Сам я потрапив у полон 27 вересня 1939 року на кордоні львівського воєводства у Хмілику разом із двома резервними ескадронами третього полку, які без коней, майже без зброї, після кількатижневого перекидання з місця на місце, постійно відступаючи на схід, а потім петляючи зі сходу на захід, були оточені совєтськими танками і артилерією. Совєтські парламентарі займали таку саму позицію, як і парламентарі львівські. Очевидно, в них були однакові інструкції. Нас запевнили, що рядових відпустять (це зрештою зробили), а офіцерів лише довезуть до Львова і там відпустять на свободу. Сьогодні видається дикою сліпотою те, що ми відразу ж не усвідомили, про що йшлося. Адже цей удар ножем у спину виявився для більшості неочікуваним. Люди були виснажені безперервними боями або, що гірше, відступанням без боїв; зв’язок було розірвано, постійно надходили накази, справжність яких не можна було підтвердити (як той наказ не вступати в бій із совєтськими військами). Приголомшені відомостями про знищення і бомбардування Варшави, про те, що країну залишили президент, уряд, головнокомандувач (мій відділ довідався про це аж 27 вересня з радіо), люди хапалися за соломинку, за тінь надії: може, справді совєти, які все ж таки не зацікавлені у перемозі гітлерівської Німеччини, дозволять нам принаймні перебратися через кордон і брати участь у подальшій боротьбі, вже не в Польщі, де битва була наразі програною, а у Франції.
Тисячі політруків різними способами намагалися роздмухати в нас ту невиразну надію. А про те, що нас мали вивезти за межі Польщі, до совєтських таборів, не тільки жоден представник совєтської армії не говорив, навпаки, всі аж до самого кордону авторитетно запевняли, що про це не може бути мови.
— Вы нам не нужны, — повторювали нам на різні голоси.
Я пам’ятаю тільки одного наївного «бойца», який допускав, що нас перевезуть через совєтський кордон, та лише на кілька днів:
– Вас вимиють у бані, покажуть наш театр і відправлять назад.
Офіцерів мого відділу довгими маршами, а потім вантажівками, роззброївши, перекинули до Львова, де нас помістили у розбитих казармах 14-го полку на одну ніч.
До Львова нас довезли в сутінках. На короткий час зупинилися на ринку. Ми сиділи у переповненій вантажівці, вже скількись днів немиті, не голені, без зброї. Вантажівка стояла біля фруктових яток. Один із нас хотів купити кілька яблук і запитав ціну. Коли котрась із торговок хотіла нам ті яблука продати, підбігла друга, огрядна жінка, і, обурено відіпхнувши сусідку, почала хапати великими засмаглими руками яблука і з блискучими, повними сліз очима кидати їх до автівок. Це була коротка мить, але поки «боец» встиг обернутися, ми були засипані яблуками і цигарками, які нам втискали торговки і перехожі. Пам’ятаю серед них молодого єврея з портфелем, який також купив яблук і в такому поспіху кидав їх нам до автівки, що кинув разом з яблуками і свій портфель. Потім нас провезли біля Головної пошти. Вже була суцільна темрява. Нас зусібіч охороняли «бойцы», брутально проганяючи кожного, хто хотів до нас прослизнути. Але з усіх боків уперто, не зважаючи на прокльони, образи і багнети, до нас підбігали жінки, брали записки до сімей, давали нам цигарки і навіть шоколад.
Усе, що я бачив тоді у Львові, це оті нечисленні відрухи всієї вулиці, відрухи братерства, чулості, серця до жменьки збезчещених, бо роззброєних, польських офіцерів, набитих у більшовицьку вантажівку.
Потім — Тернопіль, обвішаний червоними прапорами і транспарантами. То були дні, коли більшість українських і єврейських мас ще з ентузіазмом вітала совєтську армію.
