Я розумів: бавитися й далі зі своїми лягавими мені вже не вдасться, і тремтів від думки, що вони проаналізують мої доноси, причому, вийдуть за межі суто стилістичного аналізу. Я пішов до одного зі знайомих літераторів, про якого було відомо, що він колись працював у Відділі військової інформації, і розповів йому все. Від душі розсміявшись, він пообіцяв допомогти. І сказав:
– Не журися, синку. Подейкують, що Адам Міцкевич теж замолоду писав доноси. А Даніель Дефо був агентом поліції. Те саме говорять про Крашевського, те саме – про Бжозовського. Йди сміливо цим шляхом. Але якщо не хочеш, я допоможу тобі.
І більше я їх ніколи не бачив; пам’ятаю лише їхні сумні обличчя, запах гумованих плащів і пов’язане з цими спогадами ревіння мотоцикла від смеркання до світання. Не знаю, власне, чи це з мого боку fair, що я пишу про своїх лягавих так коротко і без симпатії: адже вони дали мені творчий стимул, і часом, пишучи доноси, я віддавався на волю фантазії й тоді цитував вигадані репліки, які вкладав у вуста своїх жертв, дбаючи при цьому, щоб кожен персонаж розмовляв характерним стилем і вживав характерні вирази. В літературі мені це не видається обов’язковим; у літературі вирішальними є уява й шаленство; хай собі люди розмовляють однаково, хай наступають один одному на п’яти і без перерви патякають про одне й те саме.
Однак жанр міліцейського доносу вимагає абсолютного класицизму форми й стилю, а також певної вишуканості, яка, може, й добра у початківця, але дратує у справжнього майстра. Коли йдеться про жанр міліцейського доносу, завжди такий актуальний у польській літературі, то треба дбати про те, щоб кожна з дійових осіб могла власними й простими формулюваннями заслужити собі на кілька років суворого режиму. Але слід водночас остерігатися й квієтизму, оскільки це може викликати недовіру з боку міліцейського начальства. Трапляються випадки, коли варто використовувати визначення грубі й різкі, чоловічі й брутальні — це для підозрюваних, яким світять довгі терміни і позбавлення права курити. Випадки ж несерйозні — скажімо, до двох років загального режиму — можна змальовувати фейлетонним стилем, цитуючи анекдоти і вставляючи власні ремарки, пам’ятаючи однак, що зловживання ремарками сковує дійових осіб на сцені.
Маючи викладене вище на увазі, я написав кілька сотень доносів, окрилений думкою, що є, ймовірно, єдиним на світі інформатором à rebours. Сьогодні, думаючи про тих двох, я починаю відчувати щось на зразок вдячності: вони з’явилися, коли я ще й гадки не мав бавитися в житті пером, і якби не їхні прості, але сповнені заохочення слова, що обіцяли мені неприємний період абстиненції, то я — замість писання — напевне втрачав би здоров’я в ресторанах, розповідаючи випадковим спільникам і спільницям історію свого зламаного життя. Гадаю, саме тоді, з необхідності, яка згодом обернулася задоволенням, я полюбив коротку, лаконічну форму. Це єдине, що в тій грі насправді мало для мене значення. Тисячу міліціонерів можна замінити в один день і тисячу в’язнів можна в один день погнати за тисячу кілометрів. Але не це важливо.
Важливо лише те, що у твоєму житті може настати тисяча днів, протягом яких ти не зумієш написати жодної сторінки. Якби мій письменницький доробок уповноважував мене давати поради молодим, я би сказав їм: кожен із вас повинен якийсь час попрацювати на таємну поліцію, щоб виробити стиль і досягти чіткості мислення. Книжки треба писати, як доноси, пам’ятаючи, що бездарно написаний донос може знищити перш за все тебе самого.
