Бартломєй Ґайос: Спершу були поїздки в СРСР чи наукова праця, присвячена долі Католицької церкви та поляків у Радянському Союзі?
Роман Дзвонковський. Фото: Cлавомір Каспер / Інститут національної пам'яті ПольщіРоман Дзвонковський: Поїздки. Перша відбулася в липні 1970 року. Беручи участь у житті тамтешніх парафій, я 20 років особисто спостерігав, в якому становищі знаходяться поляки й Католицька церква. Тоді я вже публікував у паризький «Культурі» (під псевдонімами Юзеф Мірський, Чеслав Тинна, Ян Червінський та Павел Ліда) свої розвідки про історію Католицької церкви й поляків у Радянському Союзі. Але, звісно ж, перелом настав, коли в постсовєтську добу відкрили архіви.
БҐ: На відміну від попередніх публікацій, зосереджених на становищі Католицької церкви в СРСР, Книжка «Bolszewicy w walce z religią. Kościół rzymskokatolicki w Związku Sowieckim w polskich dokumentach dyplomatycznych 1922-1938» 2021 року вийде друком в Центрі польсько-російського діалогу та порозуміння. у новій книжці ви зі співавтором Анджеєм Шабацюком розглядаєте питання з перспективи дипломатичних представництв.
РД: У книжку загалом увійшли звіти польських дипломатів і консулів, які працювали на території СРСР у 1922-1938 роках. Потім ці документи відправляли у Варшаву. А польське Міністерство закордонних справ розсилало їх по головних посольствах на Заході, щоб привернути увагу тамтешніх політиків і громадськості. Завдяки цьому ми маємо до них доступ. Якби документи лишилися у Варшаві, вони б, імовірно, згоріли в пожежі війни.
БҐ: Щоб полегшити долю католиків та Католицької церкви в СРСР, польські дипломати могли ще щось робити, окрім як інформувати міжнародну спільноту?
РД: Теоретично вони могли звернутися до совєтської влади, посилаючись на міжнародні зобов’язання. Питання, пов’язані з віровизнанням поляків на території Радянського Союзу, регулювалися мирним договором, укладеним 18 березня 1921 року в Ризі між Польщею та совєтськими Росією, Білоруссю, Україною. Сьома стаття гарантувала населенню польської національності свободу в питаннях функціонування костелів та організації «релігійної обрядовості».
Тож репресії проти духовенства були порушенням цього договору. Однак совєтська влада посилалася на частину договору, згідно з якою все вищезазначене й справді гарантувалося, але «в межах внутрішнього законодавства». На практиці це означало, що всі антирелігійні постанови були пріоритетними в стосунку до декларацій про свободу, передбачених Ризьким договором. Це зв’язало руки польським дипломатам.
БҐ: Чому польська сторона прийняла такий стан речей?
РД: Я досі цього не розумію.
БҐ: Поляки мали ще якусь підтримку?
РД: Польська дипломатія підтримувала передусім фінансово, адже церковні податки постійно зростали. Однак це не завадило совєтській владі йти до своєї мети.
БҐ: В якому розумінні?
РД: Упродовж 18 років після захоплення влади більшовики закрили понад 120 костелів і каплиць, вцілілих після революції та громадянської війни. Відкритий був тільки костел св. Людовіка Французького в Москві — задля дипломатів, які десь мали відвідувати богослужіння.
БҐ: Окрім фінансової підтримки, польська дипломатія якось допомагала?
РД: У міру сил вона намагалася допомогти духовенству під час репресій. Наприклад, у березні 1923 року в Петрограді відбувся показовий процес над 15 священниками. Архиєпископа Яна Цєпляка, апостольського адміністратора Могилевської єпархії, та священника Ромуальда Будкевича засудили до смертної кари за «контрреволюційну діяльність». Совєтська влада вважала, що «католицьке духовенство у совєтських республіках — політичний місіонер польського уряду», як зазначалося у звинуваченнях Революційного трибуналу в Мінську в справі протестувальників проти конфіскації церковного майна.
