1933 року святкували ювілейну 75-ту річницю нашої гімназії. Задовго перед тим терціян Лібера зі своїм вуйком, старим Юзефом, попльовуючи в шмáтки, чистили і натирали різні tableaux випускників різних років, а також таблицю на честь полеглих, що висіла при вході до зали або в коридорі, котрий вів до конференційної зали та канцелярії. А Сальцесон-Краєвський, наш викладач гімнастики із шиєю тура і басом, мов із глибокого колодязя, вчив нас парадно марширувати, що, зрештою, потім виявилося непотрібним, бо жодної дефіляди не було. Звісна річ, про ювілей багато говорили, а ми ще навмисно під час навчання підбивали на це бельфрів, аби тільки час швидше минав, узагалі молодшим лінюхам святкування 75-річчя гімназії, напевно, здавалося так само важливе, як нещодавнє 250-річчя перемоги під Віднем і вшанування 500-річчя Ґрюнвальду за часів молодости наших бельфрів, бо про цей ювілей нам постійно розповідали полоніст Мсцівуєвський, історик Голюка і ксьондз Ґосцінський, які якраз 1910 року перебували у Кракові на навчанні. Ми тоді були молоді, а отже, дурні й розкішно наївні, перейняті й однозначні, тим-то нас дуже дивували відмінності в розповідях про ті самі події з уст трьох наочних свідків, кожного з яких ми у свій спосіб любили і цінували. Ба не тільки інтерпретації подій, але й описи самого Падеревського дуже відрізнялися, хоча кожен із цих трьох, як виглядало, стояв тут-таки коло пам’ятника.
Але й інші вчителі, що кисли в нудьзі малого містечка тих часів і умовностей, наближення ювілею (в Дрогобичі говорили: любілеуш) представляли як вікопомну подію історичного й культурного значення: наша буда, що давніше носила ім’я Карла Людвіґа, в їхніх коментарях виявлялася чимсь незрівнянно важливішим, ніж краківська Alma Mater чи Університет Яна Казимира, а як бастіон польськости була визначніша, ніж Хотин, Кам’янець чи Збараж разом узяті. Лише Віденський похід Яна ІІІ за важливістю злегка перевершував наш ювілей, бо його святкування було ще свіже в нашій пам’яті, і ми могли оцінити глибину цього порівняння, оскільки на полі за цвинтарем і коло казарм брали участь у великому видовищі, перебрані на яничарів, і здорово прали хлопців з інших шкіл, аж Крокер, перевдягнений у Кара Мустафу, мусив крикнути: «Гівнюки, зарази, та ви маєте програти!» Треба також визнати, що тоді смак усієї імпрези нам зіпсував новий учень, поляк із Румунії, здається, з Чернівців, який стверджував: його вчили в румунській школі, що Віденський похід і сама битва — це найбільший тріюмф румунської зброї, оскільки в битві брав участь один полк волоської кавалерії, без якого Собеський був би геть безпорадний. Те, що за Собеського Румунії ще не було, для румунів не мало великого значення. «Та ти хіба маєш гарячку», — говорив Тадик Зайст до нашого румуна, якого ми називали Дупеску й усміхалися з почуттям вищости, пишаючись нашою толерантністю, бо колеґу з Чернівців слід було добре випрати за його базікання. Гусарство на полі за казармами становили наші поліціянти й пожежники, а також рекрути з казарм: вони виглядали імпозантно в своєму картонному (звісно, тоді говорилося: «в дектуровому» або «з папендеклі») озброєнні та з дерев’яними крилами, до яких тижнями приклеювали все гусяче й індиче пір’я, яке можна було знайти в Дрогобичі. Не забули тоді й про земляка з наших самбірських сторін, Кульчицького, який зайнявся кавою і багато її хапнув із захопленого турецького добра: він мав військовий намет, обвішаний якимись гуцульськими килимами, і продавав у ньому каву, від якої несло горілкою за кілометр. На допомогу в інтересі були маркітантки в одязі з епохи Наполеона (бо іншого вже не було), і туди час від часу зазирали розігріті від піднесення рицарі й поганці, щоб остудитися лимонадом, тобто «крахлем», і хлібним квасом. Кава з горілкою була тільки для втаємничених.
У малому місті рідко коли щось відбувається, тим-то така подія, як «любілеуш», була темою всіх розмов і зустрічей. Було не тільки що довше обговорювати, ніж місцеві плітки і скандали, але й багато роботи, що, як відомо, всім додає значення. Голод важливости так само невіддільний від кожної людини, як і переконання у власній винятковості. Окрім того, кожен відчуває потребу reflected glory, хай би навіть — як ми тоді в Дрогобичі — не знав цього означення.