Нас привезли до школи навпроти костелу; він був відчинений і переповнений. Коли нас завели до школи, в юрбі людей, що приглядалися до нас, я помітив молоденьку пару, дівчинку і хлопця, яким було не більше ніж 15 років. Зі старанно причесаним білявим волоссям, скромно, але дуже охайно вдягнуті. Стояли тихенько і дивилися на нас із незмірною увагою, з таким соромом і болем, що цих дитячих очей мені ніколи не забути.
Коли ми дощового болотистого ранку вирушали з Тернополя, до нас підбігла якась заплакана жінка, що їхала на убогому возі, й хотіла нам всунути те, що мала зі собою, — теплий коц, якийсь плащ. Окрім одного українського селянина, який дивився на нас із глибокою ненавистю і стиха кляв, я не пам’ятаю жодного ворожого жесту від української людності. З бідних, об’їдених військом хат нам часто виносили молоко і хліб.
Від Тернополя нас везли до Волочиська вантажівками, а потім погнали пішки. Дорогою ми приєдналися до колони офіцерів, між іншими також ішов генерал Плісовський, той самий, котрий 20 років тому перейшов через усю революційну Росію зі своїм ескадроном і з ним добрався до східного корпусу.
Тепер уже важко було мати ілюзії. Піша колона полонених ставала дедалі довшою, багато хто зомлівав у дорозі, однак тоді я ще не бачив, щоб когось дострілювали, був свідком лише однієї такої погрози, зрештою не виконаної. Ми йшли по шосе через розлогі стерні Cхідної Малопольщі з уже розбитими фігурами святих.
Так ми дійшли до кордону: міст на Збручі, по один бік — височезний дерев’яний хрест посеред хвилястих стернищ, по другий — убоге містечко.
Перше совєтське місто — Волочиськ. Інший світ. Знищені незугарні доми, вбогі, ніби ніколи не ремонтовані. Знаменита електрифікація, про яку стільки чули: поодинокі електричні лампочки, що блимають червоним тьмяним світлом, і профіль Сталіна з червоного неону в міському парку — ось і все.
Украй морально і фізично виснажених нас, 2000 офіцерів, набили до хлівів, куди вже було напхано понад 2000 рядових.
Перша ніч за межами Польщі. Пронизливий осінній холод. Польське військо у тому хліві перетворилося на приголомшений нещастям, морально розчавлений натовп. Панувала цілковита темрява. Коли замикали всі двері, робилася неймовірна задуха, нестерпна для тих, хто сидів у глибині хліва; коли ж двері відчиняли, холод починав діймати тих, хто сидів ближче до виходу. Через те спалахували гострі суперечки в темноті: «замкніть двері», «від смороду ще ніхто не вмер», «відчиніть двері», «нема чим дихати», «бидло, певно, в хліві народилися».
Ми в потемках слухали ці сварки і суперечки, безмежно принижені. І раптом хтось затягнув: «Під Твою опіку, небесний Отче,/ Громада Твоїх дітей віддає своє життя, / Благослови їх і вбережи, / І спаси від лукавого, від злої долі».
І весь хлів почав співати цю пісню — всі як один. У співі був такий дитинний порив, переповнений вірою і слізьми, такий благальний крик в останньому рядку («Бо Ти наш щит, Боже, Отче наш») і така відрухова єдність усіх, що майже фізично відчувалося внутрішнє перетворення, яке через цю стару польську релігійну пісню відбувалося у цьому хліві в кожному. Скільки ж разів по тому я чув її спів у Росії, в таборах, у війську, в Ірані чи в Іраку. Вона завжди будила в мені ніби вчорашні спогади іншого виміру, спогади пісні в таборі у Волочиську.
