться навіть на полоскання рота. Попри це, Гіммлер планів не змінив. Новий табір має з’явитися. Жінки, ув’язнені в таборі Аушвіц І, становили епідемічну загрозу. В тамтешніх блоках були умивальні та виходки, але ув’язнені мусили вистоювати до них у довгих чергах. З’явилися також блохи, особливо дошкульні під час перекличок. Жінки-в’язні описували, що через заблошеність їхні литки здаля здавалися чорними.
Після переведення жінок до Біркенау в серпні 1942 року в центральному таборі провели генеральну чистку бараків. Есесівці їздили по території велосипедами у високих ґумових черевиках, бо блохи були всюди.
До середини наступного року більшість жінок у таборі не побачила навіть краплини чистої води. На першому відрізку розбудовуваного табору був розміщений один колодязь, але рядовим ув’язненим не можна було ним користуватися. Коли під’єднали каналізацію до кухні та першої лазні, вони збирали воду, підставляючи посуд під стічні каналики, якими стікали рештки води, використаної до змивання кухонної підлоги. Крадькома, вночі, заварювали додаткові порції чаю. В дощовий період ув’язнені жінки добували воду з канав або калюж. У середині 1943 року на стіні одного з бараків встановили кран, яким, якщо була вода, вони могли користуватися раз на добу. Доступ до умивалень з’явився 1944 року. Це були корита з кранами у спеціально збудованих блоках. Справжні умивальні також почали будувати, але їх так ніколи і не ввели в дію.
За відсутності води скрізь було багно. Бараки в концтаборі у Бжезінці збудовані на заболоченій території, без належної ізоляції. У приміщеннях на чотириста осіб часто згромаджувалася навіть тисяча ув’язнених жінок. Коли падав дощ, на нижніх нарах збиралася вода, заводилися хробаки. Долівка була слизька від нечистот. Лише від осені 1942 року підлоги почали викладати цеглою або заливати бетоном. Панувала задуха спітнілих, хворих, немитих тіл.
Тривалий час не було убиральні. Ув’язнені жінки справляли потребу у відра-нужники, майже завжди переповнені. 1943 року облаштували примітивні групові виходки в бараках, розташованих біля дротів, що оточували табір. Лише через рік корита забетонували зверху, залишаючи отвори, і підвели з умивальні стічну воду для змиву.
У зразковому Равенсбрюку все було організовано в дусі прусської дисципліни. Бараки мали сяяти. Взуття слід було носити лише надворі, а в бараках — шкарпетки. Ув’язнені пошили собі зі смугастих роб спеціальні капці. У кожному бараку було двадцять умивальників і ванночок для миття ніг. Кожна новоприбула згідно з розпорядженням мала отримувати пояс для панчіх і прокладку, зубну щітку, чашку, глинисте мило та рушник. Якщо ж вона щось із цього загубила — складався рапорт.
Санвузли, однак, не витримали розбудови концтабору. Ув’язнені вже від 1943 року доповідали про тісноту, бруд, вошей і дедалі рідший обмін брудної білизни на чисту. Від 1944 року табір починають називати купою гною. Воші плавають навіть у супі, сінники поплямовані гноєм і екскрементами, одного пледа має вистачити трьом ув’язненим, а зміною одягу ніхто не переймається. У середині серпня ставлять великий намет, у якому має перебувати аж чотири тисячі жінок. Вони сплять на землі, їх дезінфікують стоячи.
У Штуттгофі під час будівництва концтабору умови були не менш трагічними. В’язні спали в барлогах під наметами, а потім на голій землі в бараках. На концтабір із чотирма тисячами ув’язнених була одна умивальня, а вода текла так повільно, що її навіть не можна було набрати в руки. Білизни ніхто не прав і не змінював. Був також один виходок. Посередині між бараками викопали яму й поклали дошку. Очищали його священники і євреї — в’язні, до яких у таборі ставилися найгірше. У так званому Новому таборі, якщо порівняти з першим, спочатку було краще. Кожен барак мав свою санітарну базу. Але надмір людей швидко зробив своє.
Майданек, так само, як концтабір у Бжезінці, не мав жодного санітарного обладнання аж до весни 1943 року. Крім того, він вирізнявся винятково дошкульним багном, витвореним із розмоклої й топтаної тисячами ніг лесової глини. Часто воно було по коліна. Осідало де тільки можна. Купелі в’язнів відбувалися поза в’язничними полями Поле — одна з кількох зон концтабору, відділена дротами від інших. — Прим. пер. і дуже рідко. Функції туалетів виконували виходки, збудовані посередині кожного поля. У жіночому таборі спочатку було ще гірше — ув’язнені справляли потребу під бараками. Навесні 1943 року для цього викопали ями біля дротяної огорожі. Умови покращилися лише восени, коли воду підвели до санвузлів. Лазня найчастіше служила лише для новоприбулих, а навіть коли її відкрили для ширшого використання, не запровадили правила регулярних купелей.