Раптом із радістю й гордістю відкривали, скільки то чудових синів дала дрогобицька земля і хто мав приїхати на той ювілей і зустріч колишніх вихованців. Отже, чекали Казімєжа Вєжинського, хоча він, здається, взагалі не знав про цю байку, мав прибути професор Штернбах із Яґеллонського університету, генерал Токажевський-Карашевич, заступник головного коменданта державної поліції Кособудзький, розраховували, що буде скрипаль Губерман, художник Ґотліб, Леопольд Ґотліб (Leopold Gottlieb, 1879–1934) — польський художник єврейського походження. Народився у Дрогобичі. Наймолодший брат художника Мауриція Ґотліба. колишній староста Порембальський, якого кожен із гордістю згадував як того, кого в повіті ніхто ніколи не перепив, посол Ліберман, Герман Ліберман (Herman Lieberman, 1870–1941) — адвокат, парламентський діяч соціялістичної орієнтації, публіцист. Народився в Дрогобичі. заступник воєводи Хмелевський, на тій підставі, що колись старостував у Дрогобичі, молодий поет Юліуш Віт, Юліуш Віт (Juliusz Wit, 1901–1942) — польський поет, що народився в Дрогобичі. Загинув від рук гітлерівців. графік Іґнацій Вітц Іґнацій Вітц (Ignacy Witz, 1919–1971) — художник, графік, плакатист, критик. Народився у Львові. і пані Сухестов, із якою одружився був якийсь Радзивіл, мали прибути знамениті вихованці нашого закладу з цілої Польщі та з-за кордону, доценти, лікарі, ксьондзи, архітектори, високі урядники, леґіоністи, галлерчики, ба навіть якийсь знаменитий артист із цирку Станевських Цирк Станевських (Cyrk Staniewskich) — один із найбільших і найвідоміших польських цирків міжвоєнного періоду, був розташований у Варшаві на вулиці Окульник. Кількість і список особистостей щодня зростали, хоча припускаю, що ті знаменитості мали вшанувати ювілей радше в уяві нашого Мсціслава Мсціслав-Мсцівуєвського, місцевого патріота, ніж насправді, що, зрештою, не заважало йому вести статистику, яку він щотижня піднесено виписував на дошці. У розмовах і принагідних статейках із розгону звучали прізвища інших знаменитостей чи історичних постатей, у якийсь спосіб постійно чи лише на коротко пов’язаних із Дрогобичем, які не могли прибути на ювілей із тієї простої причини, що вже кількасот або трохи менше років тому померли, а за свого знаменитого життя про нашу «буду» не чули, оскільки її тоді ще не було. Отож говорили про блаженного Владислава, що був духівником Владислава IV, про весь рід Тарновських зі Снятинки, про Івана Франка, Шашкевича, Лукасевича, Щепановського, про рід Ярошів, про цілі клани багачів Шпіцманів, Ґартенберґів і Фоєрштайнів, навіть про Ґротґера, котрий якийсь час перебував у Тарновських. Забава була першокласна, за настроєм нагадувала «Клошемель». «Clochemerle» (1934) — популярний сатиричний роман французького письменника Ґабріеля Шевальє (Gabriel Chevallier), в якому події розгортаються довкола планів поставити новий пісуар у сільському сквері. Про Шульца, звісно, ніхто не говорив, бо тоді мало хто чув про його писання, а що він і так мав бути присутній як учитель малювання і ручної праці, то його ніби не рахували. Доморослі філологи згадували навіть Фредра, який написав найвидатніший, на їхнє переконання, твір у блиску дрогобицької вітчизни: йшлося про нецензурну баладу на мелодію полонезу, яку пияки зазвичай співали допіру десь о третій рана і яка починалася словами: «Недалеко Дрогобича здибалися на випасі-пасі-пасі». Інші цитували український переклад «Рукавички» Шиллєра, річ також тільки для цінувальників близько четвертої рана, що виник, здається, в Дрогобичі внаслідок дружніх зусиль одного рабина й адвоката, коли вони чекали у ресторані для першого і другого класу на Великій Станції на потяг, що спізнювався. Ресторану для третього класу не було. Цей текст потім у Мельбурні за бриджем у Польському Домі цитував учитель із тих сторін, незабутній пан Солтисик, чарівне поєднання барона Мюнхгаузена із Заґлобою й інспектором Ґрилем.
