Про щоденну молитву

Вони якраз в’їжджали у Вифлеєм
у непофарбовані печери ворота
ослик затрусився наче від коклюшу —
злякався капіталістичного золота

Святий Йосиф звів догори брови —
а Вифлеєм наповнився мудрецями
психологами
астрономами
медитувальниками
яких так високо підхопили на сьоме небо
що вони забули про мамині іменини
про язичок черевика
про крихти хліба для горобців

Верблюди били копитами
і перетворювали Святу Землю на бубон
віл похитувався — наче гойдався на гойдалці —
Божа Мати сказала Святому Йосифові:
— Не пускай.

Нехай їм місяць по срібному ярлику прив’яже
нехай чекають поки найменший пастушок
молитву докаже

У зелений горошок

Не малюйте Богородицю у вифлеємській стайні
тільки в синій чи рожевій сукні
блакитнооку
це ні до чого

Тоді було стільки у Вифлеємі золотого неба
білих ангелів попід стінами
строкатих пастушків за порогом

Б’юсь об заклад що хтось запалив свічку
перед яслами з сіном
як червону лампадку перед Богом

Ослик підстрибував на чорних копитцях
у фіалковій темені шепелявив віл
рудих пророків купав святий Йосиф
у срібній воді

— Поки Тобі, Матусю, — думав Ісус, —
куплять корону велику
Тобі краще в блузці у зелений горошок
і старих черевиках

Такий малий

Грудень ялинка
щасливий ослик
зарозумілий віл
тільки Бог не соромиться
що він такий малий

Святвечір

Він уже зітхав від думки про Різдво
про те як воно було насправді
взявся молитися святій революції у Вифлеємі
від якої ведемо відлік часу
аж тут знову майнув пухнастий хвіст традиції
впросилась до кімнати ялинка
ошатно вбрана
плямкали кльоцки з маком
курка після святвечора поспішала у бульйон
потім було мовчання більше за смуток
і шалик уже різдвяний м’якенький як кицька
щоб не одягатися залегко
і не кашляти затяжко
задрімав на двох кріслах

йому здавалося що слово
стало тілом і оселилося там де нас немає
навіть почув що за вікном
пройшов Христос
простий як костел лише з однією мальвою
обтрушений від снігу і польських колядок
зарано запізно невчасно
натиснув на дзвоник
дзвоник не працював.

На Різдво

Якби хтось сказав перед війною,
що Вроцлав буде польським містом,
поляк стане Папою,
комуністи поставлять пам’ятник Примасові,
ніхто би в це не повірив.
А все це сталося
— казав віл осликові у Вифлеємі.

Яке буде двадцять перше століття?
питають пастушки що співають на колінах
три царі що підморгують до зірки
навіть Ісус такий маленький що не знає.

Ослик ридма ридає
бо не вірив що так буває

Любов

У світі штовханина
політика стара шкапа
дім не той що колись
інша брама
невіруючий перед Різдвом у церкві

тільки любов
божевільна така сама

Три цариці

— Я дружина царя Бальтазара, —
перша цариця казала —
з моїм чоловіком завжди якась морока

Бальтазарчику, — кличу, — сніданок!
А він глипає в небо, як на скарби сорока.
Подаю йому молочко у дзбанку
Так, як він любить, тепленьке,
принесла п’ять яєчок м’якеньких.
Хліба не їв, молока не пив зі склянки,
до зорі тікав від сніданку.
Вирушив у ніч темну й глибоку,
поїхав за зорею високою.
А я досі зі сніданком чекаю,
з морквицею й петрушкою,
із рум’яною хліба цілушкою.

— А я Каспарова дружина, —
друга цариця говорила, —
— мій чоловік був не такий, як інші.
Із псом і котом не грався,
кудись за зорею подався.
Так спішив, що забув, бідачина,
де сандалі й котра година.
Хоч кашляв, як хворе ягнятко,
поїхав у літніх штанятках.
Їде в пустелі, де вітер віє,
а в нього немає шалика на шиї.
Перш ніж йому орден почеплять,
чекаю його з шаликом теплим.

— Я Мельхіорова дружина, —
третя цариця говорила, —
мій цар завше хотів мандрувати.
Тому зовсім не міг він спати.
Хоч мав ліжко, подушку й перину,
не склепив очей ні на хвилину.
Не цілував мене і не пестив,
рахував собі зорі небесні.
Я чекаю свого чоловіка,
Дам йому від безсоння ліки.

Три царі мандрують по світу.
Увінчав їх вінцями ангел.
Із сніданком, шаликом і ліками
Три цариці чекають марно.

Фрагмент друкується за виданням: Ян Твардовський. Інша молитва. Вибрані вірші; переклад з польської Дзвінки Матіяш. — Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015.

Редакція висловлює вдячність А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА за можливість публікації