23 лютого 2022 року 50-річний Василь Антоненко виїхав зі Славутича на чергову зміну до Прип’яті. Ці міста — одні з наймолодших в Україні — були зведені в совєтські часи для обслуговування Чорнобильської атомної електростанції. Місцеві пам’ятають їх світлими, просторими й завдяки «мирному атому» — багатими.
Після вибуху реактора 1986 року Прип’ять довелося евакуювати, й тепер Славутич — місто енергетиків, а Прип’ять — покинута в міжчассі місцина. Проте вона притягує туристів з усього світу: висушений басейн, залишені на партах шкільні зошити, оглядове колесо, яке так ніколи й не запустили.
Електричкою Василь, як зазвичай, перетнув білоруський кордон — у цьому кутку Полісся в українські землі клином входять білоруські — і знову в’їхав до України. Саме через Білорусь пролягає найкоротший шлях зі Славутича до ЧАЕС — менш ніж годину, а в об’їзд довелося б у кращому випадку згаяти шість.
Василь знав з медіа: десь тут, на території Білорусі, дислокуються російські війська. І розумів, що росіяни наступатимуть на українську столицю також через Чорнобильську зону відчуження. Попри досі небезпечний рівень радіації, який в окремих місцях зони перевищує норму в кілька разів, це найкоротший шлях до Києва. Як і всі українці, Василь хвилювався в передчутті війни, проте важко було передбачити, коли саме вона почнеться: сьогодні, завтра чи за тиждень.
Чоловік їхав на 12-годинну зміну, адже через високу радіацію в зоні відчуження заборонено довго перебувати, тому працівники постійно змінюють одне одного. Колись люди зможуть повернутися у цю 30-кілометрову зону. Можливо, вже за пів століття. Але в 10-кілометрову, напевно, ніколи.
Василь працює у Прип’яті на водоканалі. Колись це підприємство забезпечувало водою все місто, а тепер — тільки атомну станцію, щоб охолоджувати ядерне паливо. «Що станеться, якщо припиниться постачання води? Краще не перевіряти», — сміється Василь.
Частина російських військ, які 24 лютого зайшли з Білорусі, залишилася в зоні відчуження, а частина рушила на Київ. Пости радіологічного спостереження в зоні й околицях зафіксували підвищений рівень радіації — ймовірно, важка військова техніка здійняла в повітря радіоактивний пил.
Вже опівдні російські військові ввійшли на територію ЧАЕС, попри те, що міжнародне право, яке регламентує ведення воєнних дій, суворо забороняє захоплювати атомні станції. Понад сотню працівників та нацгвардійців, які охороняли ЧАЕС, опинилися в заручниках. Відтоді й до часткової ротації персоналу, що відбулася 20 березня, люди працювали цілодобово. Спали почергово: на стільцях, столах і підлозі. Готували з продуктів, які були на станції. Намагалися контролювати втому: на такій роботі втома означає небезпеку допуститися помилки.
За спогадами багатьох працівників, російські військові не дотримувалися жодних правил перебування на таких об’єктах.
Фельдшерка станції якось сказала, що ЧАЕС — монстр, який дрімає. Тож працівники робили все можливе, аби він і надалі не прокидався.
Тож ранок 24 лютого Василь зустрів у Прип’яті на водоканалі. Він уже знав, що почалася повномасштабна агресія РФ, але продовжував спокійно працювати — налаштовував насоси, регулював подачу води, стежив за показниками. Про всяк випадок Василь склав у сумку кілька консерв та два літри води. Чоловік побоювався, що окупанти їх усіх вивезуть.
У Василя був план на випадок, якби щось таке почалося. Оскільки він добре знав місцевість, то міг би стежками вийти до Ужу, річки свого дитинства, — там, на самому краю зони відчуження, стоїть монастир. Василь попросив би монахів допомогти переправитися йому через річку, на територію поза зоною. Там уже буде простіше, адже неподалік живуть його родичі. Але була в цьому плані одна непевність: Василь не міг знати точно, чи там, біля монастиря Української православної церкви Московського патріархату, немає російських солдатів.
24 лютого, коли росіяни зайшли на територію ЧАЕС, начальник зміни подзвонив на водоканал і велів працівникам (Василеві, охоронцеві та лаборантці) все залишити й приїхати на станцію.
Працівники станції, які не контролюють реактор, у позаштатній ситуації за протоколом повинні покинути робочі місця. Власне, Василь бачив, як вони спускалися до протирадіаційного укриття. Усі, згадує чоловік, були пригнічені: «Люди ходили з опущеними поглядами, розгублені, ніхто не розумів, які в росіян плани та навіщо їм ЧАЕС».