Із нагоди ювілею в нашому місті пожвавилося зацікавлення його минулим. Пан Шльома Веґнер, кузин Кіфера, що мав на Лані майстерню ремонту роверів, а сам власник гаража на розі ринку коло церкви і піонер моторизації в Нафтовому Басейні, виступив тоді з власною теорією, звідки взялася назва Дрогобича. Може, не дуже серйозною і точною, але з повним етимологічним обґрунтуванням. Досі існували дві теорії, і обидві мали своїх прихильників. Подібність нашого парафіяльного костелу до оборонного костелу в Бичі створювала припущення, що йдеться про Другий Бич. Поширена версія походження назви Дрогобич: немовби біля соляного джерела в передгір’ї Карпат існувало поселення Бич, мешканці якого торгували сіллю. В ХІ столітті поселення спалили половці. Вцілілі мешканці згодом відбудували місто, але в іншому місці, і назвали його Другим Бичем, що потім дало «Дрогобич». Натомість під Бориславом містилося село Губичі, колись — мабуть, іще за поганських часів — значне поселення. Із Других Губич мав постати Дрогобич. Хтозна, як було насправді. Однак пан Веґнер, який перший у Дрогобичі мав гараж і представництво «Форда» й «Фіята» («еф-еф» — говорив він із гордістю), виступив із третьою гіпотезою: тут у нас усе дороге — дороге сіно, дорогі коні, «дорогі бичі», дорогий овес — отож купуйте мої форди й фіяти. Кінь здихає за кілька років, а фіят чи форд бігає й бігає circa Circa (лат.) — близько, більш-менш. двадцять років, що я кажу? «А біселере мер», А біселе мер (їдиш) — трішечки більше (можливо, алюзія на відому пісеньку Бенціона Вітлера «Ву немт мен а біселе мазл» — «Де б то взяти бодай трішечки щастя»). за тридцять.
Але щось недобре з моєю пам’яттю, щось мені в тому спогаді плутається, западають провалля і діри, техніколор чорніє і зникає звук, образ розпливається, як пляма на промокатці, звісно, ще трішки відчуваю піднесення того дня, ще миготить мені малий Шульц у тозі, геть комічний, бо бельфри виступали в тогах, позичених в універі у Львові, і з гордістю повівали вилогами й кольорами факультетів. Мов крізь туман, іще миготять мені плечі Шнайдера, бо пізніше на показі в нас тижневика Польської Телеграфічної Аґенції він став перед самим об’єктивом і рухав плечима, як це тільки він умів, щоб поважніше виглядати, якусь мить на екрані не було видно нічого іншого, тільки оті рухи його плечей, ось знову професори в залі виконують обов’язки господарів і прислуговують знаменитостям, що прибули з усього світу, — були двоє гостей із-за кордону, і то не з сусідніх Німеччини чи Чехословаччини, але аж із Нової Зеландії та з Південної Африки, — поблискують еполети, штивні комірчики, медалі, лисячі шапки, попівські митри, краватки. Був там також кузин чи брат генерала Заґорського, він приїхав люксусовим червоним «Буґатті», купленим в Італії, оскільки зі своїх володінь у Південній Африці їхав до Европи і до Трускавця на лікування, був і Натан Шайнвальд, свого часу бориславський «малах», який доїжджав до «буди» потягом і був тоді, здається, єдиним у Новій Зеландії передплатником «Літературних новин», Wiadomości Literackie — суспільно-культурний тижневик, що виходив у Варшаві в 1924–1939 роках. і щойно після війни осів в Австралії, і став не надто успішним імпресаріо в шоу-бізнесі, і в нього з’явилася ідея запросити сюди Галіну Черни-Стефанську, Галіна Черни-Стефанська (Halina Czerny-Stefańska, 1922–2001) — відома польська піяністка, виконавиця творів Шопена. і через ту ідею він зазнав великих втрат, оскільки забув, що головні концерти запланував на дні, коли припадали єврейські свята. Вирішальним моментом при запрошенні піяністки був факт, що бабця Черни Стефанської походила з Дрогобича, позаяк Натан — то великий місцевий патріот, і коли він забігає до нас, то говоримо лише про Дрогобич і про Борислав. Але тоді, в Европі, в Польщі, в Дрогобичі, на ювілеї, Натан був молодий і багатий, — а ці речі рідко коли тримаються разом, — тим-то його сталево-блакитний мерседес-бенц, куплений по дорозі з Англії, притягував хмари ґав усіх національностей і років народження. Тоді ніде в Европі, а що вже казати про Дрогобич, не було проблем із паркінґом, отож його décapotable Décapotable (фр.) — автомобіль із відкидним верхом. мерседес виклично стояв навпроти гімназії, і хоча врочистість відбувалася в залі на другому поверсі, та багато з нас виглядало з вікон класів (оскільки місця в залі було зарезервовано для кращих гостей), дивлячись на це диво, постійно оточене юрбою, яка — як і ми, без винятку — від захоплення гучно ковтала слину, що разом створювало значне шамотіння, а навіть — коли в усіх раптом зібралося забагато слини — шум. Навіть камінні поліціянти, що відганяли цікавих, самі пальцями торкалися лискучої поверхні, а потім мов зачаровані дивилися на палець.
