Наталя Ткачик: Як так сталося, що докторка наук, етнологиня почала їздити з гуманітарною допомогою на передову?
Ольґа Соляж: Подіями в Україні я цікавлюся віддавна. І не просто цікавлюся. Я брала активну участь у Помаранчевій революції, згодом їздила на Майдан, відстежувала зміни в українському суспільстві, розуміючи, що вони переломні й визначальні. Я дуже вболівала за те, щоб Україна стала по-справжньому незалежною державою зі здоровою демократією, щоб вона вивільнилася з-під російського впливу, подолала корупцію й успішно розвивалася, щоб люди в ній де-факто мали рівноправ’я.
І коли після Майдану на сході України розгорілася війна, я теж не могла стояти осторонь і почала волонтерити, їздила на Луганщину. А з початку цього року вже мала вісім поїздок на Донеччину й Херсонщину.
НТ: Ваша небайдужість до України пов’язана з вашим почасти українським корінням?
ОС: Так. Загалом я велика прихильниця історичного політичного проєкту XVII століття — Речі Посполитої Трьох Народів. Політичний проєкт перетворення федерації Корони Польського Королівства та Великого Князівства Литовського у триособовий організм, що мав постати шляхом виокремлення Великого Князівства Руського, яке було б об’єднане унією з двома іншими державними утвореннями. Інакше кажучи, я — прихильниця ідеї Міжмор’я і зміцнення цього регіону.
Моє коріння доволі порозкидуване: одна бабуся походить із Сумщини, друга — з Литви, один дідо був з Кашубії, а другий — з Надсяння. А я вже 15 років мешкаю в Перемишлі. Тому я сама спершу мала навчитися діалогувати всередині власної ідентичності, вибудуваній на різних національностях моїх дідусів і бабусь. Так я зрозуміла, що розвитку як окремого індивіда, так і всього державного організму найбільше сприяє ідея співпраці. З сусідом необхідно співпрацювати, а щоб із ним співпрацювати, його потрібного добре знати, поважати, підтримувати, шукати спільних точок зіткнення, а не акцентувати на складних моментах. Звісно, про труднощі потрібно розмовляти, але вони не повинні стати домінантою діалогу. Просто шукаймо того, що нас об’єднує, а не того, що розділяє.
НТ: А яке місце у цій концепції зараз посідає Росія, яка теж є нашим сусідом?
ОС: Зараз не може бути мови про жоден діалог із РФ, позаяк зі злочинцем немає про що говорити. Діалог може бути можливий, тільки коли Росія поверне Україні всі анексовані території й попросить пробачення за воєнні злочини, які безперервно скоює. А зараз діалог із Росією не має ні найменшого сенсу на жодному рівні. Сьогодні ми не дискутуємо з РФ ні на політичному рівні, ні на культурному рівні «Лебединого озера». Тут абсолютне «ні».
НТ: Що ви відчули, коли довідалися, що земля ваших предків окупована Росією?
ОС: Страх, що я більше ніколи не побуваю на могилі бабці, на могилах прадідуся і прабабусі. Злість і жах, що лапи росіян посміли торкнутися землі моїх предків. Але злість і жах мене завжди спонукають діяти й ніколи не паралізують. Бо ж нічого корисного ні для мене, ні для інших не буде, якщо я просто сидітиму зі складеними руками, думаючи: о боже, як це все страшно. В такі моменти потрібно діяти. Я вірю, що навіть найменші вчинки кожної людини дуже важливі.
РФ не виконала свого плану захопити Україну за кілька днів завдяки позиції й зусиллям усього українського народу у поєднанні з реакцією світу, передусім поляків. Бо кількість допомоги, яку почали надсилати в Україну вже з першого дня широкомасштабної війни, — неймовірна.