Нас протримали там заледве кілька днів, ми провели їх у багатогодинному очікуванні на пів менашки водянистої юшки на пекучому холоді, коли наші персональні дані записували ледь письменні совєтські військові або чиновники. В людському натовпі я раз у раз зустрічав тих, хто відкривав мені уривки трагічної епопеї 1939 року. Несподівано зустрів там поручника Л. [Єжи Любенського] в цивільному зім’ятому і подертому одязі, який йому дав якийсь незнайомий український вчитель тоді, коли поручник прокрадався до угорського кордону. У нього була руда борода на червоному від сонця обличчі, він був подібний на жебрака, лише дуже білі руки зраджували, що поручник не завжди був жебраком. Вже після того, як капітулювало командування однієї з армій, він і кілька його друзів-офіцерів вели впродовж доби разом зі своїми відділами артилерійський бій з німецькими відділами, які наступали. Поручник розповідав мені про пораненого в око підхорунжого, який, незважаючи на це, зі своєї дрібнокаліберної гармати знищив три німецькі танки і плакав від розпачу, що через брак набоїв змушений був припинити вогонь. Потім вони йшли пішки до угорського кордону, прокрадаючись уночі серед німецьких вогнищ, і їх підтримували, годували не тільки поляки, а часто також українці. За кільканадцять кілометрів від кордону їх упіймав більшовицький патруль, і після багатьох поневірянь офіцерів доправили до тих самих Волочиськ. Була у поручнику і в його молодих товаришах така пристрасть далі вести боротьбу, впевненість, що цю війну ми мусимо виграти, що відбувся лише перший акт, така байдужість до своїх труднощів, що сама зустріч із ним збадьорювала і морально ставила на ноги.
Окрім одного, всі з цієї групи були у Старобільську і пропали.
Через кілька днів нас погнали далі. І знову очікування, незліченні години у безконечній колоні, четвірками, під низькими хмарами, що сунули у холодних сутінках, а потім у чорній похмурій ночі, очікування, коли нас доведуть до станції, а потім повантажать у вагони, повезуть у невідомому напрямку.
Потім довгі дні у вагоні. Раптово настали морози, передчасні сніги. Якщо порівняти з іншими потягами, то ми ще їхали відносно зручно, бо вагони були запломбовані, до товарняка запихали тільки 40 осіб, а впродовж шести- чи семиденної подорожі ми тричі отримали теплу страву: в Києві, у Харкові і ще на якійсь вузловій станції. Поза тим, нам давали хліб і в’ялену рибу.
Серед тих, хто їхав у моєму вагоні, був поручник Ральський, офіцер резерву восьмого полку уланів, професор Познанського університету, природознавець. З ним разом я цілий вересень пробув у запасному есадроні восьмого полку уланів. Цей чоловік залишив дружину, донечку і до березня 1940 року нічого не знав про них. Аж у березні отримав вістку, що німці викинули дружину і дитину з мешкання в Познані, дозволивши взяти лише ручну валізку. Впродовж низки років він писав про польські трави, старанно збирав матеріали. Велика, майже закінчена праця, результат тривалих наукових досліджень, які він разом із тим провадив, там, на місці, була знищена разом з усіма матеріалами.
До вересня я поручника Ральського не знав. На перший погляд здавався якимось дитячим і зовсім не військовим. Жартома ми його називали «бебе Кадум» (Bébé Cadum), бо мав обличчя дитини з популярної реклами мила «Кадум». Але саме він виявив рідкісні витримку і спокій. Мав великий авторитет серед солдатів під час трагічних тижнів вересня, і ніщо не могло вивести його з рівноваги.
Навіть під час подорожі до Старобільська, коли нас везли через засніжені українські степи, коли, перемерзлі і голодні, ми не бачили, куди їдемо, Ральський з усією пристрастю вченого приглядався до степів, до стеблинок трав, що стирчали з-під снігу. Цей найкращий поляк, найніжніший чоловік і батько признався мені тоді, ніби з певним соромом: трави викликають у нього таке зацікавлення, що він у стані не тільки відірватися від реальності, а ще й відчувати глибоку радість, дивлячись на незнані степи, які завжди мріяв пізнати.
Ще у вересні, коли ми мусили сходити з дороги, бо німецькі літаки обстрілювали нас із кулеметів, Ральський розповідав мені дивні історії про бур’яни, насіння яких із Канади дісталося до Європи і буйно розросталося на полі, на якому ми ховалися від літаків.
