Псалом

(зі збірки «Велике число», 1976)

О, які ж нещільні кордони людських держав!
Скільки над ними хмар пропливає безкарно,
скільки пустельних пісків пересипається з краю до краю,
скільки гірських камінців скочується до чужих володінь,
виклично підстрибуючи!
Чи маю тут згадувати пташку за пташкою, як летить,
чи навіть як присідає на закритий шлагбаум?
Нехай навіть то горобець – але хвіст його вже сусідній,
хоча дзьобик іще тутешній. А на додаток – але ж він крутиться!
Із незліченних комах зупинюсь на мурашці,
котра між правим і лівим черевиками прикордонника
на питання: куди і звідки? – не налаштована відповідати.
Ох, побачити б у подробицях весь той безлад відразу,
на усіх континентах!
Бо чи то не вовчі ягоди з протилежного берега
проносять контрабандою через річку стотисячний листок?
Бо хто ж, як не каракатиця, зухвало довгораменна,
вторгається в священну зону територіальних вод?
Чи можна взагалі говорити про хоч який-небудь порядок,
якщо навіть зірок не можна порозпихати,
аби було відомо, котра для кого світить?
А ще ж оте ганебне розстеляння туману!
І кружляння пилу над степом на всьому його просторі,
так, ніби зовсім не перетятий він навпіл!
І розлягання голосів на послужливих хвилях повітря:
закличного писку й багатозначного булькотіння!
Тільки людське може бути по-справжньому чужоземним.
Решта – то мішаний ліс, підривна діяльність кротів і вітер.

Цибуля

(зі збірки «Велике число», 1976)

Інша справа – цибуля.
В неї нутра немає.
Є наскрізь собою цибуля
Аж до цибульності краю.
Цибуляста назовні,
цибульна аж ген до дна,
могла б зазирнути в себе
без переляку вона.

У нас же чужість і дикість
ледь прикриває шкіра,
геєнна в нас ендогенна,
анатомія аж гуде,
а в цибулі – цибуля,
а не кишок без міри.
Вона раз по раз голісінька
до глибини й т.д.

Буття неспірне цибуля,
цибуля – витвір на славу.
Просто в одній є друга,
над меншою більша простерта,
за черговою наступна,
тобто третя й четверта.
Така доцентрова фуга.
Хор відлунь величавий.

Цибуля – то я розумію:
найкращий живіт, далебі!
Кутається у німби
на славу самій собі.
В нас – нерви, жили, жири,
в нас слизи творяться потай.
І не дозволена нам
довершености глупота.

Небо

(зі збірки «Кінець і початок», 1993)

Із цього слід було почати: небо.
Вікно без підвіконня, рами, шиб.
Лиш отвір, а за ним – нічого,
але відкритий широко.

Не мушу ждати на погідну ніч,
ні задирати голову,
щоб роздивитися на небо.
Небо в мене за плечима, під рукою й на повіках.
Небо щільно мене огортає
й відносить від низу.

Навіть найвищі гори
не ближчі до неба,
ніж найглибші долини.
В жодному місці його немає більше,
ніж в іншім.
Хмара так само безжалісно
привалена небом, як і могила.
Кріт так само на сьомому небі,
як сова, що тріпоче крильми.
Те, що падає в прірву,
падає з неба в небо.

Сипучі, текучі, скелясті,
розпалені та леткі
кусні неба, крихти неба,
повіви неба й скирти.
Небо усюдисуще
навіть у темряві під шкірою.

З’їдаю небо, видаляю небо.
Я пастка у пастці,
заселений поселенець,
обійняті обійми,
питання у відповіді на питання.

Поділ на землю і небо –
то не належний спосіб
мислення про цю цілість.
Дозволяє лише прожити
за докладнішою адресою,
яку віднайти скоріше,
якби мене хтось шукав.
Мої особливі прикмети –
захват і розпач.

Ніщо не дар

(зі збірки «Кінець і початок», 1993)

Ніщо не дар, усе позичене.
Тону в боргах по самі вуха.
Собою буду змушена
сплатити за себе,
за життя віддати життя.

