Катерина Міхаліцина: Коли і як ти почав фотографувати? Чи взоруєшся на чиїсь роботи, чи радше покладаєшся на власне чуття кадру?
Юрко Костишин. Фото: Юрко КостишинЮрко Костишин: Я завше був замкнутою людиною. Фотографія ж стала своєрідною втечею, першопричиною чи то пак спробою занотувати, наче подорожній щоденник, свої мандри потойбіч цивілізованого і не дуже світу. В часи мого далекого дитинства в нас удома була саморобна фотолабораторія — при інфрачервоному освітленні ми з дідусем творили алхімічні дива фотографії. Ну, і бажання поділитися емоціями, показати людям, що світ не є якоюсь одноманітною площиною, що він множинний — це теж. Бо з юності люблю фантастику, і саме там, здається, у Франсіса Карсака, Французький письменник, вчений, геолог та археолог, — прим. К.М. вичитав про множинність світів. Зрештою, світ довкола теж видавався мені фантастичним.
Спочатку я знімав на плівковий фотоапарат, хоч у ті часи плівка була дуже дорогою, особливо для студентського бюджету. Та мені подобалося вручну налаштовувати всі оті параметри відтворення світлини, шукати об’єкт зйомки, блукати чагарями в пошуках пригод. Зараз силою обставин зазвичай фотографую на телефон.
Мене захоплює японська школа фотографії, її простота, вишуканість, чіткість і багатогранність. Запав у душу вислів одного з японських фотомайстрів Нобуйосі Аракі: «Моє серце б’ється. Я відкриваю затвор. Це меншою мірою щоденник, а більшою — стенограма часу. Це — життя. Коли його пульс зупиниться, я стану мертвим». Та переважно орієнтуюся на своє шосте чуття, власні враження і певний життєвий досвід. Часто все відбувається спонтанно, інколи вимагає швидкої реакції, а інколи сидиш, наче мисливець, у засідці на дикого звіра.
КМ: Як з початком війни для тебе змінилися функції фотографії? Що ти найперше намагаєшся впіймати, увиразнити, коли фотографуєш на фронті?
ЮК: Загалом функції фотографії суттєво не змінилися, тільки фокус змістився у бік війни, того, що довкола відбувається. Фото як такий собі, з одного боку, німий свідок подій, з іншого — світло, що промовляє до сердець. Також світлини можна вважати доказами злочинів, які коїть Росія, — як темний бік Місяця, котрого ми ніби ніколи й не бачили, а тут він обернувся до нас своїм лихим єством. Це своєрідна документалістика — про нас і про них.
Мій телефонний об’єктив завше намагається спіймати якусь дію, синергію, кілоджоулі людської сили, тепло душ, втомленість сердець, біль, побут. А водночас мовби на противагу цьому — спокій, тишу, невимушеність, велич природи.
Фото: Юрко КостишинКМ: Усе це дуже про людяність. Зрештою, ти не раз казав, що фотографією намагаєшся впіймати її мить. То що для тебе таке — людяність? Чи відрізняються її вияви в цивільному житті й на фронті?
ЮК: Людяність — для мене або вона є, або її немає, бо людяність не виникає нізвідки, вона мешкає всередині. Немає різниці, чи то до війни, чи то під час війни. Просто на війні вона одягає піксель. Людяність — у справжніх словах, тихих і щирих, у доторках рук близьких людей, в обіймах, у справжніх вчинках. Повсякдень і повсякчас. Людяність не вимірюється каратами. Іноді маленький добрий учинок руйнує величезну заскорузлу бетонну стіну зла.
Усі вияви доброти, щирості, людяності мені надзвичайно дорогі. Особливо тут, на війні. Вони дарують надію. Попри скруту, смерть, відчай, ненависть і втрати. Це світло, за яке тримаєшся.
Насправді людяним бути просто: достатньо обійняти близьку людину, навіть перебуваючи за тисячі кілометрів і миль від неї, нагодувати військовими консервами пса-безхатька, підставити плече втомленому побратиму і просто бути поруч, коли це потрібно. Ці речі здаються банальними, але вони працюють.