Зі своїми лягавими я покінчив, однак і далі не мав ні грошей, ні помешкання, тож пішов до Юзека Ленарта зі «Штандару млодих» і попросив його відрядити мене на репортаж. Ленарт видав мені аванс, і я поїхав кудись під Вроцлав, де мав розшукати молоду лікарку, яка рік тому отримала направлення на роботу в село, й описати її побут, а також її життєствердний світогляд. Село я знайшов і почав розпитувати про пані лікарку, але був здивований, що розпитувані селяни відповідають якось невпопад, витріщаючись на мене безтямними очима й поводячись при цьому, мов Офелія у сцені божевілля. Нарешті з’явилася вона. Я запитав її, що діється з цими людьми, кожен з яких виглядає, як сновида. Спочатку молода особа пояснювала мені, що це селяни з-за Бугу: не в силах знести біль утрати рідної землі, вони — підточувані тугою — вже й не знають, на якому світі живуть. Така інтерпретація, хоч і підкріплена психологічними та історичними мотивами, все ж не видалася мені правдивою. Врешті-решт, споживши з пані лікаркою солідну кількість медичного спирту, я зміг-таки витягнути з неї правду: це було село морфіністів. Лікарці, що заробляла копійки, яких не вистачало на хліб, спала на гадку геніальна у своїй простоті ідея: вона підсадила на морфій ціле село, і селяни, узалежнившись, платили їй данину, аби дістати необхідну вже для життя дозу наркотиків. Я запитав її, що вона збирається робити, якщо її ідеєю зацікавиться прокурор. Вона відповіла, що з неї вже всього досить і що в разі загрози арешту велика порція морфію з барбітуратами легко перенесе її від життя до смерті. З репортажу нічого не вийшло.
Так само й друга моя спроба зробити кар’єру репортера закінчилася дивним чином. Отож, мене послали до одного з держгоспів, де землеробам пощастило створити самодіяльний театр, душею якого була дружина керівника того господарства. Поїхав я туди в суботу; в неділю мала відбутися прем’єра п’єси котрогось із наших метрів соцреалізму. Не пригадаю тепер змісту тієї п’єси. Здається, в основі її лежав конфлікт між двома представниками робітничого класу: один працював на фрезерному станку, а другий — на токарному; за всім цим мала вгадуватися боротьба поколінь. Нічого конкретнішого на цю тему написати вже не можу. Я приїхав під вечір. Директор держгоспу моментально зорієнтувався, що йому випала нагода влаштувати учту на честь гостя з Варшави, й повів мене до головного шанувальника свого театру. Шанувальник якраз був зайнятий вудженням ковбас зі свині, яку він попередньо разом із директором украв і позбавив життя. Ми вели дружню розмову на найвищому рівні, здіймаючи келихи і споживаючи ковбаси, після чого розійшлися спати. Наступного вечора всі зібралися в клубі. Знову на честь гостя з Варшави керівничка театру наказала місцевому тенору заспівати щось перед виставою. На сцену вибіг молодик і заголосив про свою любов до Сан-Ремо, білого міста над морем… Зачудовані селяни у ватних куфайках витріщали очі, але я розважався непогано. Відтак почалася п’єса. Тієї миті, коли головний герой — постать шляхетна і сповнена пафосу — виголошував довгу тираду, в якій оспівував токарні станки, дружбу з Радянським Союзом і т. ін., на сцену вискочив якийсь чоловік із диким поглядом і, вигукнувши: «Я тобі покажу, як Ядзьку їбати», — встромив героєві ніж у груди. Це була гостра особиста неприязнь на ґрунті ревнощів. Репортаж накрився.
