Років десять тому я привіз до цього сумнозвісного місця польських туристів. Учасники наукової конференції хотіли побачити довоєнний польсько-совєтський кордон, відвідати Мінськ і вшанувати пам’ять жертв сталінських репресій у Куропатах. Багато хто з групи неодноразово бував у Катині, Биківні та інших місцях масових розстрілів НКВС. Але місце поховання тисяч людей, знищених під Мінськом, вразило польських гостей. Ні, не тим, що в Куропатах тоді не було офіційного меморіалу, а масштабом злочину, скоєного тут наприкінці 1930 — на початку 1940-х років. Побачивши численні хрести на символічних могилах, один із поляків сказав: «Скільки ж тут білорусів убили. Це урочище має стати місцем загальнонаціонального білоруського вшанування жертв більшовицького терору». — «Колись так і буде», — відповів я.
Повернення правди
1988 року совєтську Білорусь вразила новина: під Мінськом знайшли масове поховання людей. У статті «Куропати — дорога смерті», опублікованій у білоруській газеті «Літаратура і мастацтва», дослідники Зенон Позняк і Євген Шмигальов розповіли, що в передвоєнні роки в лісі поблизу села Зелений Луг під Мінськом НКВС розстрілював людей. На підставі зібраних археологами матеріалів білоруська прокуратура розпочала слідство. Під час часткової ексгумації виявили останки сотень людей, речі, що належали жертвам, а також гільзи від зброї катів. Генеральна прокуратура БРСР розпочала слідство. Тоді ж слідчі дійшли висновку, що розстріли в лісовому масиві Куропати здійснювали співробітники НКВС.
Куропати 1989 року. Фото: Валєр Палсцюк / WikimediaЗвинувачення в злочині чекістів викликало обурення з боку комуністичних і ветеранських організацій. З’явилася «версія», ніби в Куропатах людей убивали німці під час Другої світової війни. Цю ідею активно підтримувала «громадська комісія». 1993 року «незадоволені товариші» направили до Верховної Ради Білорусі пропозицію переглянути результати слідства. Співробітники прокуратури відпрацювали «німецький слід» і довели, що в архівах Німеччини та Ізраїлю немає жодних згадок про масові розстріли в районі Зеленого Лугу під час нацистської окупації Білорусі. Ба більше, німецькі дослідники вказували, що «почерк» злочинців із Куропат відрізняється від слідів, які на місцях злочинів залишали нацисти.
Нове слідство 1998 року знову не підтвердило причетності німців до розстрілів у Куропатах. Водночас під час розкопок виявили наймасовіше поховання жертв. Серед археологічних знахідок була й тюремна квитанція 1940 року про вилучення у в’язнів цінних речей. Цей документ засвідчував, що людей під Мінськом розстрілювали ще до того, як Німеччина напала СРСР. На жаль, з кожним роком історію куропатських поховань дедалі більше політизували, що шкодило історичній правді. З часом на місці поховання жертв сталінських злочинів постав народний меморіал.
Що ж насправді відбувалося наприкінці 1930-х років поруч зі старою дорогою з Мінська до Заславля?
«Постріли в лісі»
1937 року Білоруссю, як і всім Совєтським Союзом, прокотилася найжорсткіша хвиля сталінських репресій. Тільки протягом однієї ночі — на 30 жовтня 1937 року — «опричники» Сталіна знищили понад сотню видатних білоруських діячів культури і науки, зокрема Платона Головача, Алєся Дудара, Тодора Кляшторного, Юрія Лявонного. Могилою для них і багатьох інших став, зокрема, Куропатський ліс.
Сьогодні в Білорусі не терплять громадян, які добре володіють білоруською мовою. Таких часто сприймають за залишки «нацдемівського непотребу». Націонал-демократами, або «нацдемами» совєтська влада називала білоруських інтелігентів та пробілоруськи налаштованих комуністів. — Прим. авт. Наприклад, академік Білоруської академії наук спеціально намагається говорити білоруською мовою з помилками, щоб парт’ячейка не запідозрила його в націонал-демократизмі. У публічних закладах і повсякденному житті безпечніше використовувати російську, а не білоруську мову. Довго Москва боролася з ненависною «нацдемовщиною». Більшовики бачили її в усьому.
