Джеймс Бонд і компанія

Він народився 1900 року у Філадельфії, і впродовж усього життя в ньому відчувалося щось із XIX століття. Він змалечку цікавився природою. Найцікавіші екземпляри колекційних метеликів, напевно, привіз йому батько, керівник наукової експедиції в дельту Оріноко. Мати померла того ж року, коли почалася Велика війна. Осиротілі батько з сином переїхали до Англії, де хлопець закінчив престижну школу Гарроу, а згодом Кембриджський університет. Відтак він повернувся до Сполучених Штатів і обійняв посаду банкіра в родинному містечку. Та через кілька років покинув роботу, щоб поїхати в експедицію до пониззя Амазонки. Був там кимось на кшталт писаря. Описував знайдені види. Повернувшись, зайнявся авіфауною Карибів — птахами, що населяють сотні розкиданих в океані островів.

1936 року він опублікував свою найбільшу працю — неодноразово перевиданий атлас карибських видів «Birds of The West Indies», відомий також під трохи довшою назвою «Field Guide to Birds of the West Indies: A Guide to All the Species of Birds Known from the Greater Antilles, Lesser Antilles and Bahama Islands». Постійно друкувався у спеціалізованих виданнях. Поміж іншим, довів, що карибські птахи походять від північноамериканських видів. За заслуги його удостоєно медаллю Брюстера — найвищою відзнакою Американського орнітологічного товариства. Помер 1989 року. Звали його Бонд. Джеймс Бонд. 

Пітер Кешвел, за фахом учитель і мовознавець, у книжці «The Verb “To Bird”» пише про синдром BCD (Birding Compulsive Disorder, себто компульсивного спостерігання за птахами). Вигаданий ним вид хвороби — притаманне орнітологам цілковите зосередження на птахах. Синдром проявляється, наприклад, у тому, що людина, не зазирнувши в дзеркало, раптово гальмує серед жвавої дороги, коли на узбіччі змигне щось цікаве. Через цей синдром пташар посеред дискусії шикає, закликаючи всіх до тиші, і показує пальцем у напрямку, звідки долинає цікавий звук. 

«То не хоббі, як не можна назвати хоббі чхання чи любов до блакитного. Це одна з тих речей, які люди не роблять свідомо, щось, від чого не можна стриматися», — пише Кешвел про пташарство. Він — типовий представник свого виду: вдома має колекцію дисків і чималу бібліотеку. Знає, хто такі відомі письменники і за що ми повинні їх цінувати, може вільно дискутувати про філософію Далекого Сходу чи оперу, але все це відходить на задній план, коли до годівниці прилітає якийсь цікавий екземпляр. Тоді кожен пташар, незалежно від обставин, хапається за бінокль.

Для Кешвела проявом синдрому BCD є 30 фотографій мартинів, зроблених під час відпустки з відстані пів кілометра. Він подає опис хворого в стилі Олівера Сакса: «Усередині його черепа, який постійно повертається в різні боки, є звичайний людський мозок із нормальним інтелектом. На жаль, вражена цією недугою людина не може робити нормальних речей (наприклад, читати книжки, поїхати в магазин чи бавитися з дітьми надворі) — не крутячи головою, коли раптом зауважить бодай найменший рух. Десь у її мозку засіла невиліковна вада, яка заважає їй бути спокійною. Така людина назавжди замкнута у в’язниці BCD».

Випускники політехнічних вузів, початкових шкіл і східнослов’янських філологій. Шахтарі, торгові представники і безробітні. Багатії, обвішані технікою Сваровські за 25 тисяч, і скромні власники совєтських біноклів, крізь які світ виглядає трохи жовтішим. Пташарство — демократичне. Єдиний реальний поділ пролягає по лінії аматори—науковці, хоча часом компетенції одних і других дивовижним чином взаємодоповнюються. Перші бувають імпульсивніші. Вони схильні перейматися долею кожної істоти й задіювати фантазію, до якої їх часом підштовхує наївна необізнаність. Своєю чергою, другі бачать ширшу картину. Завдяки фаховій освіті вони краще розуміють складні механізми, що керують світом природи.

Я ніколи серйозно не думав про те, щоб стати професійним орнітологом. Боявся, що вивчати біологію буде нудно і важко. Ніхто з моїх домашніх не мав диплома з точних наук, тому, зрештою, мене потягнуло на протоптану стежку. Вітек, фізик за освітою, розповів мені історію, яка, на його думку, розкриває тривожний, хоча й межовий аспект професійної орнітології. В одному фаховому виданні він прочитав статтю про частоту зондування поверхні якомось щиглем. Дослідник просто рахував, як часто птах у пошуках корму встромляв дзьоб у прибережне болото. Навряд чи таке заняття можна назвати захопливим. 