Пригадую з 2014 року такий образ: я приїхала з допомогою на Волинь, там тоді перебували солдати «Айдару», волиняки. Частину допомоги ми залишили їм, а іншу перепакували, щоб відвезти на Схід. І перед самими виїздом рано-вдосвіта до хати, де я перебувала, прийшла бабуся, така понад 70-літня, така маленька, згорблена, в хустці, — принесла мішечок часнику. Сказала, що більше не має, що дати, але просить узяти бодай часник. Мене це настільки зворушило, що я розплакалася. І тоді я подумала: доки український народ має таких бабусь із часником, жінок, що в’яжуть шкарпетки, жінок, що печуть хлопцям паски на Великдень, жінок, що плетуть сітки, жінок, що воюють, — його не подолати.
Я вважаю, що будь-яка допомога, навіть мінімальна, — дуже суттєва. Я розумію, що 100 % народу не буде допомагати, хоч я б хотіла цього, бо я радикальна. Але я рада, що допомагає стільки людей, скільки допомагає, і потрібно дякувати за кожен учинок. Хтось має енергію писати пости і лайкати щось на фейсбуці. З одного боку, цього мало, але з іншого — добре, ну, бодай це. Головне, щоб не було повної байдужості. Байдужість — найгірша. Бо те, що зараз солдати добре вдягнуті й відносно забезпечені, — великою мірою заслуга жінок, які їм допомагають у тилу, дружин, сестер, матерів, які в перші тижні широкомасштабної війни шукали в Польщі, де купити черевики, форму, шоломи, бронежилети. То був надзвичайно потужний рух. Тоді мені дзвонили передусім українки. І це було неймовірно. Чоловіки пішли воювати, а жінки воювали в тилу разом із ними.
Українські військовослужбовці. Джерело: архів Ольґи СоляжНТ: Чого зараз воїни на передовій найбільше потребують?
ОС: Точно потрібне зимове взуття. Пам’ятаймо про теплі тактичні рукавиці, щоб пальці могли вільно ворушитися, особливо коли потрібно взяти автомат. Шкарпетки, особливо вовняні, зв’язані вручну. Загалом зараз потрібні теплі речі — куртки, термобілизна, шапки під шоломи, фліски. Інколи навіть не треба купувати щось нове — досить написати кільком знайомим і виявляється, що вони мають це у шафах і не користуються. Як, наприклад, утеплені комбінезони для механіків. Зараз будуть потрібні білі маскувальні сітки й білий маскувальний одяг.
НТ: А в емоційному плані?
ОС: Більшість воїнів сильні духом. Але їм дуже потрібна психологічна підтримка. Я бачила їхню зворушливу реакцію на Великдень, коли ми привезли, крім усього іншого, паски та листівки від дітей з Польщі. Тепер думаю схожу акцію зробити на Різдво, щоб вони теж отримали малі подарунки. Воїни їм дуже радіють.
Буквально на днях до мене відгукнулася вчителька з-під Ґданська. Вона написала, що дітки її класу — восьмилітні школярі — хочуть щось придбати для українських солдатів. І цей другий клас разом із батьками зібрав гроші й купив по 10 шапок, балаклав, комплектів термоактивної білизни і намалював малюнки для воїнів. І це при тім, що серед них немає жодної дитини з України.
Я розплакалася, коли побачила фотографію — дітки з цими речами й малюнками. Подякувала вчительці, і вона відписала, що дітей потрібно вчити доброті змалечку. Якщо в мене на очі накочуються сльози, то у солдатів їх накотить уп’ятеро більше. Я знаю, як вони розчуляться, дізнавшись, що такі малі діти з Польщі хочуть допомогти. Де українська передова — а де той Ґданськ?! Здавалося б, що цим дітям до російсько-української війни? Але ж хтось польським школярам розповів про неї, про те, що українські солдати їх охороняють, борються за те, щоб у їхній Польщі не було війни. Я чекаю на цю посилку з Ґданська. Ми з воїнами запишемо невеличке відео із подякою для цих дітей. Потрібно дякувати кожному за бажання і спробу допомогти.
НТ: Ви возите допомогу не тільки воїнам, а й одиноким людям, які залишилися у покинутих селах у прифронтовій зоні. Як вони живуть і чому не виїхали?
