Катажина Котинська: Зацікавленість українською літературою в Польщі зросла

Христина Заник: Після 2022 року на полицях в польських книгарнях побільшало творів українських письменників.

Катажина Котинська: Звісно, повномасштабне вторгнення Росії зробило свою справу. Після того, як у Польщі з’явилося дуже багато українців, зросла потреба краще їх зрозуміти, розібратися, що таке Україна, яка її історія, ідея. 

Тоді з українськими книжками у Польщі справа вже виглядала краще: від 90-х ми нарощували запас і перекладів польською мовою, і оригінальних книжок про Україну. І все ж 2022 року з’явився великий запит — потрібно було чимось «годувати» читачів. Тож видавці, звичайно, дуже зацікавилися українською тематикою. 

У 2022–2023 роках з’явилося кілька проєктів — частково літературних, частково документальних, зокрема конкурси для українців на теми війни й пам’яті. Після деяких із них виходили друком книжки. У Познані, наприклад, був подібний проєкт. Також після конкурсу, організованого Центром KARTA, найкращі тексти в польському перекладі публікувалися на порталі, а весь документальний матеріал, досить цікавий, зберігається в фонді і може слугувати джерелом для дослідників. 

Варто зазначити, що величезний внесок у видання українських книжок польською мовою зробила сама Україна, зокрема Український інститут книги. І хоча його програми не покривають усіх витрат на видання, сам факт того, що вони стабільно діють і частину коштів можна отримати прозоро, — величезний плюс. Багатьох вражає, що Україна, попри війну, й далі дбає про розвиток культури. І це дуже важливо — як для українців, так і для нас, поляків. 

А з іншого боку, зацікавлення породжує зацікавлення. Коли в Польщі зрозуміли, що Україна — надзвичайно цікава країна, а українська література може запропонувати польському читачеві чимало захопливих творів, почали активно відкривати для себе нових авторів. Прочитавши одну українську книжку, польський читач часто тягнеться до наступної

ХЗ: Що продається великими накладами?

КК: Ні, великі наклади — це не сюди. Шукаєте великі наклади — ідіть по американський детектив чи трилер. Зараз можна виокремити два основні напрями. 

По-перше, воєнна література (я, до речі, дуже умовно використовую цей термін), тобто тексти українських авторів про те, що відбувається зараз. Також дуже популярні «Драбина» і «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнєцової та «Мій дідусь танцював краще за всіх» і «Мам, пам’ятаєш?» Катерини Бабкіної. З романів у Польщі також дуже зрезонувала «Доця» Тамари Горіха Зерня.

У Польщі вийшло багато, дуже багато поезії. Тут серйозно працює, зокрема, Міжнародний центр діалогу в Красноґруді Кшиштофа Чижевського. У них назбиралася чимала колекція виданих двомовних поетичних збірок українських поетів і поеток — уже вийшло чотири серії по десять збірок. Про популярність поезії тут не говоритиму, бо поезію читає той, хто її любить... 

А другий напрямок — активне надолуження того, що ми проґавили. Бо від 90-х років нам більш-менш вдалося перекласти основні твори української літератури. Проте український модернізм 20–30-х залишався білою плямою. Уявіть: польською не було «Міста» Валер’яна Підмогильного. Коли він тільки вийшов 1928 року у Харкові, його, звичайно, не перекладали польською. А чому не перекладали? Бо, по-перше, то були часи совєтської України, по-друге — кордон, а по-третє — насувалася війна, а згодом — зміна режиму. До того не встигли, а після того — було заборонено.

У 90-х ми і так не знали, за що хапатися. Крім того, нам, перекладачам, не вистачало рук. Роздобути фінансування на такі давні запилюжені книжки — зрештою, як і на нові — було складно. Грантових програм не існувало, як і Українського інституту книги. 

То була така «партизанська» діяльність перекладачів. Ще навіть не моя — я тільки починала. Тоді провідними перекладачами були старші за мене Оля Гнатюк, Тетяна Голинська, Єжи Літвінюк. Наприкінці 90-х саме Оля Гнатюк першою завела розмову про те, що нам дуже бракує українського модернізму, що на його місці — величезна «діра». І тоді й починалися академічні спроби перекладу української літератури початку ХХ століття. 

Згодом Колегіум Східної Європи почав активно видавати не тільки сучасних українських авторів, а й класику, якої не було, скажімо, «Місто» Підмогильного та «Жовтий князь» Барки у перекладах відповідно Марціна Ґачковського та Мацєя Пйотровського. 

Також україністика Яґеллонського університету видала тритомник Віктора Петрова (Домонтовича) «До критичної модерности». Я до нього залучена як перекладачка. Наукову частину робили мої колеги Катажина Ґлінянович та Павел Крупа. У це видання ввійшли його романи, добірка біографій і есеї про літературу, мистецтво, філософію, а також розлоге наукове опрацювання — примітки, пояснення, вступні статті. Цей тритомник, звичайно, не для широкого кола читачів, проте ні в Україні, ні в діаспорі не було такого видання, тож воно дуже важливе. І за цим академічним тритомником Домонтовича готуються перевидання у серії Колегіум Східної Європи — вже без наукового апарату, з мінімальними примітками. 