У Старобільську поручник почав писати книжку про луки та ліси і ще у квітні 1940 року, за кілька днів до того, як його вивезли у невідомому напрямку, із променистим обличчям показував мені листки і травинки, які починали рости у таборі, розповідав мені про їх властивості.
Коли цей вчений, надзвичайно добрий і великодушний чоловік, отримав разом з іншими кулю в потилицю, то, напевно, до останньої хвилі зберіг ту саму тиху рівновагу духу, яка ні на мить не покинула його впродовж важкої зими, яку ми провели разом.
*
До Старобільська нас довезли на початку жовтня. Вже лежав густий сніг. Нас оточили сторожовими псами і вели по розмоклому снігу вбогими вулицями, між міськими будинками, бідними, критими соломою глиняними хатами. Якийсь хлопець вискочив, дав нам швидко кавун і втік. Крізь замкнені вікна за нами спостерігали чоловіки й жінки, уважні, співчутливі. Пригадую собі змарніле обличчя однієї з них — сивої, дуже сумної. Вона дивилася на нас крізь окуляри розумними зажуреними очима. Потім я довідався, що власне до Старобільська було заслано багато російської інтелігенції з великих міст на поселение.
Більшість прибулих помістили у колишніх монастирських будівлях на території майбутнього табору, а частину, яку не вдалося туди впхати (я був серед них), — в якійсь установі чи в’язниці в центрі міста.
Нас, кількасот, тримали там на оточеному мурами подвір’ї, в чотирьох маленьких коморах і у великій возовні, в якій стояли дивні старі брички, а вся підлога була засипана клаптями брудних паперів, книжок, журналів з якоїсь знищеної бібліотеки. В одній зі стін возовні була велика, вибита кулями яма на висоті голови людини, яка стоїть. Нам розказували, що власне там 1917 року розстрілювали буржуїв. Подібну вистріляну яму я бачив у мурі, що оточував старобільський монастир. Кажуть, там розстрілювали черниць із тамтешнього жіночого монастиря. Ті папери, розсипані на підлозі возовні, стали для нас просто порятунком, бо вночі брався мороз і спати було тяжко. З товаришами із полку ми навчилися вкладатися за спеціальною системою, так щільно один біля одного, що коца могло вистачити на трьох. А на той коц ми ще сипали папери, які нас захищали від морозу. І все ж я не міг витримати того холоду і протиснувся до однієї з набитих комор, де натомість нас жерли воші й де було так тісно, що, сидячи скуленим, неможливо було ворухнутися, але де принаймні було тепло.
Там я зустрів старого лікаря з Варшави, доктора Кемпнера. Я був із ним побіжно знайомий із «Зємянської», радше знав його як невтомного жартуна. Доктор походив з відомої асимільованої єврейської сім’ї і хвалився, що в помешканні його бабусі у Варшаві відбулося останнє засідання повстанського національного уряду 1863 року. Його батько відігравав важливу роль у позитивістському русі і редагував спільно зі Свєнтоховським часопис. Сам він, лікар одного з варшавських шпиталів, був об’єктом постійних махінацій низки молодих літераторів і художників. Коли хтось не мав кількох злотих, то позичав у доктора, і він щиросердо витягав із гаманця останні монети.
Сьогодні я зустрів Кемпнера в тій коморі у Старобільську. Його мобілізували разом з іншими лікарями. Останнім місцем його практики був Тернопіль, і звідти доктора перевели до Старобільська. Похмурий, з великим носом і посивілою розкошланою чуприною, він сидів скулений, підібгавши дуже худі ноги, і нагадував старого хворого крука. З величезною апатією зносив усі ці умови. Перших п’ять совєтських рублів, які в мене були, я отримав від Кемпнера: з Тернополя він вивіз кільканадцять рублів і роздавав їх за давнім звичаєм із «Зємянської».
