17 років тому я отримала травму спинного мозку і відтоді змушена користуватися колісним кріслом. Мій чоловік , Віталій Пчолкін, теж має інвалідність. У людей з інвалідністю шансів вижити під час війни значно менше: не всі можуть спуститися в укриття, роздобути їжу й воду, евакуюватися. Нам пощастило: ми мали хороших сусідів і свою автівку.
Коли 38-річна Уляна Пчолкіна розповідає про свій дім у Бучі , її голос м’якшає. Вона наче веде своєю квартирою: ось тут зберігаються її численні сімейні фотографії, тут — колекція парфумів і сумочок ручної роботи, далі — спортивні нагороди й особливо цінні для неї подяки від Збройних Сил України за волонтерську діяльність. На кухні — новий посуд, придбаний незадовго до початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Жінка розповідає: це дім, продуманий до дрібниць, дім, де було спокійно й добре. Аж поки 24 лютого 2022 року в Бучі не почалося пекло.
Джерело: особистий архівНа початку березня нам дивом вдалося покинути охоплену боями Бучу й дістатися Львова. Було дуже тяжко прощатися з домом , в який ми вклали так багато праці й любові, в якому продумали кожну деталь й оточили себе улюбленими речами… Але я гоню від себе ці думки: у мене ще будуть речі, які я полюблю, головне – ми вижили.
Уляна та Віталій Пчолкіни. Джерело: особистий архів «З нашого балкона велася перестрілка»
Повномасштабне вторгнення Росії застало родину Пчолкіних удома , в Бучі. Вранці 24 лютого Уляну розбудив дзвінок подруги з іншого міста: «Ти де? Війна почалася!» Спросоння Уляна не відразу зрозуміла , про що йдеться: «Я вдома , почекай… В сенсі війна?» Але вже за мить у будинку затремтіли вікна й Уляна з Віталієм почули перші вибухи.
Це був приліт на гостомельський аеродром , наш будинок — за кілька кілометрів. Після того першого вибуху в нас уже не припинялися бомбардування, обстріли й перестрілки. Я саме стояла на балконі, коли прошмигнули перші російські вертольоти. Нападники летіли просто над моєю головою.
Уляна з чоловіком вирішили залишатися вдома. Ховалися у ванній: до підвалу вели вузькі покручені сходи , а люди, які користуються колісними колясками, не можуть їх здолати.
Першу ніч ми спали у ванній сидячи — для людини з травмою це справжнісіньке пекло. Потім вирішили , що спатимемо в ліжку — прилетить, то прилетить. Спали вдягнені. Прокидалися рано. А вдень я спала у ванній, поклавши подушку на умивальник.
З першого ж дня великої війни Пчолкіни взялися за створення волонтерського координаційного центру — це відвертало увагу від важкої реальності.
Закордонні колеги писали нам , що хочуть допомогти. Ми почали організовувати й координувати гуманітарну допомогу, але це протривало всього кілька днів, поки вдома ще були світло й інтернет. А коли ми потрапили під окупацію, колеги повністю перебрали все на себе.
Уже через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення будинок Пчолкіних обстріляли.
Наш будинок — просто біля Варшавської траси. 27 лютого у нього поцілив російський танк: снаряд влучив у сусідську квартиру на четвертому поверсі. Вона , зруйнована, горіла. А ми живемо на першому поверсі, наш балкон незасклений. І ми чули, як з нього велася перестрілка, чули, як у стіни влітають кулі, чули, як на нашому балконі хтось стогнав, що його поранено.
Уляна та Віталій Пчолкіни. Джерело: особистий архів Так починалася 33-денна окупація Бучі російськими військовими.
Майже відразу зникли газ і опалення , тож температура у квартирі не перевищувала позначки 12 градусів. Коли росіяни розбомбили місцевий магазин, охоронець дозволив людям брати звідти все необхідне, бо в окупованому містечку вже давалася взнаки нестача продуктів, води, ліків і засобів гігієни. Тоді подружжю Пчолкіних допомогли сусіди.