Так уже це влаштовано,
що серце слід повертати,
й печінку слід повертати,
І кожен палець зокрема.

Занадто пізно міняти пункти угоди.
Борги буде стягнено з мене
разом зі шкірою.

Блукаю світом
у натовпі боржників.
Над одними тяжіє принука
сплати за крила.
Інші хоч-не-хоч
розрахуються за кожен листок.

На боці дебету
кожна наша тканинка.
Жодної війки, стеблинки
не зберегти нам назавше.

Список докладний
і схоже на те,
що маємо залишитися ні з чим.

Не можу собі пригадати,
де, коли і навіщо
дозволила відкрити собі
цей рахунок.

Протест проти нього
ми називаєм душею.
І це те єдине,
чого немає у списку.

Мовчання рослин

(зі збірки «Мить», 2002)

Одностороннє знайомство між мною і вами
розвивається не найгіршим чином.

Знаю, що то листок, що пелюстка, шишка, стебло, колосок,
що з вами діється в квітні, а що у грудні.

Хоч моє зацікавлення не взаємне,
нахиляюсь над деякими спеціально,
а до деяких із вас задираю голову.

В мене маєте імена:
клен, лопух, омела,
верес, ялівець, печіночниця, незабудка,
я ж для вас безіменна.

Спільна наша мандрівка.
Але в спільних мандрівках розмовляють,
обмінюються репліками хоча б про погоду
чи про станції, що проносяться повз.

Нам не бракло би тем, адже нас єднає багато.
Та сама зірка має нас під собою.
Відкидаємо тіні на тих самих правах.
Намагаємося щось знати, кожне по-своєму,
а те, чого не знаємо, – то також подібність.

Поясню вам, як зможу, ви лиш запитайте:
що це значить дивитись очима,
нащо б’ється у мене серце
і чому моє тіло не має коріння.

Але як відповідати на непоставлені запитання,
як робити це тому, хто до усього
є так сильно для вас ніким.

Чагарники, переліски, луги та очерети,
усе, що вам кажу, це монолог,
і слухачі його – не ви.

Розмова з вами необхідна й неможлива.
Термінова в поспішнім житті
і відкладена на ніколи.

Лісове мораліте

(зі збірки «Двокрапка», 2006)

Входить до лісу,
а по суті, губиться в ньому.
Впізнає його з льоту, пташиного польоту,
Відльоту мандрівного й прильоту чергового.

Почувається вільним у підпіллі гілля,
в його тінях, підтіннях,
зелених склепіннях,
у тиші, що сипле, мов порошок,
і кришиться що не крок.

Усе тут пов’язує рима,
як у дитячім куплеті.
Між хащами і кущами,
неначе сусіда третій.

Роди, породи бачить, упізнає з ходу,
таємні, взаємні обов’язки і зв’язки,
початки складні, сюжетні лінії неясні,
винятки в глушині.

Знає, що тут часто густо,
що дозріло, підозріло,
що шпарко вгору до хмарки,
а що в щілинах щільно засіло.

Хто там юрмиться у балці, на гілці, у глиці,
чиї скоки, підскоки, відскоки в боки,
де тут клен, а де ясен, де берези, де лози,
тільки смерть тут говорить
простою мовою прози.

Знає, що тут тишком-нишком,
стежечки бережком
промчало й пропало,
хоч створене досконало,
добряче надприродне і підприродне.

Знає, де готики до неба дотики,
а де бароко скарби,
що тут вільшанка, там кропив’янка,
що за грибами гриби
й відколи на зрубі з журби
дуби стають на диби.

А вже по тому додому,
через знану добре поляну,
але вже несхожу на ту, котру бачив рано.
І лише між людей огорта його злість,
бо йому кожен винний, хто від інших відмінний.

Переклав Андрій Савенець

Вірші друкуються за виданням: Віслава Шимборська. Може, це все / Może to wszystko / переклад з польської Андрія Савенця. — Лєско: Bosz, 2011.