Ольґа Соляж та дід Михайло. Джерело: архів Ольґи СоляжОС: Села, розташовані дуже близько до лінії фронту, зараз практично пусті. Але там справді залишаються поодинокі люди, як-от дід Михайло, про якого я часто пишу на фейсбуку. Дід Михайло, по суті, мешкає не в прифронтовій зоні, а на самій передовій на Донеччині. Його село певний час було в руках москалів, пізніше хлопці його відвоювали.
Дідусь Михайло — непохитний, не хоче виїжджати, бо там його домівка, улюблений собака, бо він там виріс і там хоче померти. Я тримаю зв’язок із його доньками, і коли приїжджаю до нього, читаю вголос листи від них і записую реакцію та відповіді дідуся на відео. Зазвичай усі листи починаються однаково: «Дорогий наш папочка, ми тебе дуже просимо, виїжджай».
Нещодавно я попросила одну з доньок, щоб вона приготувала дідусеві Михайлу пакунок і надіслала «Новою поштою». Я поїхала автівкою за кількадесят кілометрів до найближчого поштового пункту і завезла йому. Оце була несподіванка.
Дідусь Михайло має надзвичайно сильну психіку. Але величезне співчуття в мене викликають жінки, які поодиноко живуть у цих селах. Їм приблизно 75-80 років, вони жахливо самотні, позбавлені медичної опіки, не знають чим виїхати, не мають навіть як доїхати до найближчого магазину, щоб щось купити. Їм допомагають військові, час від часу до них доїжджає гуманітарна допомога. Але така доля в старості дуже сумна. Завжди, коли я до них приходжу, в них з очей ллються сльози.
НТ: Запитаю у вас як науковицю, що досліджує, зокрема, народне магічне мислення. Ви стикалися з якимись його проявами під час війни?
ОС: Якщо хтось мав магічне мислення до війни, то матиме його й надалі. Розкажу про одну жінку, що залишилася в селі на Донеччині, практично на самій лінії фронту. Вона мала стадо кіз і ніяк не хотіла виїжджати, хоча й було до кого. Коли я запитала, чому вона залишається тут, жінка відповіла, що чекає знаку — вона була дуже віруюча. Вона щоразу просила в Бога дати їй відповідь уві сні: якщо їй присниться коза, значить, вона ще має трішки побути вдома, а якщо Біблія — негайно виїжджати. За тиждень їй приснилася коза — жінка зрозуміла, що ще може посидіти вдома. Так само було і в другому сні. Жінка знову повважала, що з нею нічого не трапиться, і залишилася. Я з нею розмовляла, коли вона чекала на третій сон. Після того я з цією жінкою не бачилась, але знаю, що тепер її дім вщент зруйнований, її кози блукають селом, але сама вона врятувалася. Це наочний приклад магічного мислення. Коли активно йде евакуація всього села, а одна жінка вперлася, що повинна чекати віщого сну.
НТ: Із ваших «воєнних» постів у соцмережах так і б’є злістю, гнівом, але теж великою життєствердністю і вірою в перемогу.
ОС: Я вважаю, що кожна емоція, зокрема злість, є ідеальною енергією, яку потрібно перековувати у щось креативне. Злість — одна з найсильніших емоцій, як надпотужна батарейка «дюрасель», і її потрібно використати. Тільки-но я починаю відчувати злість — одразу вмикається потреба діяти.
Інколи трапляються миті слабкості — це цілком природно, адже я втомлена. Тоді мені досить пригадати, як хлопці воюють. Я навіть візуалізую — бачу обличчя воїнів, бачу, як Дак і Галь (це позивні) сидять в окопі, і їм жахливо холодно — і це мене відразу приводить у форму. Адже я, на відміну від них, у теплому домі, і все, чим можу допомогти, — спробувати зробити так, щоб їм було менш холодно. Потрібно весь час діяти.
Мешканці прифронтових сіл. Джерело: архів Ольґи СоляжНТ: Під час поїздок на фронт ви часто, маючи можливість перебувати в нормальних умовах, обираєте умови воїнів, витримуєте негоду.