Щодня ув’язнені зіштовхувалися із проблемою доступу до води. Іноді вона стояла навіть гостріше, ніж утамування голоду.
А боротьба з брудом — це боротьба не лише фізична. Це намагання зберегти право на чистоту духовну. Концтабірний бруд не тільки бруднить тіло жінки, а й підважує його жіночість. Брудна жінка? Яка гидота! У культурному аспекті бруд не загрожує чоловічості тією самою мірою. Чоловік може бруднитися, може смердіти, пітніти — і це не позбавляє його чоловічості. Чоловічість не дорівнює, а принаймні тоді не дорівнювала бездоганності вигляду і тіла.
Жіночість має означати красу. А краса будується щоденним піклуванням про фізичну вроду — миттям, парфумуванням, зачіскою, макіяжем. Жінки в концтаборах, позбавлені волосся, уборів, можливості щоденно дбати про свій вигляд, втрачають почуття власної вартості.
Туалет є, але це не туалет. Умивальня є, але вона не пасує до образу умивальні. Жінкам повторюють, що вони мають зберігати чистоту, але не дають їм жодних гігієнічних засобів. Часто вони навіть не мають на собі білизни. А якщо мають, вона не є носієм гігієни. Радше навпаки. «Білизна, ніби чиста, була сіра, відразливо поцяткована брунатними плямами. Ми здогадалися, що це сліди від комах, крові й відходів. Крім того, це був одяг не за розміром і подертий», — згадує Гелена Дуніч-Нівінська. А ось коментар Зоф’ї Коссак-Щуцької: «Сорочка з приклеєними струпами від попередниці, яка колись її носила. Труси — не видно кольору, тільки забруднені людським калом — у робі повно комах».
На початку функціонування концтаборів цуґанґи Новоприбулі ув’язнені. отримують «на вході» білизну, зазвичай шиту спеціально для них, казенну. Тканина — різновид бархана, грубого бавовняного полотна, твердішого й не такого теплого, як фланель. Колір — сіро-синій у дрібну смужку. Для жінок сорочка з півокруглим вирізом під шиєю, на товстих шлейках. Чоловіки отримують звичайний піжамний крій. «Нам роздали якісь недопрані сорочки, чий колір вагався між білим, сірим та іржавим. Білизни таких фасонів, які ми там побачили, не носили, мабуть, навіть наші прабабусі», — розповідає у свідченні для музею про своє прибуття до концтабору Аушвіц Розя Шварцман.
Труси, як пише Марія Єзєрська, «були дуже кумедні, з клапаном, на зав’язках і страшенно незручні». До того видавали шкарпетки, в’язані командою Strickerinnen Strickerinnen (нім.) — в’язальниці. — Прим. пер. у Равенсбрюку, або панчохи зі спеціальної табірної «колекції». Були вони сірі, у дрібну смужку, і грубо в’язані на спицях. До панчіх мали видавати круглі ґумові тасьми, бо поясів у Аушвіці не передбачалося, але ґумок ув’язнені також не діставали. До того ж табірні аксесуари до панчіх можна було носити лише в зимовий період, який незалежно від погоди тривав від листопада до березня.
Що довше функціонували концтабори, то менше залишалося білизни, шитої спеціально для табірних потреб, — так само, як і роб. А отже, до в’язнів — і чоловіків, і жінок — потрапляло дедалі більше білизни, відібраної в євреїв. «Ми вдягали сорочки й кальсони на мокрі тіла. Сорочки переважно дитячі й не сходяться на шиї, усі без ґудзиків; багато хто з нас отримує замість кальсонів жіночі трико або плавки», — згадує прибуття до Аушвіцу Єжи Квятковський.
Подрузі Зоф’ї Павловської на вході до Майданека видають білі, обшиті мереживом шовкові труси та латану просту сорочку, яку носять сільські жінки. Сорочка завелика, труси дитячі. Зоф’ї також не пощастило: «Шовкова, ажурна на грудях сорочка цитринового кольору, зі стрічечками (гарнесенька!), а до цього труси з бархана нижче колін у темну клітинку. […] Мають принаймні таку перевагу, що в міру добре збереглися. Натомість, вочевидь, для краси, замість ґумки в поясі в них втягнуто шматок паперового шпагату, як для пакування. Він врізається в тіло».