Фото: Юрко КостишинКМ: Як зберегти людяність, коли стикаєшся з чимось таким нелюдським, як Росія та росіяни, які прийшли не загарбувати, а нищити й убивати?
ЮК: З початку повномасштабного вторгнення, коли я полишив родину, мене врятував своєрідний інформаційний вакуум щодо всього, що творилося поза рамками моєї безпосередньої відповідальності. Інколи тижнями не було нормального зв’язку. Але коли з’являвся інтернет, до мене просочувався весь той хтонічний жах, що вчиняли росіяни. Пам’ятаю, як плакав над малюнками художниці Ольги Вільсон, на яких зображені були привиди — люди й домашні улюбленці. З одного боку, я навіть радів своїй реакції: вона означала, що я не став товстошкірим і черствим. А з іншого — мене гризла печаль за втраченим і ненависть до ворога. Та з часом, пройшовши українськими дорогами два з лишком роки у камуфляжі й берцях, розумієш, що ненависть перетворилася на рутинну роботу зі знищення окупанта. Бо що більше ми їх уб’ємо зараз, то менше з ними матимуть справу наші діти та онуки.
Фото: Юрко КостишинКМ: Ти кажеш про рутинну ненависть, але з твоїх постів у фейсбуці, з твоїх фотографій видно, що веде тебе насамперед любов.
ЮК: Мабуть, це не рутинна ненависть, радше вже тепер просто робота: наче ліквідуєш шкідника, що пожирає твій сад. Бачення всієї картини, розбитого на друзки світу прийде потім, коли ми підрахуємо наші втрати, наш поступ, але це буде лише після перемоги. А любов і справді є тим рушієм, космогонічною силою, що рухає нами, не дозволяє нам забути і дає силу говорити.
КМ: Твоїми фото проілюстровано, зокрема, поетичний артбук Інни Гончар та збірку віршів Валерія Пузіка. Інна Гончар. «#4.5.0.», видавництво «Відкриття», 2023; Валерій Пузік. «Три медалі в шухляді», видавництво «Асса», 2024. Як вам співпрацювалося?
ЮК: Сучасний світ так працює, що, здавалося б, далекі люди, які ніколи не бачилися, раптово на якихось мережевих перехрестях стають близькими. І все це дуже природно, наче так було завжди. Якась метафізика. Так траплялось і в мене. Правда, з Валерієм я знайомий у реалі — він якось приїздив на львівський книжковий фестиваль, ще до повномасштабного вторгнення. Він обрав ті з моїх світлин, які йому здавалися суголосними з його текстами. Спершу видавець хотів стилізувати фото під малюнки, але все ж залишив їх автентичними. Інна ж більше моя інтернет-подруга. Вона реагувала текстами на фото, які я викладав на своїй інстаграм-сторінці. І вона ж запропонувала видавчині зробити з них набір листівок, проте ідея переродилася в наш спільний артбук.
Фото: Юрко КостишинКМ: У тебе самого незабаром зʼявиться дебютна прозова книжка. Розкажи про неї.
ЮК: У книжку ввійшли мої окремі відредаговані фейсбучні дописи, а також тексти, які я ніде не публікував. Книжку видає львівське видавництво «333». Це дуже хороші люди, — видавці й волонтери. І завше пригостять кавою. Власне, Богдан Кордоба, письменник та співзасновник видавництва, і запропонував мені укласти книжку, яка поки ще не має назви. Якщо чесно, я почуваюся, наче Колумб — сходжу на нову для себе землю. Моя книжка роками визрівала, і тепер мені самому цікаво, що з цього вийде, адже там теж будуть мої фото, а всі тексти написані в часі великої війни. Для мене це ще один такий собі якір, аби зачепитися за життя, сказати, що ти є і ще не все втрачено. Правдиве бажання залишити щось по собі, щоб, гортаючи ці сторінки, хтось також жив, співвідчував життя, і твоє зокрема.
Розмовляла Катерина Міхаліцина. Запитання й відповіді пересилалися через додаток «Сигнал», адже Юрко у момент запису перебував на передовій