Найцікавіші обміни думками фахівців та аматорів відбуваються на інтернет-форумах та через електронні розсилки. Пташарі діляться спостереженнями зі своїх теренів, фаховими публікаціями та цікавинками. Чудовим прикладом BCD є моя улюблена історія про орнітолога, який переглядав новини. «Телеекспрес». У матеріалі фігурував Мунєк Стащик — він стояв у саду і щось розповідав, а з-за його спини долинали характерні пташині звуки. Орнітолог щось робив в іншій кімнаті, але раптом завмер, уважно прислухаючись. Це був спів вівчарика. Не знаю, про що говорив Мунєк, — це нікого з учасників дискусії не хвилювало. Цікавила лише та маленька сибірська пташка родини кропив’янкових, яка дуже рідко зустрічається на Мазовії.

Схожа ситуація з фільмами. Було багато суперечок з приводу звукових доріжок, на яких чутно невідповідні для тієї пори року пташині голоси. Березневий Краків із купами напіврозталого снігу в «Катині» Вайди, а над дахами писк стрижів, які прилітають у травні. Голос вивільги, яка відлітає в Африку ще в серпні, можна почути в якійсь осінній серії «Ставки більшої за життя». У зимовому фільмі «07, доповідай», схоже, звучить осіннє деренчання деркача. Але трапляються й інші дивовижі. Комп’ютерні грифо-круки у «Царстві небесному» Рідлі Скотта кричать голосами… журавлів. Ну й окільцьований бузьок над «полями, писаними розмаїтим збіжжям» і «Панові Тадеуші» Вайди.

Ян Флемінґ, колишній агент британської розвідки, проводив канікули у своїй віллі на Ямайці. Він здавна виношував ідею написати цикл шпигунських романів. Як затятий пташар він мав у своїй бібліотеці екземпляр «Birds of the West Indies». Тільки-но погляд Флемінґа зупинився на корінці книжки, він уже знав, як називатиметься його головний герой. Перша частина пригод Джеймса Бонда, агента Її Королівської Величності з ліцензією на вбивство, стала бестселером. Філадельфійський орнітолог кілька років навіть не здогадувався, що в світі набув шаленої популярності шпигун номер 007, який представляється його іменем і прізвищем.

Через кілька років після виходу «Казино “Руаяль”» дружина пана Джеймса Бонда написала Флемінґові листа, сповненого обурення. Як можна використовувати чиюсь ідентичність без його згоди? Особливо якщо йдеться про шанованого науковця! Флемінґ, певно, почувався по-дурному, але виправдовувався досить недолуго: «Мене вразило це коротке, не надто романтичне, англосаксонське і дуже чоловіче прізвище. Це було саме те, чого я шукав — так виник другий Джеймс Бонд». Він пропонував компенсацію: «Натомість пропоную пані Бонд і Джеймсові Бондові можливість необмеженого використання імені і прізвища Ян Флемінґ з будь-якою метою. Може, чоловік Пані відкриє якийсь особливо паскудний вид птахів, який захоче упослідити, назвавши його Яном Флемінґом». 

Флемінґ також написав листа самому Бондові. На дещо запізніле прохання про дозвіл використовувати своє ім’я та прізвище орнітолог відповів коротко, по-бондівськи: «Все добре». Вибачення прийняли. Бонд з дружиною згодом відвідали письменника в його ямайському маєтку. 1964 року Флемінґ надіслав орнітологу найновішу книжку про пригоди агента 007 «Живуть тількі двічі» з присвятою «Справжньому Джеймсові Бондові від крадія його ідентичності». Кілька років по тому цей примірник продали на аукціоні за понад 80 тисяч доларів. 

У польській орнітологічній термінології є певні прогалини. Ми досі не випрацювали вдалі відповідники слів birdwatching чи birdwatcher, які англійською означують непрофесійне спостереження за птахами. А таких аматорів насправді набагато більше, ніж освічених професіоналів. Польські «пташарство» і «пташар» зустрічаються в розмовному мовленні, але в офіційному звучать дещо інфантильно. «Птахолюб» і «орнітолог-любитель» звучать дитячо, несерйозно і тільки підкреслюють нефаховість. «Обсерватор птахів» можливе хіба що як синонім, а «орнітолог» — це все ж таки термін, яким послуговуються спеціалісти. Ужити його щодо себе язик не повертається. Отже, коло замикається. Певно, таки «пташар».

«Помри, але не зараз» 20-й фільм про суперагента Джеймса Бонда на основі однойменного роману Яна Флемінга. На екрани вийшов 2002 року. — один із невдалих штампованих Бондів із Пірсом Броснаном у головній ролі. І це не з вини ірландського актора, який, на мою думку, був якраз непоганим 007, трохи в стилі Роджера Мура. Доглянутий, з почуттям гумору. Справа в тому, що на межі століть Бонди перетворилися на дешеві екшени, зняті так, ніби кіно вже 20 років не розвивається. Неймовірні подвиги головного героя — характерні риси всієї серії фільмів, проте тепер сценаристи перевершили самих себе. Навіть пісні до кожного наступного фільму були дедалі слабші. А фабула не мала вже нічого спільного з романами Флемінґа.