Завдяки діям, зокрема, польських дипломатів, які на Заході зчинили шум довкола цієї справи, на совєтську владу натиснули. Тож смертельний вирок архиєпископу змінили на десять років позбавлення волі, а вже за рік його вислали в Польщу. Однак отця Будкевича врятувати не вдалося: його розстріляли.
БҐ: Священників часто висилали з СРСР?
РД: Між Радянським Союзом і Польщею існувала домовленість про обмін політичними в’язнями. Більшовики її використовували цинічно. Як писав отець Теофіл Скальський у листі до примаса Авґуста Гльонда: «У Радянському Союзі схоплюють невинних людей і виносять їм драконівські вироки, щоб ними, як розмінною монетою, розплатитися за комуністів». Цими невинними дуже часто були священники.
Останній такий обмін, найчисленніший, відбувся 1932 року: відпустили 70 католицьких священників. У Польщу повернувся, зокрема, отець Донат Новицький, в’язень Соловків, де його висвятив єпископ Болєслав Слонскас. Мені випала честь з ним познайомитися, коли він викладав російську мову в духовній семінарії паллотинів Римсько-католицьке об’єднання (монаший орден), заснований святим Вікентієм Паллотті в Римі. у Олтажеві.
БҐ: Польських дипломатів цікавили тільки католики чи й інші віровизнання в СРСР?
РД: Передусім католики. Однак у звітах згадувалися протестанти й Православна церква, яка тоді також зазнала великих переслідувань. Набагато більших ніж Католицька. 1922 року на це особливу увагу звернув тимчасовий довірений у справах представництва Речі Посполитої Томаш Моравський: «Очевидно, що зараз в Росії відбувається боротьба уряду з релігією в усіх її формах, особливо з православ’ям як історичним віровизнанням російського народу».
БҐ: Ситуацією католиків цікавилася й Апостольська Столиця. 1926 року в СРСР з таємною місією реорганізувати Католицьку церкву прибув посланець Папи Пія ХІ єпископ Мішель-Жозеф Бурґеньйон д’Ербіньї. Польська дипломатія знала про його цілі?
РД: Спочатку небагато. Тільки в звіті політичного радника польського посольства в Москві Альфреда Понінського від 1930 року доволі детально описано його діяльність, зокрема висвячення чотирьох нових священників. Підбиваючи підсумки візиту папського посланця в СРСР, він заявив: «Тоді півтора мільйона вірян (…) зміцнилися у своїй вірі й відданості Церкві». Але місія д’Ербіньї була безнадійна.
БҐ: Чому?
РД: Бо більшовики відразу розгадали мету його приїзду і вдалися до репресій. Сам єпископ був змушений негайно залишити СРСР, щойно отримав такий наказ від совєтської влади.
БҐ: Чи існувала різниця між тим, як становище Католицької церкви в СРСР розцінювали Варшава і Ватикан?
РД: Польська дипломатія зазначала, що опорою Католицької церкви в СРСР є поляки, позаяк вони серед вірян найчисельніші. На жаль, Апостольська Столиця проявила недостатню обізнаність і нерозуміння ситуації. Що, зрештою, не змінилося досі.
Пригадую, як в Україну приїхав єпископ Франческо Коласуонно, апостольський нунцій у СРСР і Російській Федерації в 1990-1994 роках, і здивувався, звідки тут стільки поляків. Схожу необізнаність із національно-релігійними реаліями в цій частині світу продемонстрував єпископ Антоніо Менніні, апостольський нунцій у Росії в 2002-2010 роках.
Пікет вірян перед будівлею Комітету у справах релігій при Раді міністрів СРСР, 1989. Джерело: Vinkap Cappuccini / FacebookБҐ: Повернімось до вашої подорожі в СРСР. У 70-х роках такі поїздки були викликом для пересічного громадянина ПНР, не кажучи вже про католицьке духовенство.
РД: Як це не парадоксально, але я потрапив у сприятливий період. Політична ситуація в світі і Радянському Союзі була відносно стабільна. Щоб перетнути кордон, звісно, потрібно було владнати певні формальності. У моєму випадку все будувалося на фікції.
БҐ: Тобто?
