Від майстерні до культового театру

Nowy Teatr заснували у січні 2008 року. Кшиштоф Варліковський, художній керівник, запросив продюсерку театру та кіно Кароліну Охаб до участі у створенні нового арт-місця у Варшаві, хоча свого приміщення театр тоді ще не мав.

Художній керівник театру Кшиштоф Варліковський. Фото: Маурицій Станкевич / Nowy Teatr / Facebook

П’ять років Nowy Teatr ставив спектаклі, організовував мистецькі заходи та дискусії у винайнятих залах, на вокзалах, у кав’ярнях і навіть просто неба, на міських площах. Вимушена (через відсутність місця) свобода сприяла творчому вивільненню й експериментуванню. Водночас театрали шукали стале стаціонарне приміщення і врешті знайшли: у будівлі колишньої виробничої майстерні, на Мокотуві (на перехресті вулиць Мадалінського та Сандомирської).

На місці сьогоднішньої будівлі театру ще 150 років тому був кар’єр, з якого добували глину для виробництва цегли. Через кілька десятиліть його засипали сміттям, а 1927-го тут збудували виробничу майстерню ремонту міських прибиральних машин. Тож дуже символічно, що через багато десятиліть на місці глиняного кар’єра продовжують творити цеглу — «культурну», з якої будується сучасний соціум.

Nowy Teatr «живе» у цих стінах з 2013 року. Спершу він функціонував у ще не відремонтованому приміщенні, де презентував, зокрема, «Варшавське кабаре» за п’єсою драматурга Пьотра Ґрущинського. Та вже через рік історичну залу майстерень, деякі адміністративні будівлі й прилеглу територію почали модернізовувати та пристосовувати до потреб театру.

Будівля Nowy Teatr. Фото: Маурицій Станкевич / Nowy Teatr / Facebook

Довоєнна промислова майстерня була лише конструкцією, вільною від будь-яких архітекторських рішень і художніх нашарувань. І саме тут постав незвичний і вільний художній майданчик. В амбіціях Кшиштофа Варліковського було створити культурний осередок за зразком паризького Центру Помпіду, а також берлінського Radialsystem V — там у постіндустріальному просторі колишньої насосної станції постав престижний культурний центр. Завдяки мобільній конструкції сцени та зали, театральний простір Nowy Teatr можна трансформувати під різні формати вистав — від камерних постановок до масштабних експериментальних проєктів. 

У квітні 2016 року на базі театру заснували Міжнародний культурний центр, який позиціонує себе як відкритий до всіх культурно-освітній простір. Крім вистав, тут часто проходять майстер-класи, дискусії, зустрічі з відомими митцями, презентації, читання. 

Феномен Варліковського 

Nowy Teatr часто називають театром Варліковського, але потрапити на вистави цього культового режисера непросто: квитки розлітаються за мить, щойно з’явиться афіша. 

Кшиштоф Варліковський

Nowy Teatr був створений, щоб відійти від закритого і формального, монументального боку театру і піти іншим шляхом, з іншим естетичним баченням, іншим типом глядачів і спонсорів. Мені хотілося створити щось ближче до людей, позбутися всіх цих ритуалів і кодів. І, звичайно, я хотів, щоб це було місце роздумів, а не просто місце виступів. Це майданчик для важливих розмов з відповідними людьми, для численних заходів, покликаних заохочувати до сучасного мистецтва (танці, концерти, виставки тощо).

Кшиштоф Варліковський вивчав історію, романську філологію та філософію в Яґеллонському університеті. 1983 року виїхав із Польщі, жив переважно в Парижі, де слухав курс з історії античного театру в Практичній школі вищих досліджень, вивчав філософію, французьку літературу та іноземні мови в Сорбонні. 1989-го він повернувся до Польщі і вступив на режисуру драми Державної вищої театральної школи в Кракові й навчався, зокрема, у Крістіана Люпи.