Ми всі , мешканці, трималися гуртом — і це нас із Віталіком рятувало. Адже ми з ним не могли піти набрати води, дістати продукти чи бензин. Ми просто загинули б від голоду, якби не сусіди.
«По всьому місту лежали розкидані фрагменти тіл»
На початку березня Уляні й Віталію вдалося покинути охоплену боями Бучу. Жінка вважає , що їм тоді просто пощастило.
Оголосили евакуацію , проте росіяни не впустили у місто евакуаційні автобуси. Тоді хтось із натовпу, що зібрався на евакуацію, крикнув: «Поїхали!» Я ще вагалася, думала, може, варто їхати бусом з усіма, а не власною автівкою, бо так безпечніше. Але Віталік наполіг: «Сідай за кермо, так ми зможемо ще когось вивезти». І це стало вирішальним: я відчула, що ось моя зона відповідальності, що зараз я не маю права боятися чи проявити слабкість, а маю бути зібраною, бо відповідаю за інших.
Тоді Уляна і Віталій швидко покидали ще якісь речі в сумку (зараз Уляна сміється: «І як я планувала з цими речами виживати?») , прихопили кота Лютіка й вийшли у двір.
Там усі були розгублені , не розуміли, що робити далі. Я прислухалася до інтуїції: боялася, але водночас внутрішньо не відчувала цього «не їдь». А раніше відчувала. Раніше я залишалася, бо думала: хай краще загину вдома, де мене знайдуть, ніж у полі десь лежатиму неопізнана. Був страх, але не було відчуття безвиході. І ми вирішили спробувати.
Уляна та Віталій Пчолкіни. Джерело: особистий архівВіталій разом з іншими людьми сів у мікроавтобус , а Уляна — за кермо їхньої автівки. Вона взяла до себе ще дівчину з собакою й одного з сусідів. Згадує, що тоді в Бучі повсюди були росіяни, точилися бої, чулися вибухи й автоматні черги.
Ми стали колоною на виїзді з двору , і саме тоді якась важка російська техніка — танк або БТР, я не розбираюся — вистрілила у п’ятиповерхівку навпроти. Росіяни їхали й цілилися просто в нас. Я тоді підняла руки й так сиділа. Вони не вистрілили. Я не є релігійною людиною, але під час цієї війни почала молитися. Стало страшно за людей, які поруч, за чоловіка.
Шлях тих , хто наважився на виїзд із Бучі, пролягав через численні блокпости російських військових. Ті довго обшукували людей та автівки — намагалися знайти зброю і відеореєстратори, переглядали фото й відео на мобільних телефонах, дивилися, чи немає патріотичних татуювань або слідів від зброї на руках тощо.
На одному з блокпостів російський солдат грубо кинув мені: «Виходь!» Я відповіла: «Не можу» , і вказала рукою на колісне крісло у машині.
Уляна згадує , що їхню машину обшукували не так прискіпливо, як інші: «Можливо , тому що ми з інвалідністю». І додає , що цю дорогу рідною Бучею не забуде ніколи.
Містом розкидані фрагменти тіл , нутрощі, у машинах були розстріляні люди. Дуже багато розстріляних цивільних автівок, дитячі речі поруч… Це все мирні жителі, які просто намагалися виїхати у безпечне місце. Багато тіл уже зібрали й поховали у братській могилі біля церкви, але багато ще лишалося на вулицях Бучі. Нам просто пощастило, що ми їхали такою великою колоною і залишилися живі. Просто пощастило.
Колона покинула Бучу , коли вже стемніло.
Ми вирушили на Фастів. Їхали околицями , селами, через мінне поле. Два дні добиралися на Львівщину. Першу ніч у Львові я спала в одязі — постійно почувалася ніби на старті. Лише на третій день моє тіло, що весь час було напружене, трохи розслабилося.
Уляна зізнається , що сьогодні ніде в Україні не почувається у повній безпеці — російська ракета може поцілити у будь-який будинок у будь-якому місті будь-якого регіону.