РД: Щоб в’їхати в СРСР, необхідно було мати запрошення від родини. Я таке отримав від своєї нібито двоюрідної сестри з-під Ошмян (зараз це Білорусь, тоді БРСР). Прибувши на місце, я мав стати на облік у місцевому міліційному відділку й там почув, що «вне района выезжать нельзя». Звісно, я не послухався і вже під час першої поїздки відвідав кілька місць у сьогоднішній Латвії, Україні й Росії. Ясна річ, нелегально.
БҐ: Ви просто сідали в автобус і їхали?
РД: Так. Доводилося бути обережним, не розмовляти голосно польською в громадських місцях, щоб не викликати підозру і не привертати увагу міліції, яка могли перевірити документи. Тож залишалося просто купити білет і їхати.
БҐ: Вам бувало лячно?
РД: Мені щастило. У мене жодного разу не перевіряли документи. Але пригадую іншу пригоду. Під час якоїсь (уже легальної) поїздки в СРСР, незадовго до Різдва, совєтські митники на кордоні наказали вийти з потяга. Обшукували багаж. Відкладали тільки релігійні речі: книжки, платівки з колядками гурту «Мазовше». Я мав вісім релігійних книжок, віз їх для священників і черниць, які працювали в підпіллі, — для них вони були на вагу золота. Я сказав митникам, що без книжок не зможу проводити богослужіння. Митники мовчки їх повернули. А їхня реакція наштовхнула на думку попросити повернути ще й речі моїх супутників.
БҐ: Вдалося?
РД: Я помітив, що митники виконували свої обов’язки, але без особливого запалу. На слова, що родичі моїх супутників також мають право на релігійну літературу, я почув: «Яке право? Хто їм дав таке право?» Я відповів, що Бог. Вони глянули на мене з іронічними посмішками: «А доведіть, що Бог існує». На запитання, як тоді виникли космос і мікрокосмос, я почув, що завдяки законам матерії. Тоді запитав: якщо є закони, то має бути і законодавець. У СРСР це Верховна Рада, а для всього світу — Бог.
Роман Дзвонковський. Фото: Cлавомір Каспер / Інститут національної памʼяті ПольщіБҐ: Це їх переконало?
РД: Ні, але дискусія була жвава.
БҐ: Що вас найбільше здивувало під час цих поїздок?
РД: Для мене це був геть інший світ у порівнянні з тим, який я знав. Він вирізнявся багатокультурністю. Особливо на Віленщині, де я щодня зустрічався з людьми, які говорили кількома мовами, залежно від ситуації: польською, російською, діалектом чи литовською. До того ж караїми — невелика етнічна група, яка сповідувала релігію, похідну від іудаїзму.
Я сприймав цю багатокульторність як щось гармонійне, незважаючи на конфлікти, які траплялися між різними групами в минулому. Мені здавалося, в 70-х роках вони вже не мали жодного значення.
БҐ: Однак взаємовідносини між державою та Церквою в Радянському Союзі гармонійними ніяк не назвеш.
РД: Совєтська влада підпорядкувала собі Православну церкву і використовувала її з пропагандистською метою для Заходу: показати, буцім у СРСР існує релігійна свобода. Яскравим доказом цього слугували видання Святого Письма російською.
БҐ: Яким на цьому тлі було становище Католицької церкви?
РД: Незважаючи на переслідування її адміністративними заходами, вона зберегла духовну незалежність. Католицький священник, зазвичай польського походження, не мав права відправляти літургію публічно. Це було порушенням закону і каралося негайним висланням із СРСР. Тому богослужіння відбувалися нелегально, потайки у костелах.
Тоді один священник сказав мені, що «Бог про нас забув». — «Чому?» — запитав я. — «Ми вимираємо, костелів мало, ходити в них можуть тільки люди похилого віку, а молоді до 18 років це заборонено. Яке нас чекає майбутнє?» У 70-х роках важко було уявити, що прийде Перебудова, Радянський Союз розпадеться і настане релігійна свобода.
Переклала Ірена Шевченко
Інтерв’ю взяте 21 грудня 2020 року. Воно не авторизоване