Я повернувся до Варшави. На той час у мене вже була видавнича угода з «Іскрами». Директорка «Іскор» Целіна Мільська, знаючи, що я — закоренілий жебрак, відрядила мене до Владислава Бронєвського, щоб ми разом уклали збірку його віршів, розраховану на молодіжного читача. І знову я свідомо не використовую лапок. Звичайно, можна просто написати «молодого читача». Але, пишучи все це, я намагаюся зберегти мову тих часів — ту дивну мішанину жаргону, урядових повідомлень, лексики вулиці й партійних зборів. Я ще надто молодий і надто мало значу, щоби писати мемуари. Я пишу про людей, яких знав і любив. Як уже було сказано, саме для цих людей мені б хотілося написати, чому я більше не живу у Варшаві. Я хочу написати це тому, що багато цим людям завдячую, і тому, що продовжую їх любити й не можу забути. Проте не надто впевнений, чи все це має сенс. Читаючи минулої ночі книжку Адольфа Рудніцького — одного з тих, хто мені допомагав і кому я багато завдячую — я натрапив на таку фразу: «Коли рівно два роки тому певний молодий чоловік із двору, “один із нас“”, виїхав до Парижа і почав вішати на нас собак, я запитав себе: дадуть йому більше грошей, більше свободи, більше всього, але чим йому замінять двір? Де вони візьмуть двір для нього? І що він робитиме без двору?». То це я — той молодий чоловік? І на кого ж це я вішаю собак? Якщо я сказав, що хочу жити в країні, де братерський жест не обертається жестом самознищення, то чи ж не про це одне-єдине прагнення волають усі книжки Рудніцького? Невже й Рудніцький уже розучився думати?
Коротше, пішов я до Владислава Бронєвського, який мешкав тоді на Мокотові. Бронєвський не забажав розпочинати дискусію на тему збірки своїх віршів без попереднього підкріплення алкоголем; після страхітливої внутрішньої боротьби я піддався на його прохання. Це був дивний чоловік: офіцер бригади польських легіонів; комуніст, не приналежний до партії; в’язень наших примхливих братів; найбільш польський поет, якого тільки можна собі уявити, — а комунізм йому був потрібен лише з однієї причини: бо він, Бронєвський, найбільше любив писати про комунізм. Жодні інші міркування до уваги не бралися й абсолютно його не цікавили. Водночас він був задирливим шляхтичем: сам розповідав мені, як Бєрут Болєслав Бєрут (1892-1956) — польський комуністичний діяч і московський агент, перший президент ПНР, генеральний секретар ЦК ПОРП. запросив його одного разу до Бельведера і, взявши під руку, вийшов з ним у сад, а тоді сказав: «Товаришу Бронєвський, час би вже вам написати новий національний гімн». Бронєвський послав його до дідька. Після чого написав вірш, в якому вклонявся радянській революції по-польськи, шапкою до землі.
Зі свого перебування у Бронєвського я вже небагато пам’ятаю, крім одного трагічного випадку. Котрогось дня Бронєвський кинув пити й почав писати нові вірші — і йому навіть непогано йшло. За якусь годину до нього хтось задзвонив і запитав, як справи. Бронєвський сказав, що взявся до роботи і має надію місяць або й два добряче попрацювати. На власну біду він ще сказав, що не п’є; співрозмовник привітав його з цим, і розмова закінчилася. Бронєвський повернувся до писання. За п’ятнадцять хвилин — знову дзвінок: телефонував хтось інший, хто поговорив із попереднім співрозмовником Бронєвського, і, довідавшись, що Бронєвський вирішив не пити, висловив свої вітання і попросив дотриматися рішення; Бронєвський подякував і засів назад за роботу. За десять хвилин — знову дзвінок: знову застереження і знову слова вдячності з боку Бронєвського. Восьмий дзвінок був від товариша Якуба; Якуб Берман (1901-1984) — польський комуністичний діяч єврейського походження, депутат Сейму, віце-прем’єр-міністр. Бронєвський — блідий і весь у дрижаках — зайшов до мене і сказав: «Іди по горілку». Після чого додав, що в день похорону єдиної коханої дочки його просто з цвинтаря забрали — за розпорядженням ЦК — до лікарні для алкоголіків у Вонєсьці.
Якби люди знали, що найкращий спосіб увігнати того, хто пив, у жахливий запій — це нагадування йому про те, що може статися, коли він знову зап’є, то, може, вони перестали б давати ті свої прокляті добрі поради. Люди все ще не знають, що у почутті вдячності міститься страшенно багато ненависті. Я б не писав про це, якби не той факт, що люди збридили мені півжиття втручаннями у мої справи і застереженнями.
