Під час відвідання Нубійського музею в єгипетському Асуані я звернув увагу на велику модель. Вона показувала, де до перенесення на нове місце розташовувалися знамениті стародавні храми Абу-Сімбел. Їх перемістили 1968 року, щоб уникнути затоплення святинь у зв’язку з будівництвом нової Асуанської греблі. І це вважається однією з наймасштабніших операцій ЮНЕСКО.

Я звернув увагу, що між двома храмами містилася ще й християнська святиня, проте на новому місці її немає. Це засмучувало: храми фараонів вдалося врятувати, а церква так і пішла, мабуть, під воду, залишившись тільки на чорно-білих фотографіях, і я ніколи її не побачу. Дивно тільки, що назва звучала дуже знайомо: Фарас. Де я чув це слово?

І раптом на виставці у цьому ж музеї, присвяченій археологічним працям у зоні затоплення, я побачив кілька фотографій із польськими ученими. Звісно, ​​«Фарас»! Галерея «Фарас» у Національному музеї Варшави, яку я вперше відвідав після її нового відкриття 2014 року. Галерею вперше відкрили 1972 року, а згодом удруге 2014-го — після перебудови, зміни аранжування, сценарію та повної модернізації. То були непрості часи — Майдан, війна, усвідомлення нової реальності. Але я приходив до галереї, збудованої, як старовинна коптська святиня, не як до музею, а як до справжнісінького храму. Внутрішній діалог із іконами, задумливими та відвертими, навівав згадку про несуєтність та цінність життя. Тож цей загублений у пісках пустелі храм таки був урятований, проте я не зовсім уявляв, де він, власне, розташовувався до відновлення у польській галереї.

І ось я стою під перенесеними храмами Абу-Сімбел і дивлюся на величезне озеро, розлите біля їхнього підніжжя. І розумію, що якби польські археологи не врятували цю святиню, то вона могла б залишитися десь глибоко на дні, зникнути з усіма іконами, кожна з яких — не просто шедевр, а ліки для душі. Проте все вціліло, і тепер відвідувачі Національного музею у Варшаві можуть пройтися під склепіннями храму.

Коли Польща відновила незалежність після 123 років поділів, дехто хотів, щоб нова держава отримала, «як і належить», свої колонії десь в Африці — і це був наївний та архаїчний погляд на життя. Натомість уродженець Тернополя археолог Казімєж Міхаловський, іменем якого тепер названо галерею «Фарас», проявив себе як справжній учений, людина з майбутнього. Він мріяв, щоб Польща посіла чільне місце в єгиптології — і досяг свого. Його подвижництво стало справжнісіньким науковим подвигом, завдяки якому тепер уже не лише поляки, а й численні туристи, які приїжджають до Варшави, можуть просто в Центральній Європі побачити, який вигляд мав християнський єгипетський храм, та долучитися до стародавнього мистецтва іконопису. Але не тільки це. Народжений ще тоді, коли про незалежну Польщу можна було лише мріяти, археолог добре знав, що це таке — народ без власного голосу у світі. Величезну частину території Нубії затопили води нової Асуанської греблі, багатьом жителям регіону довелося переселятися на нові місця і в Єгипті, і в Судані. Але Міхаловський фактично «вигадав» нову археологічну науку — нубіологію, яка дала нубійському народу голос у часі. І навіть слово «нубіологія» — польське, його теж запропонував Міхаловський. Тож учений рятував не лише святиню.

Він рятував цивілізацію.