«Помри, але не зараз» з’явився через 40 років після першого фільму про Бонда, тому в ньому безліч алюзій до попередніх серій. Цей фільм навряд чи запам’ятався б мені, якби не один момент. Врезультаті погоні за північнокорейським агентом Цао Бонд опиняється в Гавані. Там в офісі приспаного агента й директора фабрики сигар — Рауля — він переглядає книжки на полиці, вибирає одну і кидає погляд на обкладинку (а ми разом із ним) — «Birds of the West Indies». Прізвища автора не видно. Бонд позичає в Рауля книжку і бінокль.

У наступній сцені він оглядає скелястий острів, на якому переховується кореєць. Однак Бонд не був би Бондом, якби не помітив красуню, яка випірнула з води (Голі Беррі). Це алюзія до відомої сцени з першого Бонда, «Доктора Ноу», в якій велична Урсула Андресс з’являється з моря, як Венера Боттічеллі. Дівчина називається Jinx, тобто фатум або та, яка приносить нещастя. Бо вона народилася в п’ятницю тринадцятого. Бонд, заграючи до неї, пояснює, що приїхав на Кубу спостерігати за птахами. А Jinx — й сама пташка, хоча, можливо, і не здогадується, що носить ім’я німфи, яка зачарувала Зевса і яку з помсти Гера перетворила на пташку. Jynx torquilla — латинська назва крутиголовки. Це єдиний представник дятлових, який не довбе деревину, а в разі небезпеки злісно сичить і крутить головою, як змія. 

«Птахи» Альфреда Гічкока — один із небагатьох фільмів, у якому птахам дісталася вагома роль. Шкода лише, що негативна. Аби досягнути реалістичного ефекту, під час однієї зі сцен знімальна група кидала в Тіппі Гедрен живими птахами. Через тиждень зйомки довелося перервати, щоб акторка могла прийти в себе. З перспективи нашого часу намальовані на стрічці ворони, накладені на кадри з акторами, виглядають досить комічно. Як і опудала птахів, причеплені до одягу втікачів. А проте образ кружляючої зграї як ірраціональної стихії дуже вражає. Закарбовується в підсвідомості і жодна людина, яка бачила «Птахів», ніколи більше не зможе без емоцій дивитися на зловісне, розкаркане вирування гайворонів і галок. Або на багатотисячні зграї шпаків, які злітаються у сутінках і наповнюють вечорову тишу скреготом і неспокоєм.

У «Птахах» нападники — не хижі птахи, механізми вбивства з гострими, як бритва, кігтями. Загроза має напрочуд знайомий і невинний вигляд. У фільмі Гічкока на людей нападають зграї птахів, що живуть поряд із нами — мартини, ворони, горобці, шпаки. Хоча мартини, насправді, у портових містах досить навіть сміливо нападають. Пам’ятаю, як на Брайтонському молу вони крали їжу із тарілок — перед самим носом туристів, які їли. Вони були величезні і підступні, їхні жовті дзьоби з червоною крапкою викликали повагу, і мало хто насмілювався протестувати. Люди покірно набивали рот порятованими рештками їжі, сподіваючись встигнути перш ніж птахи повернуться. 

Птахи Гічкока поводяться неприродно. В одному з епізодів ворони нахабно громадяться перед школою. Кожен, хто хоч раз бачив зграю ворон (чи інших воронячих), знає, що у зграї вони галасливіші. Вони напевно щось замислили (своїм колективним розумом). Коли перед будівлею з’являються діти, зграя з вереском нападає на них. Союзницею ворон є сварлива і страшенно зарозуміла жінка-орнітолог. Знай собі твердить, що птахи «приносять у світ красу», і недоречно розповідає про те, як щороку їх підраховує. Все в ній явно вказує на те, що вона — стара дивачка. 

Глядачеві хочеться, щоб їй втерли носа. І справді — невдовзі мартини нападають на неї, ніби почувши це бажання. Вони спричиняють пожежу в містечку. Жінка-орнітолог розбита вщент, від її ідеалістичної картини світу не лишається камені на камені.

Славой Жіжек пояснює «Птахів» крізь призму Фройда. Тваринна агресія як еманація сексуальної напруги в трикутнику персонажів. Чи зграя, яка вилітає з каміна, — це вибух інцестуальної енергії матері, яка не хоче ділитися сином із його нареченою? Ну, я не знаю. Я в своїй поверховій інтерпретації зосереджуюся на постаті жінки-орнітолога. Гічкок стає на бік тих, хто підважує авторитети і кого дратує мудрування експертів. Бо ж не все можна пояснити. «Навіщо вони це роблять?». Ми не знаємо і ніколи не дізнаємося. Фільм пробуджує в нас відчуття, що реальність може збунтуватися проти нас. Шкода, що Гічкок обрав саме птахів, аби проілюструвати це. 

Перекладачка Галина Крук