Кшиштоф Варліковський (по центру) після вистави «Одіссея. Історія для Голлівуду». Фото: Пінелопі Герасімоу / Nowy Teatr / Facebook

Перша вистава Варліковського на польській професійній сцені — «Маркіза д’О» Генріха фон Кляйста — у краківському Старому театрі (1993). А славу сценічного провокатора йому принесла постановка п’єси Бернара-Марі Кольтеса «Роберто Зукко» (1995). 

Феномен Кшиштофа Варліковського полягає в його особливому підході до театру, зокрема сміливих режисерських рішеннях, відборі глибоко філософських п’єс та новаторському залученні сценічного простору. 

Варліковський переосмислює класичні твори Шекспіра, Софокла, Есхіла та інших авторів, надаючи їм сучасного звучання. 

Кшиштоф Варліковський

Моїм учителем ремесла став Шекспір. Я ціную небажання Шекспіра йти на компроміс і прагнення охопити весь світ, а не тільки його частину.

У доробку Варліковського — «Зимова казка» (1997, Nowy Teatr, Познань), «Приборкання норовливої» (1998, Драматичний театр, Варшава),ну, і куди ж без «Гамлета»? Його режисер ставив двічі: 1997 року в Театральній школі Бейт Цві в Тель-Авіві та 1999-го у варшавському Teatr Rozmaitości (з 2003-го — TR Warszawa). У варшавській постановці режисер відійшов від політичної перспективи драми. Гамлет у виконанні Яцека Понєдзялека насамперед розмірковував про власну самоідентифікацію, зокрема сексуальну. 

Варліковський двічі ставив і шекспірівську «Бурю»: спершу в Штатстеатрі в Штуттґарті, згодом — у Teatr Rozmaitości. Під час роботи над варшавською постановкою режисера не покидали думки про вбивство поляками євреїв у Єдвабному, тому у виставі порушено питання прощення й примирення у світі втрачених цінностей.

Виставу Варліковського «Сон літньої ночі» в Національному театрі в Ніцці (2003) сприйняли як провокацію: частина публіки покинула зал, як тільки на сцені з’явилися оголені актори.

В його постановках чимало відсилань до сучасної культури, зокрема кіно, а також філософії, політичних подій, що робить вистави актуальними і ближчими до глядача. Варліковський сміливо змінює місце дії, діалоги й смислові акценти. Крім того, режисер часто змішує історичні та міфологічні елементи з політичними та соціальними, що створює багатошаровість змісту. 

Режисер не боїться порушувати теми, пов’язані з сексуальністю, ідентичністю, смертю і політичними конфліктами, тим самим даючи аудиторії інструмент руйнування стереотипів.

Кшиштоф Варліковський з Маєю Осташевською після спектаклю Elizabeth Costello. Фото: Анджей Хира / Maja Ostaszewska / Facebook

Та репутацію одного з найвпливовіших режисерів сучасного європейського театру за Варліковським закріпила «(А)поллонія», прем’єра якої відбулася у травні 2009 року. У виставі поєднано тексти давньогрецьких трагедій («Іфігенію» Евріпіда та «Орестею» Есхіла) з творами Ганни Краль.

Цього разу режисер порушив проблему моральної відповідальності та травми — приватної й історичної. У центрі — концепція особистої й колективної жертви. Варліковський препарує суть колективної свідомості і намагається простежити те, як суспільство пропрацьовує пам’ять про трагічні події минулого, такі як Друга світова війна і Голокост.

Чимало колег-акторів Варліковського, як-от Маґдалєна Цєлєцька та Яцек Понєдзялек, стали важливими постатями польського театру саме завдяки роботі з цим режисером.

Кшиштоф Варліковський

Я ставлюся до акторів як до товаришів, з якими можна довго роздумувати про життя. У нас спільний поколіннєвий досвід. Ми ще пам’ятаємо Польщу часів правління комуністів і початки свободи. Ми всі приїхали до Варшави з провінції і всі досягли успіху. Ми разом дорослішали і разом починаємо старіти. Ми все глибше занурюємося в життя і мистецтво. 