Через якийсь тиждень мене перекинули до відповідного табору. На території завбільшки приблизно 10–15 гектарів стояла велика церква з обламаними хрестами, уживана як комора для пшениці. Під час нашої присутності до тієї церкви з усієї околиці звозили сотні возів пшениці, а протягом зими цілий запас вивезли, як нам тоді казали, до Німеччини. Була і друга церква, менша, заповнена аж до вершка багатоповерховими нарами і напхана в’язнями. Окрім того, була низка старих монастирських будівель, де тисячі полонених, яких тимчасово розмістили у Старобільську, жили і спали на голій землі, на нарах, у коридорах, усюди.
Тільки в кінці жовтня звідти вивезли 5000 рядових, залишивши офіцерів, кількадесятьох підхорунжих, а також кількадесятьох цивільних.
Тієї передчасно сніжної і морозної осені сюди було зігнано тисячі обірваних і завошивлених людей. Спочатку не було й мови, щоби всі могли жити під дахом. У тому ж Старобільську поставили намети.
Упродовж перших тижнів не було організовано елементарного: ані лазень, ані дезінсекції, ані достатнього харчування.
Зате всюди на подвір’ях і навіть у лазні встановили жахливі радіогучномовці. Й вони від ранку до ночі верещали, хрипіли, як і по цілій Росії, пропагандистські антипольські «побрехеньки», перемежовувані... Шопеном. (Навіть через безнадійне радіо раптовий уривок етюду, ноктюрна чи сонати захоплював і зворушував.)
Однієї міської лазні було замало тисячам людей. Одяг прожарювали, щоб знищити вошей, але температура була недостатньою, тож повертався він неодноразово з більшою кількістю паразитів. Пам’ятаю товаришів, які благали, щоб їм дозволили протиснутися під нари, бо це було ще єдине вільне місце, інакше вони були би змушені ночувати на холоді.
Увесь цей натовп пронизував розпач і гнітило приниження. Кожен спочатку відчував себе самотнім і замкнутим у своєму болі. Адже ми в той час майже нічого не знали, окрім пронизливих чуток про цілковите знищення Варшави, де у багато кого з нас залишилися сім’ї, про сотні спалених міст і сіл. Ми чули тільки щоденні незліченні наклепи на Польщу, кпини з польського війська, якими нас годувало радіо.
Найближчі товариські зв’язки підтримували з тими, з ким провели найважчі тижні вересня. Але це, зрозуміло, мало цікавило наших володарів. Нас свідомо роз’єднували, отож щоразу перекидали деінде. У возовні я залишив на декілька тижнів усіх товаришів з восьмого полку. Поручника Радлінського, твердого і розумного професійного офіцера, який у вересні серед нас, офіцерів резерву, був єдиним у підрозділі військовим фахівцем, хто справді воював. Іще був поручник Ральський, про якого я згадував, поручник Бурщинський, котрий потім, можливо, найтяжче з нас усіх зносив табір і підхопив дуже відому в таборах хворобу, яка декотрими оволодівала, як наркотична залежність: він слухав і розносив найбільш фантастичні, оптимістичні вістки. Коли ми намагалися доводити йому нереальність тих вісток, поручник не раз ображався і сердився, як дитина. Але цей фізично могутній, повний сил та енергії чоловік буквально задихався на таборових нарах. Також залишив я у возовні молоденького підпоручника Шеффера, ентузіаста Ґдині, де він впродовж останніх років працював. У найгірші дні вересня Шеффер планував, як ми відбудуємо Ґдиню, і не втрачав оптимізму. Жоден з них пізніше не віднайшовся.
Вирваний з цієї жменьки, з якою я зжився, переведений до великого табору, я спочатку жив у великому цегляному червоному будинку, в залі з кількадесятьма капітанами. Я був «зіпсований» останніми передвоєнними роками, впродовж яких мені вдалося створити собі такі умови праці, коли більшу частину дня я проводив у цілковитій самотності, а решту часу – з кількома найближчими людьми.