У Бучі було страшно , коли над дахами летіла ворожа авіація. Я тоді думала: зараз поцілить у нас чи не в нас? Весь час дослухалася. Але найжахливішою, певно, була тиша, коли ти вся напружуєшся в очікуванні: звідки, коли й куди прилетить.
Нещодавно подруга скинула Уляні й Віталію фото їхньої квартири в Бучі. Вона вціліла. Але пограбована. На фото видно сліди перебування в оселі російських військових: безлад , перекинуті речі, усюди — пакети з-під сухпайків російської армії та порожні пляшки з-під алкоголю.
Звісно , шкода наш дім. Ми ходили й кожну плиточку підбирали, кожну деталь, зробили оселю максимально доступною для нас, людей на колісних кріслах. Але все це наживне. Зараз головне — вижити й втримати психіку в стабільному стані.
«За вісім років війни не розроблено жодного плану евакуації людей з інвалідністю»
Уляна розповідає , що в її життя війна прийшла ще вісім років тому.
З 2014 року я активно працюю з ветеранами , допомагала при перших евакуаціях людей з інвалідністю зі сходу України, активно підтримувала переселенців і тих, хто залишався на територіях, охоплених війною. Це був безперервний процес, який триває досі.
Коли почалися розмови про можливе повномасштабне вторгнення Росії в Україну , Уляна писала всім дотичним до людей з інвалідністю.
Я запитувала: що ми будемо робити? Але ніхто точно не знав. Я пам’ятаю початок війни 2014-го: люди , які не чують, гинули, бо не чули сирен, адже сирена має бути ще й світлова. Лежачі гинули у своїх квартирах. Пам’ятаю, як не мали де ховатися люди на колясках і як не пускали в укриття людей із психічними розладами. За вісім років війни в нас не було розроблено жодного плану евакуації людей з інвалідністю, і тому зараз всі розгубилися…
Уляна Пчолкіна наголошує , що в Україні немає житла, облаштованого під потреби людей з інвалідністю.
Треба розуміти , що навіть сходити в туалет чи помитися людям з інвалідністю технічно дуже важко. Чому ми теж спочатку вирішили залишитися вдома? Тому що під час евакуації навіть сходити в туалет десь під мостом чи в полі — не вийде. Або й у квартирі, де на колясці навіть у туалет заїхати не можна. Тому світло і тепло — це ще не все. Багато моїх знайомих у 2014–2015 роках повернулися додому на окуповані території, бо там їхні домівки пристосовані до їхніх потреб, а в інших регіонах вони не знайшли житла, облаштованого під потреби людей з інвалідністю.
Уляна розповідає , що людей з інвалідністю потрібно вивозити з місць, охоплених бойовими діями, ще в перший день небезпеки — організовано й сплановано, бо інакше вони стають заручниками ситуації.
Ми з Віталіком маємо машину , тому в нас був шанс виїхати. Але в нашій громаді є достатньо людей, які не можуть про себе подбати у такій ситуації. Мама або бабуся з дитиною чи дорослим із церебральним паралічем не можуть самостійно покинути небезпечне місце. У нас будинок для літніх людей витягали з пекла волонтери. Але під час окупації там загинули лежачі.
Сьогодні подружжя Пчолкіних разом із командою ГО «Група активної реабілітації» активно допомагає людям з інвалідністю , які вибралися з територій, де ведуться активні бойові дії: допомагають їм виїхати за кордон, знайти житло, медичні та реабілітаційні центри, так само допомагають поселитися в безпечнішому місці в Україні. Збирають та передають людям з інвалідністю необхідні ліки, засоби гігієни тощо. У цьому організацію підтримують партнери з багатьох європейських країн. Група активної реабілітації планує найближчим часом почати створювати житло, адаптоване для людей з інвалідністю, адже потреба в ньому лише зростатиме.
Ви можете фінансово підтримати ГО «Група активної реабілітації» тут.