Варліковський приділяє велику увагу й візуальному оформленню вистав. Його постановки часто вирізняються складними декораціями й незвичними костюмами, не кажучи вже про сміливе залучення сучасних технологій.

Кшиштоф Варліковський

Я хочу турбувати глядача. Я не хочу давати йому фронтальне бачення... Я не хочу спрощувати речі для моїх глядачів. 

Варліковський активно реагує на зміни в суспільстві, часто критикуючи прояви несправедливості, нерівності та авторитаризму. Тому можна стверджувати, що його театральні роботи — своєрідна форма вираження громадянської позиції. Особливо чітко це простежується на прикладі спектаклю «Ангели в Америці» (2007) за твором лауреата Пулітцерівської премії Тоні Кушнера. Дія розгортається наприкінці 80-х, на тлі поширення СНІДу. У центрі — середовище нью-йоркських гомосексуалів. Варліковський порушує теми інакшості, маргіналізації та позбавлення коріння, які дуже актуальні також для польської аудиторії. 

Його вистави не залишають глядачів байдужими: вони провокують, обурюють або ж навпаки — захоплюють. Саме тому вони затребувані не лише у Польщі, а й на міжнародній сцені. Вистави Варліковського грали на найбільших світових театральних фестивалях, як-от Авіньйонський фестиваль у Франції та Бієнале у Венеції, Prensa de Otoño в Мадриді, Единбурзький міжнародний фестиваль, Віденський фестиваль, фестиваль Next Wave BAM в Нью-Йорку, Афінський фестиваль, Міжнародний театральний фестиваль Сантьяго, Міжнародний театральний фестиваль PoNTI в Порту, XXI Сеульський фестиваль перформативних мистецтв у Південній Кореї тощо.

Крім того, 2000 року Варліковський дебютував як оперний режисер: він поставив «Музичну програму» британської композиторки польського походження Роксанни Пануфник у Великому театрі — Національній опері у Варшаві. Зараз у його доробку понад 15 оперних постановок.

Варліковський також співпрацює з театрами Парижа, Берліна, Лісабона, Тель-Авіва, Оттави та інших великих міст.

Що в репертуарі? 

Nowy Teatr за сезон презентує близько 10 прем’єр. Зараз у репертуарі — понад 40 вистав. Одна з них — Ich heiße Frau Troffea. Автора ідеї Іґоря Шуґалєєва та режисера Сєрґєя Шабохіна на її задум та втілення надихнули реальні історичні події — танцювальна лихоманка в Страсбурзі 1518 року. У спектаклі розкрито тему колективної істерії, психологічного тиску на суспільство, природи людської поведінки в кризових ситуаціях. У сучасному контексті це перегукується із впливом медіа, дезінформації та соціальних мереж на колективну свідомість.

Одна з найпопулірніших вистав — Elizabeth Costello Кшиштофа Варліковського за однойменним романом Джона Максвелла Кутзее. Образ письменниці Елізабет Костелло вже з’являвся в п’яти виставах режисера. Але в цьому спектаклі Варліковський уперше віддав їй увесь сценічний простір. Образ виник 1999 року: тоді Кутзее запросили прочитати лекції в університетах США про вигадану письменницю Костелло. Відтоді автор написав кілька творів, у яких фігурує ця героїня, і її біографія поступово розрослася. Костелло — творче і життєве альтер еґо Кутзее. Вона звертається до людського сумління, порушуючи болісні теми: долі тварин, соціальної нерівності, виключення з суспільства літніх або людей з інвалідністю.

На виставу «Повернення до Реймса» режисерку Катажину Кальват надихнула автобіографія відомого французького соціолога Дідьє Ерібона. У ній порушено питання класової ідентичності, соціальної нерівності, провінційного походження та прийняття гомосексуальності. На сцені у форматі ток-шоу відбувається емоційна сповідь головного героя Ерібона, гомосексуала і інтелектуаліста (його грає Яцек Понєдзялек). По суті, це розповідь про боротьбу за право бути собою. 