Вранці 24 лютого, коли почався перший обстріл, на водоканал до Василя прибилося четверо хлопців. Троє з Дніпра та один із Запоріжжя, — вочевидь, потрапили сюди незаконно, манівцями. У зоні відчуження сталкери хотіли натягнути линву між двома 16-поверхівками й пройтися нею. Ці висотки розташовані поруч із водоканалом та будинком, де до евакуації 1986 року жила зі своїми батьками дружина Василя. Та екстремали не тільки не натягнули линву, а й самі опинилися в пастці. Вони не знали ні що діється довкола, ні що їм робити. Василь із колегами забрали хлопців із собою на станцію, де керівництво прилаштувало їх допомагати кухарям у їдальні. Романтика життя в місті-привиді вже не була такою привабливою: у хлопців швидко б закінчилися вода і їжа, а вибиратися звідси тими ж шляхами, якими вони потрапили сюди, навряд чи безпечно — ніхто не знав, де саме тут чатують окупаційні війська.
Начальник зміни з дозволу окупантів попросив Василя повернутися на водоканал у Прип’ять, адже на ЧАЕС потрібно безперервно подавати воду, аби охолоджувати паливо. Інакше воно розплавить захисні конструкції й може статися витік радіації. Перед від’їздом зі станції Василь детально розпитав хлопців, як вони проникли в зону, — хотів знати маршрут, який міг йому знадобиться.
***
Василь народився в селі Стечанці неподалік ЧАЕС. Його діди-прадіди мешкали на цих землях з давніх-давен, ще до приходу совєтської влади. А от батьки дружини, як і більшість місцевих, свого часу оселилися тут через станцію — працювали спочатку на її будівництві, а згодом і при обслуговуванні.
ЧАЕС почали зводити 1970 року, й незабаром із родинного двору Василя уже виднілися височезні вентиляційні труби станції. Тоді ж влада проклала в околицях нові дороги, електрифікувала села, де досі не було світла.
Молоді спеціалісти з усього СРСР отримували роботу на ЧАЕС й переселялися до Прип’яті. Місто майбутнього кращало на очах: новенькі парки, дороги, школи, просторі квартири. Усього вдосталь, усі щасливі, усе — завдяки «мирному атому». Але ще змалку Василь мріяв стати будівельником і виїхати звідси, щоби побачити інші міста й краєвиди.
Коли 1986 року вибухнув реактор, Василеві було 18. Він із хлопцями допомагав евакуйовувати колгоспних коней та корів. «Ми шукали їх, зганяли в табуни й вели до вантажівок».
Такими запам’ятав ці дні Василь — крик і плач коней і корів, згорьовані очі людей, особливо літніх, які не хотіли віддавати свою худобу й не бажали виїжджати.
З армії Василь повернувся вже в новий дім у Славутичі — за межами зони. Адже його збезлюднілу Стечанку поглинув радіаційний ліс. Чоловік таки вивчився на будівельника й виїхав: зводив будинки в Криму. Та з часом розчарувався у роботі, адже на будівництві доводилося працювати за будь-якої погоди, та й за насипами й кранами не дуже порозглядаєш нові краєвиди. Тож Василь повернувся в рідні місця і влаштувався працювати на станції.
Спочатку він ремонтував турбінне обладнання. «У деяких місцях температура зашкалювала, тож туди годі було підступити без спеціального костюма, такого як у космонавтів», — розповідає Василь, жестами показуючи, як одягає на обличчя уявну маску. У цій роботі надзвичайно важлива швидкість. Часом за одну робочу хвилину давали два дні відгулу. Дуже швидко можна було назбирати на цілу відпустку. «Тільки що це за робоча хвилина, після якої треба 48 годин відпочивати?»
15 грудня 2000 року зупинили роботу третього енергоблока, що означало закінчення експлуатації ЧАЕС. Проте на станції залишалися працювати сотні людей — потрібно було моніторити ситуацію, тим більше, що в зруйнованому реакторі під сталевим укриттям зберігалися залишки ядерного палива.
***
Зі станції на водоканал Василь повернувся один — без охоронця, лаборантки та чотирьох екстремалів. Увесь перший тиждень чоловік сам провів у приміщеннях водоканалу під гул насосів і поодинокий гавкіт за вікном — тут жило чотири собаки. Їжу для них, як і для інших тварин у Прип’яті, привозили волонтери. Тепер Василь ділився з чотирилапими своїми консервами й залишками обідів. До повномасштабної війни собаки не раз ставали здобиччю вовків, які приходили сюди в пошуках їжі. Але того тижня сіроманці не з’являлися: можливо, їх налякали вибухи.
Василь відповідав за «підйом води» — стежив за роботою насосів. Стривожений голос у слухавці зі станції передавав, чи додати, чи збавити постачання води.
Впродовж зміни на водоканалі заборонено спати. Та в одній із кімнат працівники мали шафку для речей і старий диван. «Цей диван, так би мовити, нелегальний, — розповідає Василь. — Його поставили тут, ще коли для очищення води використовували їдкий і небезпечний газхлор. Якщо людина випадково вдихне — їй відразу стає зле, потрібно її покласти полежати. Ми й клали на диван». Тепер Василеві довелося на цьому дивані «ночувати» всі наступні 25 днів безперервної роботи, до ротації. Дуже пригнічували канонади, автоматні черги, вибухи, тому кожної вільної хвилини чоловік молився. Усі 25 п’ять днів.