Спочатку це життя постійно в натовпі, коли людина ані хвилинки не була сама, і коли в очі кидалися передовсім найслабші та найбрутальніші характери, було непростим моральним досвідом. Брак самотності для мене став значно важчим тягарем, ніж бруд, голод і воші. Насамперед привертали увагу анархія, моральний занепад ще недавно задоволених собою, впевнених людей. Ніби разом із вошами і лахміттям, разом із заміною елегантних мундирів на забруднені і пом’яті або на совєтські куфайки не один із них сам перетворився на ганчірку.
Ті ранки у капітанській залі, де людина прокидалася від сварок і взаємних образ, які вибухали ні з того ні з сього. Пригадую, що в той час, у перші тижні Старобільська, вперто щоранку в моїй голові вертівся двовірш, який я скеровував у цілком іншому, ніж Красінський, напрямку: «І чути здалеку тих дияволів виття, / Що землю мою в кайдани скували».
Власне у початковий період ми бачили цілу низку гірких сцен: бійку двох старших офіцерів, які один одного товкли і тягали за бороди, змагаючись за те, хто перший наллє собі відро води з обледенілої криниці, сутички та словесні образи в неймовірно довгій черзі, в якій декотрі годинами очікували на морозі чи в болоті перед крамничкою, де можна було дістати кілька цукерок, трохи тютюну, а інколи навіть булку.
Але мої перші враження і похмурі висновки були поверховими. Лише отямившись, серед кількох тисяч осіб я почав помічати людські обличчя, стражденні, тихі. У натовпі, який у перші дні ходив як одурілий і приголомшений власним нещастям, я знаходив знайомі обличчя, обличчя людей, які знали моїх близьких, а потім знайомився зі щоразу новими приятелями, які ставали друзями. Щойно тоді я зрозумів, що ті, кому нещастя відібрало людську подобу, котрі втратили гідність і всю енергію використовували тільки на виборювання собі кращої страви чи трохи теплішого кута, — це була галаслива невеличка жменька, яку хутко поставили на місце і в якій навели лад люди з твердими характерами.
Уже тоді я бачив серед натовпу зосереджену і тиху постать майора Адама Солтана. Він походжав серед нас завжди старанно поголений, підперезаний ременем, з нерозлучним поручником Ґрохольським, сином сестри, високим блондином, який був його ад’ютантом, і ротмістром Кучинським.
Цей останній найшвидше з нас усіх зміг, забувши про себе, перейнятися долею своїх товаришів. Від початку доброзичливо, навіть із гумором намагався всіх нас згуртувати і здружити. Високий, худий, із вузьким довгастим обличчям, гарними темними очима і маленькою чорною борідкою, він був офіцером кавалерії. Паралельно з професійною службою у війську закінчив архітектурний факультет у Варшаві, залишив там молоду дружину, а під час кампанії 1939 року відзначився як чудовий бойовий офіцер. Був одним із перших, кого ще восени вивезли в невідомому напрямку. Ми тоді мали ілюзії, що його вислали до Туреччини, бо він був онуком одного з організаторів турецької армії, польського емігранта. По дідові мав подвійне польсько-турецьке прізвище і навіть високий турецький титул. На цій підставі надіслав подання до турецького посольства в Москві з проханням, щоб його передали Туреччині. Вивезли Кучинського відразу ж після пам’ятного 11 листопада, про яке я ще писатиму. Йому, зрозуміло, закинули, що він брав участь в організації того свята, а також таборової «Братньої допомоги». Однак приводом було, очевидно, те, що ротмістр намагався зв’язатися з Туреччиною. Від листопада 1939 року пропав без сліду.
Ще один із тяжких спогадів зі Старобільська — слухання радіо. Ми постійно очікували сенсаційних новин. Згідно із фантастичними чутками, французи кинули кілька танкових дивізій вглиб Німеччини, зайняли Мюнхен, а совєти приховують ці дані, щоб не дратувати гітлерівських союзників, але совєтське радіо передавало новини тільки про дрібні сутички на польсько-французькому фронті.