Але ж є діри і провалля. Як це могло бути? Як то сталося, що із самої врочистости я нічого не запам’ятав, хоча знаю, що Ґалотті грав «Леґенду» Венявського, а мій брат Тадеуш йому акомпанував, що співав наш хор, лише на хвильку впущений до зали? Як так могло статися, що я все це забув і не можу відкопати? А просто: я був захоплений уже чимось іншим. Завтра чи за кілька днів мала розпочатися наша виправа з Маґеланом у Чорногору. Гори, кожен мій виїзд туди був для мене пережиттям і піднесенням, і так уже в мені залишилося понині: в горах якось почуваюся живіше, їх краса розсаджує мене і чистіше настроює. Я вже не можу встановити хронологію тих хвилин, навіть маю сумніви, чи нічого не переплутав (у балаку: «помішав») з іншою виправою, але, здається, ні. Просто тоді в думках вже були гори та їх магія, очікування на неї і на чудові краєвиди — ні на що інше вже не було місця, ніщо інше не могло бути важливіше за гори, срібно-сіро-темно-сині ліси, полонини, долини в тіні, полонини під сонцем, гуцульські дараби, капелюхи, трембіти, вівці, плоти, килими і запаски. Що таке дараби? — спитає Читач з інших країв. Щось як пліт, зроблений із колод і балок, зі стовбурів, а на них босі, веселі й смагляві гуцули, що керують тими швидкими дарабами у бризках і шумі піни та води за допомогою величезних весел, прикріплених на палі спереду й ззаду дараби, зі своїм сміхом і чарівною вправністю, промайнули, зникли, тільки в очах іще дрижить смужка картини, якої вже немає. То друге село, Жаб’є, ті дзбани у темних халупах, той запах вологої куряви на дорогах і доріжках, це прозоре як скло озеро Шибене, ті темні ущелини, хоча вгорі ще ясне небо, спека і чистий простір, ті мільярди ожин у замріяному сонці ранньої осені. Боже, яка гарна була та Чорногора, яка гарна!
Але тепер відбувається наплив образів, спогадів, барв, облич, фраз, краєвидів, заразної й енергійної молодости, життя в усьому його багатстві й найважливішості, весь гуцульський гобелен, ба килим, пречудовий килим, отож підводжу голову над машинкою, перестаю писати і дивлюся на стіну моєї кімнати в Мельбурні: стіна стає кольоровою афішею, на стіні живуть і клубочаться краєвиди, і я стежу за ними. Тому більше не буде про ювілей ані навіть про гори. Про одні справи не можна писати, оскільки замало їх пам’ятаєш, а про інші писати не можна, бо пам’ятаєш їх занадто добре, надто сердечно, ось що!
Ця справа пам’яті захоплює мене і переслідує, я стежу за нею в собі та в інших, і вже не раз мені здається, що саме знайшов для неї мнемохімічну формулу, немовби шукав принцип perpetuum mobile, що вже швидко і схвильовано його записав, але за мить бачу, що не можу прочитати цього ієрогліфа й знайти ту формулу, як не можна знайти формули чи класифікації хмар, листя на вітрі, тіні на стіні чи диму на тлі неба. Бо пам’ять є саме тим листям на вітрі, тінню на залитій сонцем стіні, тим раптовим смаком і обрисами об’явлень — це той наш Ангел Хоронитель, який є з нами все життя, щоб, немов рукою найближчої особи, затулити наші повіки в неповторну хвилину нашої власної смерти, яку вже неможливо запам’ятати. Гадаю, що разом із отим невідступним Ангелом Хоронителем є й краєвиди наших рідних країв. Хоча можу помилятися, але про це ані вам, ані комусь іншому вже не зможу сказати, бо ті речі забирають до гробу, однак я певен, що останнім образом, який виникне в моїй пам’яті і з’явиться в зіницях, буде або образ гір Цюхового хребта, що завжди виднівся з нашої вулиці Польної, або, може, якийсь синтетичний і нереальний стислий варіянт краєвиду Чорногори.
А може, — бо хто це знає напевно? хто тут що може напевно знати? — саме тієї миті розсунеться забута заслона і на екрані з’явиться, відтвориться якнайдокладніша картина того ювілею, і я побачу його в багатстві деталей і зв’язків, яких тут не пам’ятаю? Тільки вже нікому з живих не встигну цього розповісти, хіба що моїм Померлим уже Громадянам Великого Князівства Балаку, бо на другому березі ми всі далі будемо згадувати нашу Атлантиду, вічні у ній і примирені, спільними зусиллями прикрашаючи її і шліфуючи до взірця недосяжного щастя і блиску.
Перекладачка Наталка Римська
Фрагмент друкується за виданням: Анджей Хцюк. Розповідь про Велике Князівство Балаку; Місяцева Земля. Друга розповідь про Велике Князівство Балаку. — Київ: Критика, 2011.
Редакція висловлює вдячність видавництву Критика за можливість публікації