Житель села Цна Дмитро Боровський розповідав, що людей у лісі почали розстрілювати в 1935–1936 роках.
Я тожі вже був дужим хлопцем, навіть на танці пробував ходити. Тоді ще розстрілювали рідко, масові страти почалися 37-го року — тоді й паркан поставили.
Влітку 1937 року помер мій батько, і замість нього рано-вранці почали будити мене мама — пасти корову. Ми жили на хуторі, наш будинок стояв осторонь від села. Корів пасли неподалік Заславської дороги. Уже в один із перших днів моєї пастушої служби, о п’ятій ранку, я побачив, як у ліс заїхали закриті вантажівки. Невдовзі після цього пролунали постріли. Я був хлопчиком і спочатку не знав, що це за машини і чому стріляють. Потім дорослі пояснили мені, що розстрілюють «ворогів народу».
Коли я ще працював завгаром, то від водіїв чув, що дехто з них возив у автозаках на страту ув’язнених з внутрішньої в’язниці. За словами водіїв, розстрілювали в лісі по Логійському шосе, але де саме — мені не розповідали. Пригадую, що в розмовах між собою водії уникали слова «розстріл» і на питання, куди везуть людей, відповідали: «На весілля». Брали, як я пам’ятаю, в кожен «чорний ворон» по 15-20 осіб, хоча ці машини були розраховані на п’ятьох.
Щоб людину звинуватили в «буржуазному націоналізмі», досить було говорити білоруською мовою або висловлюватися на користь розвитку білоруської культури. Саме в 1930-х разом з інтелігенцією системно нищили й ідентичність білоруського народу.
Хрести в Куропатах. Фото: Андрій Кузнєчик / WikimediaЧленів КПЗБ «під ніж»
Жертвами сталінських катів ставали не тільки громадяни БРСР. У другій половині 1930-х років до совєтської Білорусі масово втікали активісти нелегальної Комуністичної партії Західної Білорусі (КПЗБ), проти якої польська влада розгорнула репресії. Її членів заарештовували, судили і кидали за ґрати. Однак західнобілоруські комуністи і комсомольці навіть не здогадувалися, який жах чекає на них у «країні робітників і селян».
Наприкінці 1938 року кількох моїх знайомих комсомольців заарештувала польська поліція. Батько тоді сказав, щоб я йшов до совєтської Білорусі. Ми жили поруч із кордоном, знали кожну стежку. Зібралося нас четверо. Перейшли кордон і на тому боці почули: «Стій! Буду стріляти!». Совєтські прикордонники відвезли нас до комендатури. Там почали допитувати. Цікавилися, з якою метою ми перейшли кордон і яке завдання нам поставила польська розвідка. Я відповідав, що я — член комсомольського осередку. Вони мене били.
Пізніше нас відвезли до Мінська. Там знову допити і тортури. Зрештою, дали мені «менше з меншого» — 15 років. Напевно, за те, що я своєї провини не визнав. А от моїх односельців судова трійка засудила до розстрілу. Мабуть, вони не витримали знущань і підписали зізнання.
Напередодні Другої світової війни не всі жителі Західної Білорусі хотіли служити у Війську Польському. Чимало з них втекло до БРСР.
Кордон ми перейшли в районі Радошковичів 21 серпня 1939 року, на світанку. Самі прийшли на прикордонну заставу, де нас відразу взяли під варту і після короткого допиту відвезли в Заславль. А через сім днів — у Мінськ, в «Американку». СІЗО у внутрішньому дворі КДБ Білорусі в Мінську, створене у 20-х роках ХХ ст. Мене помістили в камеру в підвалі. Невелику, але там було 22-23 людини. У цій клітці я просидів до суду, до 1 листопада 1939 року. Під час допитів мене катували. Я говорив як було, переконував, що я — не шпигун. 1 листопада 1939 року мене судив військовий трибунал. До 15 років ув’язнення.
Було таке правило: якщо конвойний каже «збиратися з речами», значить, ця людина в камеру більше не повернеться. Серед ув’язнених тоді ходили розмови, що тих, хто йшов «з речами», вивозили на розстріл у Зелений Луг.