Отже, Бронєвський розпочав свій багатоденний цикл. Дивний це був пияк: він міг бути смертельно п’яний і заточуватися з кутка в куток, але щойно я починав декламувати йому, наприклад, «Вулицю Мілу» і помилявся бодай в одному слові, як Владислав Бронєвський мене виправляв — і то досить різко. Я відчуваю за ним жаль: люди мучили його все життя — і замучили. Дивак був чоловік: капітан легіонів, кавалер ордена Virtuti Militari — він пишався, що здобув той орден, воюючи проти більшовиків, яким вклонявся шапкою до землі. Запитавши моєї думки про Сталіна, чиїм в’язнем він був, і почувши, що мені важко судити, оскільки я боюся бандитів, від яких нема куди втекти, Бронєвський вибухнув нападом гніву, що ледь не закінчилося для мене трагічно, але про це — за хвилю. Не те було важливо, що Йося-Сонечко винищив скількись там мільйонів людей і збудував найбільший у світі концтабір, не те було для нього важливо, що й сам він сидів у совєтській в’язниці, а було для нього важливим тільки те, що він, Владислав Бронєвський, написав вірш на честь людини, яку я образив. Тіпаючись від люті, він побіг нагору; за якусь мить перелякана служниця злетіла вниз і сказала мені негайно забиратися, бо пан Бронєвський п’яний і дзвонить у Службу Безпеки. Я схопив пальто і жваво вибіг у пітьму.
Після 1956 року цьому старому і вже хворому чоловікові вистачило мужності підійти до мене, шмаркача, і сказати, що він просить йому простити. Не вибачається, а просить йому простити. Мені стало незручно; ми знову пішли випити і Бронєвський знову мене виправляв — аж до моменту, коли ми разом знепритомніли, заснувши на спільному ліжку, причому я спав, притулившись до нього, як цуценя до суки. Я часто про нього думаю. Я думав про нього, читаючи чудовий есей Мілоша про Ґалчинського. Чи Бронєвський теж був придворним поетом? Мєрошевський написав, що Бронєвський не мав поняття про марксизм, діалектику, економіку й політику. Комунізм зачаровував його своєю живописною стороною: орди Тухачевського, які мчали на нього в двадцятому; доменні печі Магнітогорська; електростанції на Волзі; Біломорканал, на будівництві якого загинуло скількись там тисяч; сибірські батальйони, що поспішають на допомогу Москві; воєнні промови генералісимуса Сталіна, в яких той своїм хриплуватим голосом піднімає радянський народ на священну вітчизняну війну, — ось такий комунізм цікавив Бронєвського. Інші речі його не обходили; він їм вибачив навіть своє перебування у в’язниці, оскільки міг писати про все це вірші. На ціле моє щастя, люди не сприймали нічних дзвінків Бронєвського серйозно: інакше це могло закінчитися для мене не дуже весело.
Але що з того, коли і я — такий самий поляк, як він? Я не можу думати про нього інакше, ніж добре; не можу перестати читати його вірші; і не можу перестати їх любити. Думаючи про нього, я пригадую найгеніальнішу сцену смерті з «Війни і миру», коли один персонаж помирає, а другий запитує: «Де він тепер?». Я також запитую себе: де він тепер? Цей комуніст, який ненавидів партію; цей більшовик, який здобув орден за відвагу в боротьбі проти інших більшовиків; цей сталінський в’язень, який хотів посадити мене за те, що я образив його ката; цей великий, нещасливий поет і добрий чоловік — де він тепер? Чи існує для нас, людей, таке місце, де ми — як у тій пісні — зустрічаємося всі: чисті, добрі, без гніву? І якщо ми там зустрінемося, то про що він писатиме й у що буде вірити?
Фрагмент друкується за виданням: Марек Гласко. Красиві двадцятилітні; переклад з польської Олександра Бойченка. — Чернівці: Книги – ХХІ, 2017.
Редакція висловлює вдячність видавництву Книги – ХХІ за можливість публікації