Ми слухали радіо почергово, я — о 23 годині. Гучномовець був встановлений на телеграфному стовпі під церквою, під тьмяною електричною лампочкою, яка, блимаючи, червоно освітлювала чорні калюжі чи сніг. У тому червоному слабому світлі, в пронизливому холоді день у день я слухав малозначні вісті про французький фронт і довгі звіти про окуповані терени Польщі, брехливі звістки, лайку, розповіді про те, що польські пани на «лакированных каблуках» пили кров бідного народу, що завоювання совєтськими військами польських кресів було геройством і що це може зрівнятися хіба що з кампанією Суворова, що все населення за польської влади вмирало з голоду. А тут, у Старобільську, маршируючи вулицею до лазні чи зі станції, ми дивилися на невимовно виснажені обличчя мешканців і знали, що навіть наш кепський табірний харч був іще чудовим проти того, що їдять вони. Ті люди найрізноманітнішими таємними способами намагалися від нас, із табору видобути все, що було їстівним, а передовсім хліб, якого так бракувало у цьому пшеничному краї.
Усі здорові, незалежно від звання, мали ходити «на роботу» (полковники і полонені з вищим званням були розміщені в окремій будівлі за дротяною огорожею табору і не могли контактувати з нами). Та зима була винятково важкою, мороз у Старобільську сягав 35 градусів. Незалежно від погоди полонені носили великі дерев’яні колоди на станції, розвантажували і завантажували товарні вагони. Я був у привілейованому становищі. Лікар визнав, що в мене хворі легені, тож я виконував лише внутрішні роботи: мив відра з-під юшки й підлоги, чистив картоплю або носив ящики і мішки.
Майже відразу після приїзду до Старобільська самочинно почали організовуватися, спочатку явно, а коли їх почали забороняти, підпільно, лекційні гуртки. Серед перших, хто там доповідав, був поручник Еверт, сьогодні він у Польській Армії. Його лекції, просякнуті гарячим оптимізмом, збирали багато слухачів. Через це поручника дуже швидко перевезли до в’язниці в Москві, а після укладення польсько-совєтської угоди випустили.
Одним із перших був також майор Солтан, про якого я вже згадував, кадровий офіцер, викладач історії воєн в Ґрудзьонці, який як начальник штабу генерала Андерса під час вересневої кампанії, безперервно борючись і кілька разів б’ючи німецькі війська, а потім прориваючись через совєтські війська, перетнув цілу Польщу — від Млави до угорського кордону. Ніхто серед нас не міг говорити про вересневу кампанію з таким авторитетом і серйозністю, як він. У тому, що майор розповідав, не було й сліду вигадки чи занадто бездумного оптимізму, але власне тому ніщо так не «випрямляло» старобільських полонених, як його лекції, в яких майор Солтан висвітлив не тільки недоліки і помилки нашої вересневої кампанії, про які говорилося безперервно з пристрасною гіркотою в перші тижні після катастрофи, а й героїзм командирів і солдатів у цій нерівній вересневій боротьбі. Я знав його ще 1920 року як підпоручника першого полку уланів, коли у битві під Жовтанцями, командуючи кулеметним взводом, він отримав Virtuti Militari Virtuti Militari — орден «За військову доблесть», найвища військова нагорода Польщі. — Прим. пер. Обидвох його дідів росіяни заслали на Сибір, мати народилася на Байкалі.
Це один із чоловіків, про якого я думаю, коли шукаю серед моїх знайомих когось із рисами вождя. Ататюрк сказав, що для того, аби бути командиром, треба мати серце з мармуру, дар передбачення і здатність блискавично ухвалювати рішення. Солтана характеризували власне вміння блискавично ухвалювати рішення, навіть щодо дрібних речей, здатність до абстрактного мислення, котре негайно кристалізувалося в активну діяльність, готовність брати на себе відповідальність, при цьому зовсім не думаючи про себе, цілковита відданість справі не тільки тому, що так треба, а й тому, що був людиною, справді повністю поглинутою тією справою.