Виходить історичний парадокс. Польська влада, яка за судовими вироками направляла західнобілоруських комуністів і комсомольців до в’язниць і табору в Березі-Картузькій, по суті, рятувала їм життя, оскільки в СРСР цих людей звинувачували у співпраці з польською розвідкою і розстрілювали.
Ми не вірили, що в БРСР судять і розстрілюють комуністів із Західної Білорусі. Але нам довелося повірити, коли адміністрація польської в’язниці, в якій ми перебували, показала нам польські газети, що розповідали про судові процеси над «перебіжчиками». Поляки говорили: «Ну що, комуністи, бачите, ваш Сталін вас продав».
Щоб зрозуміти трагедію, через яку довелося пройти наприкінці 1930-х років білорусам, наведу історію 17-річного жителя Жуков Барок у Західній Білорусі Аркадія Леоновича. Аркадій народився в Столбцях у серпні 1919 року. Його сестра згадує, що навчання братові давалося легко, він міг в голові перемножувати і ділити великі цифри. Аркадій був відмінним спортсменом. Особливо любив лижні гонки, в яких йому не було рівних. Серед однокласників він завжди був неформальним лідером.
У травні 1937 року, в останній рік навчання в польській гімназії імені Тадеуша Голувка, Аркадій Леонович зі своїм другом перейшов совєтсько-польський кордон, який пролягав поруч, в Колосово. Хлопці хотіли вступити до університету в Мінську. Однак на совєтському боці «західники» потрапили в руки прикордонників. Після допиту на заставі їх відвезли до Мінська, у внутрішню в’язницю НКВС «Американку». 17-річного уродженця Столбців звинуватили у співпраці з Другим відділом польського генштабу (розвідкою) і за статтями 68а, 22, 71 КК БРСР засудили до «найвищої міри соціального захисту». Так називалася смертна кара в совєтському кримінальному праві. Невдовзі Аркадія Леоновича розстріляли, найімовірніше, — в Куропатах. У липні 1966 року родичі Аркадія отримали лист з Мінська. Військова колегія Верховного суду БРСР реабілітувала його. Посмертно.
Білоруський катинський список
З початком Другої світової війни в’язнями мінських тюрем стало багато польських громадян, які після приєднання Західної Білорусі до БРСР потрапили до рук співробітників НКВС. Під час археологічних досліджень і ексгумацій у Куропатах не виявили предметів (ґудзиків, кокард, погонних зірок тощо), які б свідчили про розстріли польських військових у цьому місці. Натомість знайдено чимало «цивільних» речей, західне походження яких не викликало сумнівів.
Зокрема, в одній із братських могил у Куропатах виявили чоловічий гребінець із написом польською мовою: «Важкі хвилини ув’язненого. Мінськ. 25.04.1940. Думка про вас доводить мене до відчаю». На звороті додано: «26.04. Розплакався — важкий день». Ця знахідка свідчить про те, що серед похованих у Куропатському лісі були й громадяни Другої Речі Посполитої, розстріляні сталінськими репресивними органами навесні 1940 року.
Географія злочину
У Мінську збереглися будівлі, які так чи інакше пов’язані зі сталінськими репресіями кінця 1930-х. Мало хто знає, що влітку 1937 року заарештованих жителів Польщі, які після перетину кордону перебували в Мінську, утримували в приміщенні школи.
Десь у червні 1937 року мене та багатьох інших працівників різних служб запросили до клубу НКВС. Зібралося нас близько 300 осіб. Кожному наказали провести обшук в іноземців, переважно перебіжчиків із Польщі. Мені видали постанову на обшук і арешт громадянина, який мешкав у будинку, на місці якого тепер — старий корпус Інституту народного господарства.
Пам’ятаю, жив цей чоловік у невеликій кімнатці з дружиною, матір’ю і двома дітьми. Прізвище його я, на жаль, забув. Обстановка в кімнаті була бідна, так що обшукувати нам довго не довелося. Ми з міліціонером просто запропонували йому йти з нами, почекали, поки жінки зберуть йому вузлик, відвели і здали на пункт збору заарештованих у 4-й школі на вулиці Кірова.
Будівля школи, зведена 1936 року, під час війни сильно постраждала, проте в повоєнні роки її відновили. Сумніваюся, що сучасні учні цієї школи знають про сумну сторінку її історії.