Спектакль «Мова майбутнього» Ані Новак привертає увагу поліфонією сенсів. Відправною точкою є міф про Вавилонську вежу. Вистава, в якій він переосмислюється, змушує задуматися над тим, що може залишитися від комунікації між людьми в майбутньому, в епоху глобалізації. Спектакль також відсилає до футуристичного порнографічного фільму Cafe Flesh 1982 року, в якому внаслідок ядерного вибуху більшість людства втрачає статевий потяг. 

Центральною віссю спектаклю «Silenzio!» Рамони Наґабчинської є опера: через неї режисерка дає змогу прозвучати жіночому голосу. А голос жінки тут — метафора потреби бути почутою в суспільстві, відсилання до боротьби за рівність. 

Спектакль Рамони Наґабчинської «Silenzio!». Фото: Маурицій Станкевич / Nowy Teatr / Facebook

У виставі «Фобія» Маркуса Ерна і Кароля Радзішевського порушено проблему дискримінування, відсутності толеранції та лицемірства щодо ЛГБТ-спільноти. Через абсурдні й карикатурні сценічні образи символічно представлено політику подвійних стандартів і соціальну ворожнечу. Скажімо, в одній із ключових дій бойовий загін геїв Fag Fighters протистоять членам родини та представникам бізнесу й мистецтва. «Фобія» — це іронічна критика стереотипів і комерціалізації підтримки ЛГБТ+. 

У виставі «Гості вечері Господньої» (за сценарієм Інгмара Бергмана і в постановці Томаша Фризеля) порушено тему самотності, духовної кризи та пошуку сенсу. На тлі білого відкритого простору, що символізує чистилище, персонажі розмірковують про життя, смерть і віру. Серед ключових героїв — Марта, яка пережила чудо від Бога, в якого не вірить; Йонас, охоплений депресією й наляканий загрозою ядерної війни; Алґот, церковний служитель, що страждає через хворобу хребта й повсякчас читає про Христові муки, аби подолати безсоння. 

Український фокус

З самого початку повномасштабного вторгнення Nowy Teatr підтримує Україну.

Актори після спектаклю, березень 2022. Джерело: Nowy Teatr / Facebook

У лютому 2022-го театрали відмовилися їхати на московський фестиваль «Золота маска» з виставою Кшиштофа Варліковського «Одіссея. Історія для Голлівуду». «Ми не можемо прикласти руку до путінської фікції нормальності», – заявили тоді у театрі.

У приміщенні Nowy Teatr відбуваються заходи для української спільноти на честь християнських свят, зокрема «Розколяда» й Великодні зустрічі (у партнерстві з Українським домом під патронатом Посольства України в Республіці Польща і мера Варшави). Спектаклі супроводжуються українським перекладом. А ще Nowy Teatr приймає у себе митців із України (а також Білорусі).

Солідарність із українцями Nowy Teatr виражає і самими виставами. Скажімо, у перформансі «Кіберельф» режисерка Маґда Шпехт розповідає про свою цифрову боротьбу проти російської пропаганди та дезінформації. Коли почалася повномасштабна війна, мисткиня відійшла від театрального режисерства й стала «кіберельфом», себто борчинею з російськими тролями та дезінформаторами. Глядач перформансу дізнається, як віртуальна армія «ельфів» бореться з фейковими новинами і тролями, зокрема в телеграмі, інстаграмі, ютюбі й фейсбуці. «Кіберельф» — своєрідний заклик до всіх долучатися до боротьби з дезінформацією й загалом підтримувати Україну. І заклик цей адресований не тільки українцям і полякам, а всім європейцям.

Спектакль Маґди Шпехт «Кіберельф». Фото: Маурицій Станкевич / Nowy Teatr / Facebook

Сама Маґда активно підтримує українців, які, втікаючи від бомбардувань, знайшли прихисток у Польщі. А ще вона дала дах над головою Йолі — собаці із харківського притулку. 

*

Nowy Teatr у Варшаві — культурний й інтелектуальний простір, в якому людина вступає в діалог із мистецтвом. Без пафосної театральності, але зі сміливими режисерськими рішеннями. 

Редакторка Наталя Ткачик