ХЗ: Ви згадали, що в Польщі поезію читає небагато людей, тоді як в Україні вона досить популярна. Які ще відмінності між польською та українською літературою — тематичні чи жанрові — ви спостерігаєте? 

КК: Важко сказати. Так, справді, поезія в Україні відіграє значно більшу роль, ніж у Польщі. Образ поета як пророка, провісника, месії, що веде за собою, у нас відмер ще у 30-х, а в Україні він протримався довше. З іншого боку, поезія — жанр, який у час кризи та потрясінь реагує найшвидше. Роман потребує часу і хоча б трохи спокою. Потім його ще потрібно видати: редактура, коректура, верстка, друк. Наприклад, історія харківської друкарні «Фактор-Друк», яку російський удар знищив у травні 2024 року, показує, наскільки зараз, під час війни, вразлива видавнича галузь. 

Поезію можна переписати від руки, передати комусь, прочитати вголос або записати на коротке відео в ютубі. Її легше поширювати, вона не потребує стількох ресурсів. Вірш можна прочитати відразу, ходити з ним, обдумувати з різних ракурсів. Поезія — це водночас конденсат і головоломка: у ній усе максимально згущене й водночас її потрібно розбирати на «запчастини», щоб побачити, з чого вона зроблена. І зрештою відкриваєш для себе картину, якої не помітив би з першого погляду. 

Так, в українській літературі поезія дуже сильна і важлива. Вона як жанр погано піддається перекладам, і навіть сучасні переклади через кілька років потребуватимуть нової інтерпретації. Кожен вірш, кожен переклад — це завжди питання інтерпретації, і до них можна підходити по-різному. 

Катажина Котинська. Фото: Роман Турчак / Нова Польща

ХЗ: Які найбільші труднощі у роботі перекладача чи перекладачки сучасної української літератури? 

КК: Передусім це воєнна лексика, фразеологія, абревіатури, наприклад, БПЛА. Українцям не потрібно пояснювати, що це, а перекладачам доводиться думати, як це подати польському читачеві: з одного боку, щоб було зрозуміло, про що йдеться, а з іншого — не вживати всю повну назву, бо вона зовсім не пасує до стилю твору.

Тому стилістика цих воєнних текстів вимагає особливої уваги. Іноді, перекладаючи сучасні українські твори про війну, перекладачам доводиться звертатися до польської пам’яті про Другу світову — хоча це зовсім інша реальність, але певні базові поняття допомагають. Або ж перекладачі мусять шукати нову мову, вимислювати її, дивитися, як робили колеги в інших книжках — йти їхнім слідом або придумувати кращі розв’язання, щоб текст був зрозуміліший. Звісно, для польських читачів перекладений твір завжди сприйматиметься інакше, бо для них це трішки екзотика, а для українців — сьогодення. Безумовно, перекладачеві потрібно дуже уважно читати текст і все перевіряти. Перевірка — основа роботи перекладача.

ХЗ: Схоже, польське суспільство втомилося і від теми війни, і від присутності українців. 

КК: Рано чи пізно, незалежно від того, чи війна скоро закінчиться, чи ні, полякам доведеться звикнути до того, що вже не існує «білої польськомовної католицької Польщі», де всі однакові й усіх можна впихнути в одну рамку.

У нас поступово відроджуються мови меншин. З’являється дедалі більше мігрантів із більш екзотичних країн, ніж Україна. І українці прекрасно дають собі раду у Польщі. Їхні зусилля інтегруватися, їхній внесок у польську економіку спростовують усі дурні закиди в тому, буцімто вони живуть «за рахунок держави». Звісно, голоси проти українців зараз дуже гучні й неприємні. Завжди найбільше чути тих, хто найголосніше кричить. Таке протистояння, звісно, не бажане, але до певної міри воно є нормою, адже будь-яка зміна в суспільстві викликає протиставлення.

Якщо ж говорити про літературу, книжки, людей, які хочуть читати й перекладати, то, сподіваюся, все буде тільки на краще.

ХЗ: Ви налаштовані оптимістично?

КК: Я двічі була співведучою курсу перекладацької майстерності для молодих перекладачів, організованого Центром діалогу Юліуша Мєрошевського. Половина учасників першого набору, а їх було 10, зараз активно перекладає — якщо не книжки, то літературні чи гуманітарні тексти. І для всіх них є чимало роботи. Наприклад, чудова перекладачка Катажина Фішер — ви ще почуєте це прізвище й побачите його на багатьох книжках. Вона дуже активно працює. Отже, процес постійно триває.