ОС: Власне, зокрема, для того, щоб коли я починаю нарікати на різні речі, наприклад, що заслабкий інтернет, я могла вмить пригадати, що насправді це дуже банальна річ у порівнянні з тим, в яких умовах хлопці на передовій. Бо коли тоді я відчувала страх, перебуваючи в окопі під обстрілом, і розуміла, що означає бути під загрозою втрати життя чи здоров’я, то тепер добре знаю, яку ціну вони платять за те, щоб я могла сидіти в теплому домі.
Це треба весь час собі нагадувати, бо ми черствіємо, звикаємо до війни, наша емпатія притуплюється. І я борюся з цим пригадуючи власні відчуття на фронті, не тільки такі глобальні, як загроза життю, а й дрібні повсякденні незручності, як, наприклад, холод, який не дає нормально функціонувати, від якого воїни не мають куди сховатися. Тому всі українські солдати — для мене герої, якими б вони не були. Бо, трапляється, що вони сперечаються між собою, адже в кожного різний характер, і не всі аж такі суперові — бо вони передусім люди. Але повторю: кожен із них для мене — герой.
НТ: Як змінилася динаміка донатів на ваш фонд «Магія Карпат» у порівнянні з першими тижнями широкомасштабної війни? Хто вас зараз підтримує?
ОС: На початку широкомасштабної війни набагато більше людей переказувало кошти, ніж тепер — це можна було передбачити, це природно. Зараз гроші надходять, по-перше, від людей, які встановили собі регулярні щомісячні платежі, наприклад, по 50 злотих. І я за це неймовірно вдячна. По-друге, ми отримуємо нерегулярні перекази, і деякі дуже зворушливі. Наприклад, кілька днів тому отримали 24 тисячі злотих, зібрані під час похорону пані Ірини Дрозд, довголітньої директорки української школи у Білому Борі. За ці кошти три дні тому ми купили авто Toyota Hilux для солдатів.
Кілька тижнів тому ми отримали донат від двох неймовірних дівчат із Ґданська — вони попросили, щоб на їхні дні народження їх вітали переказами на рахунок нашого фонду. Це дуже зворушує.
Ми отримуємо гроші від людей, які нам довіряють і знають, що ця допомога потрапить безпосередньо до воїнів. Я дотримуюся такого принципу з 2014 року — реагувати на найактуальніші потреби на фронті.
Найближчим часом я повезу на передову нові радіостанції з додатковими батареями, машину та прилад нічного бачення. Я завжди питаю в хлопців їхньої думки про привезені речі, щоб знати на майбутнє, що для них найкраще і найзручніше.
Але насправді надіслані нам кошти дуже швидко розходяться. Вже не кажучи про те, що весь час потрібно орендувати машину, яку я мушу заправити туди й назад. Щоправда, на щастя, завжди вдається знайти водія, який везе нас безплатно і не хоче брати грошей за те, що їздить із допомогою на передову.
Зараз ми допомагаємо — як такі собі посередники — пластунам, яких теж чимало воює в різних підрозділах. Ми для них шукаємо в Польщі генераторів і сонячних панель, перевозимо їх на фронт, а оплачує все американський Пласт.
НТ. Ви кажете «ми». Скільки людей працює у фонді?
ОС: У фонді «Магія Карпат», крім мене, є ще Петро Павлище. Він веде всю документацію, бухгалтерію, бо в нас великий фінансовий оборот і ми скрупульозно провадимо звітність — працюємо дуже прозоро. Впродовж понад пів року, відколи триває повномасштабна війна, назбиралося до 20 грубих папок документації, де описаний кожен, навіть найменший видаток.
НТ: Ваше волонтерство, очевидно, аж ніяк не сприяє вашій роботі?
ОС: Я не тільки етнологиня, але й присяжна перекладачка з і на українську мову. Після 24 лютого, відколи я активно волонтерю, втратила майже всіх своїх клієнтів. Зараз я практично не працюю. Я вважаю, що зараз потрібно передусім помагати Україні. Є зима. Раніше треба було помагати, бо все тільки починалося й у солдатів практично нічого не було, потім треба було помагати, бо війна ввійшла в важливу фазу — хлопці отримали трошки вітру в вітрила і пішли в контрнаступ. Потрібно діяти.