А ще читав Біблію, з якою ніколи не розлучався. Якщо одні люди самотужки шукали аскези — то тут аскеза сама знайшла Василя.
На другий тиждень перебування на водоканалі за наказом начальника і з дозволу окупантів до Василя приєднався охоронець. Тепер їх було двоє. Охоронець не вірив у Бога, але дотримувався тієї ж думки, що Василь, — якісь вищі сили, на які ми не маємо впливу, вже все вирішили, і буде так, як має бути.
Незабаром на водоканал приїхали окупанти. Поводилися гордо, говорили зверхньо. Про що б не йшла мова — все зводилося до того, що вони повернуть СРСР. Василь народився ще в совєтській Україні, проте такі сентименти для нього були неприйнятні. «Мої бабусі й дідусі жили тут, працювали для себе. Потім прийшла совєтська влада й буквально все в людей відібрала. Я не розумів цієї туги».
Через обстріли на станції й водоканалі пропала електроенергія. Не тільки насоси не могли качати воду — взагалі нічого не працювало. Василь нервувався, адже вода мала подаватися постійно. До того, як ситуація стане вкрай критичною, залишалося кілька днів. «На станції є певний запас своєї води, але він невеликий. Потім паливо перегрілося б і розплавило захист».
Начальник ЧАЕС пояснював росіянам, що без електрики ніяк — станеться катастрофа. На станції були резервні дизель-генератори 70-х років випуску, але не було чим їх заправити. На щастя, слова начальника переконали окупантів і вони почали зливати дизель зі своєї важкої техніки. Впродовж п’яти днів вони віддали ледь не половину свого палива, відповідно частина танків вже не могла просуватися звідси вглиб України. Один генератор привезли й на водоканал. Василь почав жорстко економити пальне і воду.
***
Мобільний зв’язок у зоні відчуження зник ще 24 лютого. Перш ніж будку КПП на в’їзді до Прип’яті обікрали російські військові, Василь встиг забрати з неї звичайний дисковий телефон. Так чоловік мав зв’язок не лише зі станцією, а й рідними в Славутичі: в нього вдома теж був такий рідкісний зараз дротовий апарат. Василева дружина взялася передавати звістки зі станції тим, хто не мав жодного контакту з близькими.
Якийсь час обіди для Василя привозив із ЧАЕС водій Володя, з яким можна було трохи поговорити, але недовго — щоб не дратувати росіян. Згодом російський генерал, який перебував на ЧАЕС, наказав, щоби Василя привозили на обід до їдальні на станції. Так чоловік почав з’являтися там щодня. «На ЧАЕС було дуже брудно, розкидане сміття військових, якісь ганчірки, одяг. Працівники ходили сумні й втомлені. Я бачив там у полоні нацгвардійців — дівчат і хлопців, — які раніше охороняли станцію, і розумів, що окупанти так просто їх не віддадуть. Я підходив до декого й тихо казав: “Чуєте, я молюся за вас. Все буде добре”».
Кухарки ледь встигали щодня готувати на 300 людей. Порції довелося зменшити, аби протриматися на запасах, які були на станції ще до окупації. Проте втомлені жінки навіть ухитрялися смажити млинці. Василь не забував вихопити щось із недоїдків росіян — для собак на водоканалі. Він помітив, що через недоїдання дві сильніші вже почали нападати на слабшу.
24-го дня затяжної зміни під окупацією людей сповістили, що частину персоналу змінять.
Тоді вдалося евакуювати 64 особи, серед яких змінні працівники ЧАЕС, зокрема Василь, службовці Національної гвардії та хлопці-сталкери.
Людей посадили в автобуси й повезли через Білорусь, тим самим шляхом, яким 23 лютого Василь приїхав на роботу.
На території Білорусі всіх ретельно обшукали, уважно перевірили документи. Далі дорога додому вела через водосховище, Київське море, дамбу на якому ЗСУ підірвали ще при наступі росіян. Окупанти не подбали про зручну переправу евакуйованих. Втомленим працівникам ЧАЕС добровільно зголосилися допомогти двоє рибалок з прикордонного українського села Мньов. Анатолій і Сергій під прицілами російських автоматів перевозили людей на дерев’яному саморобному човні. Окупанти вимагали, аби човен плив без захисного тенту і без світла, хоча у ті дні темніло рано. Двоє рибалок, веслуючи, зробили впродовж дня 25 ходок. Пливли обережно, аби човен не перевернувся, адже ширина Дніпра там — півтора кілометра.
Василь налякано вдивлявся у темряву. Здавалося, примітивний човен ось-ось піде під воду. Рятувала тільки вправність рибалок. Водночас Василя сповнювала безмежна вдячність Богові, що все ж вдалося покинути вимушену келію, у який він упродовж 25 днів робив усе можливе, щоби ядерний монстр й надалі спав.
Текст написано для проєкту «Українські автори для Європи. Європа для українських авторів», організованого порталом Rozstaje.art. Проєкт фінансується Міжнародним вишеградським фондом, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.