На одному з мінських кладовищ, поруч з могилами знаменитих білоруських письменників Янки Купали і Якуба Коласа, спочиває прах того, хто розстрілював білорусів, поляків, євреїв, росіян у Куропатах та інших місцях. Полковник держбезпеки, українець, уродженець білоруського Гомеля Степан Григорович Коба наприкінці 30-х служив начальником комендатури внутрішньої в’язниці НКВС у Мінську.
Виконуючи операцію з виконання постанов про розстріл репресованих, Коба не організував все належним чином. Багато засуджених залишалося пораненими. За вказівкою Коби їх добивали ломом. Коли восени 1937 року йому доповіли, що один зі співробітників намагався підірвати засудженого за допомогою електродетонатора, Коба заявив: «Ще не те робили. Головне — швидше ліквідувати і берегти патрони».
Степана Кобу цінував Лаврентій Цанава (у 1943–1954 роках — міністр держбезпеки БРСР, близький друг Лаврєнтія Берії). Він навіть розпорядився обладнати йому кабінет навпроти свого. Коба впевнено просувався по службових сходах і закінчив кар’єру комендантом МДБ БРСР. Помер 45-річним у власному кабінеті в травні 1953 року, переживши Сталіна на два місяці.
У розстрілах брало участь багато працівників комендатури — Нікітін, Коба, Єрмаков, Яковлєв. Повернувшись пізно вночі в НКВС, вони потім в їдальні розпивали спиртні напої, які їм видавали за наказом. За що, не знаю. Може, і за шкідливість роботи.
Я видавав співробітникам зброю і боєприпаси до неї. Співробітники комендатури зазвичай користувалися револьверами «Наган». Добре пам’ятаю, що така зброя була у Бочкова, Абрамчика, Коби, Астрейка, Мігна, Дубровського. За їхніми словами, цією зброєю вони розстрілювали засуджених до смертної кари «ворогів народу».
Після строкової служби в РККА мене за комсомольською путівкою направили в НКВС БРСР. На перших же допитах, куди нас, стажистів, запрошували «для навчання», я побачив, що з арештованих вибивають зізнання у шпигунстві, шкідництві та інших злочинах. Після тортур вони змушені були «щиро зізнатися» і назвати спільників і керівників «шпигунських, терористичних, антисовєтських» та інших уявних організацій. Вироки виконували співробітники комендатури. Степан Коба брав активну участь у розстрілах.
Після війни, коли я вже працював заступником міністра МДБ, мені довелося розбирати листи родичів тих, кого в 1930-х засудили до десяти років позбавлення волі без права листування. Я вирішив звернутися по допомогу до Коби і запитав його, яка доля цих людей.
Переказані розповіді Сьепана Коби, начальника комендатури внутрішньої в’язниці НКВС у Мінську, жахають.
Він хитро посміхнувся, а потім охоче розповів, що такі вироки означали розстріл. Тоді ж Коба повідомив мені по секрету, що ці акції проводилися в лісовому урочищі під Мінськом.
Не соромлячись, Коба розповів, що розстріли він проводив сам разом з іншими співробітниками комендатури, серед яких були Нікітін і Єрмаков. Стріляли в голову з наганів, оскільки, за словами Коби, це найнадійніша зброя. За ніч розстрілювали не менше десяти осіб.
Коба розповів про один пам’ятний для нього випадок: одного разу місцеві жителі, які збирали в лісі гриби, виявили свіжу могилу і розкопали її. Довелося, говорив Коба, виїхати в це село, воно було поруч з місцем страт, відшукати цих людей і суворо попередити, щоб мовчали, інакше буде недобре.
Кати з НКВС, які розстрілювали своїх жертв у Куропатах, жили в центрі довоєнного Мінська, в будинку, зведеному 1929 року.
Я знаю, що батько в 1937–1938 роках служив комендантом НКВС БРСР, а заступником у нього був Єрмаков (перед війною він застрелився). Ми дружили з його сином. Часто бували у нас в гостях Коба, Ягодкін, Кауфман. Це всі татові колеги, а жили ми в одному будинку на вулиці Кірова в Мінську.
Будівля, в якій жили чекісти, збереглася до сьогодні і є німим свідком тих жахливих часів, коли столицею БРСР їздили «чорні ворони», а людей розстрілювали без суду і слідства.
