Вагітна

О, екзотики мамо,
з ваготою, мов даром,
дивовижна, незнана,
диким пашієш жаром.

Чужинка в світі прогресу,
темнаве здіймаєш лоно.
З-над кулі живої плеса
квітнеш очима бездонно.

Тобі би брови голити,
в брязкальцях променіти,
і лона диню налиту
татуювати в квіти.

Гей, чи зміняєш злото
на коралики кралі?
Чи кинеш життя в болото
задля живої лялі?

Серед юрби — мов клич ти,
стовп у в’юнкому русі.
Як би ж тобі тут личив
таріль костяний у вусі.

Часом з гущавин буднів
зиркне страх — й щезне в темінь —
маска ряба облуди
зубоскальних тотемів.

До тебе з польського гаю
виходять леви і лані,
і шелестять розмаї,
як в африканській савані.

Ти — спекотна, сусальна,
височієш над натовпом, боса,
в їхніх очах — мов пальма
в прикрасах, немов кокосах.

Наче в гнізді розкóші
гойдаєш вагу бездоння
ти, що під серцем носиш,
пігмея в пів’яві сонній.

Гобелен

В гобелен лазурно-зелений, в гобелен жовтий і сивий
дайте втекти мені, люди.
Заритися в світ несусвітній, в вовняне диво дивне,
від життя гіркої огуди.
Проціджу душу крізь вовну, проціджу крізь гаму павину —
від смут очищусь і сліз,
ввійду, засну і спочину, засну на листі жасминнім
барви vert Veronese.
Наді мною зело розбуяє, зелень схилиться у поклоні
і квіти вляжуться в жмутки,
заколишеться віяло плавно, віяло в моїй долоні
розімлілої любки.

На дерево сяде голубка, спокійна голубка з вовни,
в зарослях олень заблудить.
Пан з бородою прийде, пан, що любові повен,
повніший, ніж справжні люди —
той, що ніколи не зрадить ні солоду, ані сили
моїх вуст, збляклих коралів —
який любові не видасть, ні сном, ні криком, ні схлипом
й ніколи не зникне в далях.

В гобелен лазурно-зелений, в гобелен жовтий і сивий
дайте втекти мені, люди.
Заритися в світ несусвітній, в вовняне диво дивне
від життя гіркої огуди.

* * *

Озеро: в друзках іскор шиба кришталева.
Брость латаття: голівка гладка наяди.
В піднебессі над плесом кружляє мева
й враз, намітивши оком жертву,
з найсрібнішим пафосом сама себе ламле,
обертається в шмату, а відтак у камінь, —
вниз стрімко кане.

Й бореться з рибою, й зринає насилу,
а відчувши, що світу таке до вподоби,
починає спочатку — срібна і рухлива.
І знов стає спрагла знемоги...

За містом...

За містом, над проваллям, де берег озерний,
блиском небо полоснувши тускле,
дремле сімейство мідниць і дзбанів бляшаних,
чиє дно часу-прожри ржава паща зжерла.

Є певна душна поезія
в недолі цього узбережжя,
так хворий в лихоманці бачить Полінезію
і в диспропорції розбухлій —
полишені мушлі перлових молюсків.

Мадам Баттефляй

Баттерфляй лежала на татамі з сіна,
наче плід, розчахнутий мечем харакірі,
хтось надбіг, хтось постукав в паперові стіни
i розверзлись смертельні провалля і діри.

Вчула його голос. Заклятий! захриплий!
Й почала звиватись, як гусінь пістрява,
на боках, на ліктях — до дверей закритих,
cплутана в платті з неба, морелей і сяйва.

І наспіх раптом впала долі до підлоги —
й прошила її хвиля бездонна, солона.
Шуміло Чорне Віяло лихе і розлоге,
розвіяло стіни, квіти, світ і Пінкернтона…

Переклала Наталя Ткачик