У тяжкі перші тижні майор Солтан проявив спокій, рівновагу і такий скромний, без лозунгів гарт, що всі до нього близькі, а навіть ті, хто його майже не знав, зіткнувшись із цим чоловіком, черпали силу. Він не мав ніяких, справді ніяких вождівських амбіцій, які, на жаль, такі часті у людей найменше покликаних. І, може, саме тому всіх нас так захоплював і стільки нас навчив. Майор використовував вільний час у таборі, щоб з усіма нами говорити про політичні і суспільні справи Польщі, щоб кожну проблему наново опрацювати й обміркувати, надзвичайно ретельно і добровільно. 1926 року він боровся проти Пілсудського. А водночас був ентузіастом творів Маршала, які всі читав і ґрунтовно знав. Умів мислити об’єктивно і безпристрасно, суворо судив не тільки противників, а якраз і політично близьких до нього людей. Невтомно вчився і використовував для цього всіх і все, розширював свій світогляд, перемагав упередження і кривди середовища чи класу. І вже тоді, відразу ж після катастрофи, вчив нас думати, не керуючись поглядами тієї чи іншої колишньої партії, а крізь призму нової польської дійсності, яка в майбутньому очікуватиме нас на Батьківщині. Тоді будуть змушені працювати разом люди, можливо, ще вчора посварені, приналежні до різних партій чи угруповань, всі, для кого добро Польщі буде справді найвищою ціллю.
Майор Солтан був глибоко релігійним. І та тиха, майже прихована релігійність, якої нікому не нав’язував, ніби освітлювала всю його постать. Він розповідав мені про свою сестру, черницю, яка вже кільканадцять років працювала в найдикіших китайських провінціях і лепрозоріях Індокитаю. Сам же не уявляв собі життя за межами Польщі.
— Усе моє життя пройшло між Бродами і Ґрудзьонцем, — весело казав.
Не зносив патетичних слів і сам ніколи їх не говорив, але я пам’ятаю, що колись розповідав йому про знайомого, який, виїхавши з Польщі, більше не повернувся до неї. Адам Солтан жахнувся:
— Не розумію, — сказав він, — я, якби міг, то з краю світа до Польщі на колінах повернувся б.
Залишив у Польщі дружину і двох донечок.
Вже у Ґрязовці я отримував від них сповнені неспокою запити про його долю, адже від квітня 1940 року вони не мали від Адама жодних звісток.
Формально між бараками не можна було контактувати, але ніхто не зважав на цю заборону. Впродовж усієї зими я вечорами ходив до салону майора Солтана, де було краще світло, на спільне читання рідкісних книжок, виловлених із таборового моря.
Читав завжди Солтан, починаючи від «Трилогії» (два комплекти потрапили до табору, і їх, зрозуміло, «зачитували») й аж до Керрола в польському перекладі.
До «Трилогії» Солтан мав дитинну пристрасть, знав її напам’ять.
— Коли я читаю про Скшетуського, Кміциця, — якось признавався він мені напівпошепки після такого читання вголос, лежачи нерухомо долілиць і притуливши обличчя до благенької подушки, — то мрію про якесь шаленство, ну... про кінну атаку, наприклад, в якій я мав би загинути.
Цими спільними вечорами — читанням, дискусіями — всі учасники тішилися цілий день. Майор Рудницький, завжди енергійний, навіть веселий всупереч усьому, отець Александрович і низка інших колег, прізвищ яких я не пам’ятаю, хоча їхні обличчя стільки разів малював у ті вечори, — їхня сердечна дружба закарбувалася у моєму серці.
Фрагмент друкується за виданням: Юзеф Чапський. На нелюдській землі; переклад з польської Олеся Герасима. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2017.
Редакція висловлює вдячність видавництву Книги – ХХІ за можливість публікації