Будівництво «будинку чекістів» у Мінську, 1938–1939. Джерело: PastVuУ центрі Мінська, крім уже згаданої внутрішньої в’язниці НКВС «Американка», є ще одне трагічне місце, пов’язане зі сталінськими розстрілами в Куропатах. Донедавна на вулиці Володарського містився СІЗО №1, «Володарка». У другій половині 1930-х років там утримували представників білоруської інтелігенції, заарештованих НКВС і звинувачених у «нацдемовщині».
Після приєднання Західної Білорусі до БРСР туди направили і чимало польських громадян, заарештованих в кінці 1939 — на початку 1940-х років. Зокрема, там перебував і сенатор Другої Речі Посполитої від Новогрудського воєводства Константій Рдултовський.
1 квітня 1940 року, близько 10 години ранку, ми приїхали до Мінська. Нас вивели з вагонів і посадили в вантажні машини. Проїхали повз пам’ятник Леніну, а біля костелу св. Симона й Олени, побудованого колись мінським шляхтичем Едвардом Войниловичем, вантажівка різко повернула ліворуч, і незабаром ми опинилися біля старої в’язниці.
Зі мною було багато людей із Гродна і Волковиська. Нас провели на останній поверх, помістили 120 осіб у одну камеру. Люди думали, що це не на весь час, однак вони помилялися.
Умови перебування в камерах були жахливі.
На кожного припадало приблизно 40 сантиметрів вільного місця. Було спекотно, не вистачало повітря. Пізніше нас почали виводити на прогулянки. Годували хлібом і водою з якоюсь травою. Наглядачі називали цей напій «чаєм».
Серед ув’язнених було багато поміщиків, осадників, Запозичення з польської (osadnicy) — термін, який інколи вживають щодо солдатів Війська Польського, які оселилися на Західних землях, приєднаних до Польщі після Другої світової війни. поліціянтів, офіцерів Війська Польського. Казали, що в сусідній камері сиділо кілька польських генералів.
Під нашою камерою містилися кабінети слідчих, де заарештованих допитували. Часто звідти долинали крики. Деякі ув’язнені не витримували побиття і божеволіли. Арештантів часто виводили з камери «з речами». Більше ми цих людей не бачили. На їх місце приводили нових. Через два тижні перебування в мінськ ій в’язниці НКВС мені зачитали вирок. За те, що я був землевласником і «експлуатував» 111 осіб, мене засудили до 8 років виправних робіт.
28 квітня 1940 року Константія Рдултовського засудили за статтею 74 КК БРСР за контрреволюційну діяльність і висланий до Карагандинського табору. Польському сенатору в якомусь сенсі пощастило. У серпні 1941 року його звільнили і незабаром колишній «поміщик» разом з іншими співвітчизниками опинився в Ірані.
*
Зараз СІЗО №1 перевели під Мінськ, в Колядичі, а старий тюремний замок на вулиці Володарського, якому 2025 року виповнилося 200 років, влада планує відновити, реконструювати і створити там заклади громадського харчування й адміністративні приміщення.
У листопаді 2018 року в Куропатах встановили офіційний пам’ятний знак «Жертвам політичних репресій 30-40-х років ХХ століття». На жаль, сьогодні історія трагедії в Куропатах зокрема, як і вся історія сталінських чисток в Білорусі, практично під забороною. Разом з тим, історія Куропатської трагедії вимагає глибокого осмислення. Не з боку політиків та істориків, а насамперед звичайних громадян Білорусі. Тими, хто, на жаль, і через понад 20 років, що минули з моменту здобуття Білоруссю незалежності, так і не зміг повністю усвідомити та вивчити всі етапи білоруської історії. Сьогодні необхідно зробити все, щоб сучасні білоруси зрозуміли, що тоді, в 1930-1940-х роках, сталінські злочинці завдали страшного удару по національній свідомості нашого народу. Наслідки нічних розстрілів у Зеленому Лузі ми, на жаль, відчуваємо і сьогодні.
Куропати. Фото: Андрій Кузнєчик / WikimediaПерекладачка Наталка Римська, редаторка Наталя Ткачик
.jpg?updatedAt=1762261868929&tr=w-1536%2Ch-1024%2Cq-100%2Cfo-auto)