З припасовуванням білизни жінки справлялися за допомогою розмаїтих шворочок, ґудзиків і стрічок. Шнурки чудово слугували як пояси для панчіх. Також можна було причепити панчохи до трусів аґрафками або петельками з ниток, за які зачіплювали ґудзики. Це вимагало «організації», тобто дій крадькома, поза рамками табірного права. Кожен додатковий організований предмет білизни, якщо його помічали, з диким запалом конфісковували наглядачі.
Багато жінок не могло примиритися з відсутністю бюстгальтера.
Ліна Березін розповіла у свідченні для Яд Вашем, що, на відміну від подруг, вирішила діяти — адже, зрештою, була професійною кравчинею. Її сестри під час реєстрації в Біркенау отримали чоловічі куртки. Вона зауважила, що куртки мають чудові підкладки. Відразу їх відпорола. Потім зі своєї чоловічої куртки усунула три ґудзики. Віддала денний раціон їжі за голку, яку знайшла товаришка. Зі стрічки, якою обшитий був барачний плед, вишарпала нитку. Бракувало тільки ножиць — але знайшла шматок скла. Пошитий таким чином бюстгальтер вона носила сім місяців — аж до визволення. «Я одна на тисячу мала таке вбрання», — розповість вона через багато років.
Марґо Берлін, своєю чергою, мала гребінь. Вона працювала в Райхенбаху, підтаборі концтабору Ґросс-Розен, на заводі зброї. Оскільки була інспектором праці, могла вільно збирати шматки дроту. Із них вона зробила собі гребінець і два бігуді для завивки волосся — гребінь через багато років вона передала до музею Яд Вашем.
Після перших місяців деякі жінки настільки освоїлися з табірними структурами й неписаними законами, що були спроможні роздобути білизну кращої якості. Ті, які отримували пакунки з дому, Деякі з ув’язнених, переважно польки, від кінця 1942 року могли отримувати від сімей пакунки згідно. Спершу існувало обмеження щодо ваги (до чверті кілограма) та частоти надсилання. Не можна було надсилати ліків, деяких продуктів, листів і фотографій. обмінювали отриманий провіант на міланезові сорочки — писк табірної білизняної моди. У бараках з’являлися також нічні сорочки, а навіть халати, що вважалося найбільшою розкішшю. Виникла історія легендарного пурпурового оксамитного халата який вдягався «на щастя» і який треба було передавати наступним подругам по неволі в шостому блоці Аушвіцу, для тих, хто виходив із санчастини.
Кристина Живульська добре запам’ятала свою першу нічну сорочку. Тоді вона вже працювала у Effektenkammer. Це був подарунок від подруги, яка, передаючи його, тріумфально оголосила: «Тепер ти нарешті людина». Кристина сумнівалася, чи можна носити сорочки після загазованих, на що почула: «Померлим усе одно, а якби ти бачила, скільки вони того вивозять! Ми маємо голі спати? Я не така дурна». Отож Кристина заснула на нарах у новій сорочці, повторюючи собі подумки: «Важливо, що я маю сорочку, що по мені не повзають воші, що в мене росте волосся».
Туга за чистотою, інтимністю, практикованою на свободі, означала тугу за людяністю.
Мати зайву білизну для рядових ув’язнених у концтаборі зазвичай було чимось неможливим, але вони вирішували це питання «освіжуючи» наявне вбрання. Ритуалом, який відбувався на свята і неділі, було прання. Тоді за скибку хліба, часник або цибулю з отриманих пакунків треба було купити додаткову воду. Чашка води — одна скибка.
Марія Сліш-Ойжинська послідовно, щотижня, прала в Біркенау свою білизняну сорочку з білого полотна. «Вона не була чистішою ані білішою, але вистачало самого факту, що її прали, — зазначить вона в листі до директора музею Тадеуша Івашка. — Через багато років я бачу, що ці дрібниці мали величезне моральне значення. Німцям не вдалося перетворити нас на тварин. Навіть попри голод, бруд, воші, діарею, сморід ми були людьми. Ми тужили за прекрасним».
Переклав Андрій Савенець
Фрагмент друкується за виданням: Кароліна Сулєй. Особисті речі. Розповіді про одяг у концтаборах і таборах смерті; переклад з польської Андрія Савенця. — Львів: «Нова Польща», Видавництво Старого Лева, 2025.