17 років тому я отримала травму спинного мозку і відтоді змушена користуватися колісним кріслом. Мій чоловік, Віталій Пчолкін, теж має інвалідність. У людей з інвалідністю шансів вижити під час війни значно менше: не всі можуть спуститися в укриття, роздобути їжу й воду, евакуюватися. Нам пощастило: ми мали хороших сусідів і свою автівку.
Коли 38-річна Уляна Пчолкіна розповідає про свій дім у Бучі, її голос м’якшає. Вона наче веде своєю квартирою: ось тут зберігаються її численні сімейні фотографії, тут — колекція парфумів і сумочок ручної роботи, далі — спортивні нагороди й особливо цінні для неї подяки від Збройних Сил України за волонтерську діяльність. На кухні — новий посуд, придбаний незадовго до початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Жінка розповідає: це дім, продуманий до дрібниць, дім, де було спокійно й добре. Аж поки 24 лютого 2022 року в Бучі не почалося пекло.
Джерело: особистий архівНа початку березня нам дивом вдалося покинути охоплену боями Бучу й дістатися Львова. Було дуже тяжко прощатися з домом, в який ми вклали так багато праці й любові, в якому продумали кожну деталь й оточили себе улюбленими речами… Але я гоню від себе ці думки: у мене ще будуть речі, які я полюблю, головне – ми вижили.
Уляна та Віталій Пчолкіни. Джерело: особистий архів «З нашого балкона велася перестрілка»
Повномасштабне вторгнення Росії застало родину Пчолкіних удома, в Бучі. Вранці 24 лютого Уляну розбудив дзвінок подруги з іншого міста: «Ти де? Війна почалася!» Спросоння Уляна не відразу зрозуміла, про що йдеться: «Я вдома, почекай… В сенсі війна?» Але вже за мить у будинку затремтіли вікна й Уляна з Віталієм почули перші вибухи.
Це був приліт на гостомельський аеродром, наш будинок — за кілька кілометрів. Після того першого вибуху в нас уже не припинялися бомбардування, обстріли й перестрілки. Я саме стояла на балконі, коли прошмигнули перші російські вертольоти. Нападники летіли просто над моєю головою.
Уляна з чоловіком вирішили залишатися вдома. Ховалися у ванній: до підвалу вели вузькі покручені сходи, а люди, які користуються колісними колясками, не можуть їх здолати.
Першу ніч ми спали у ванній сидячи — для людини з травмою це справжнісіньке пекло. Потім вирішили, що спатимемо в ліжку — прилетить, то прилетить. Спали вдягнені. Прокидалися рано. А вдень я спала у ванній, поклавши подушку на умивальник.
З першого ж дня великої війни Пчолкіни взялися за створення волонтерського координаційного центру — це відвертало увагу від важкої реальності.
Закордонні колеги писали нам, що хочуть допомогти. Ми почали організовувати й координувати гуманітарну допомогу, але це протривало всього кілька днів, поки вдома ще були світло й інтернет. А коли ми потрапили під окупацію, колеги повністю перебрали все на себе.
Уже через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення будинок Пчолкіних обстріляли.
Наш будинок — просто біля Варшавської траси. 27 лютого у нього поцілив російський танк: снаряд влучив у сусідську квартиру на четвертому поверсі. Вона, зруйнована, горіла. А ми живемо на першому поверсі, наш балкон незасклений. І ми чули, як з нього велася перестрілка, чули, як у стіни влітають кулі, чули, як на нашому балконі хтось стогнав, що його поранено.
Уляна та Віталій Пчолкіни. Джерело: особистий архів Так починалася 33-денна окупація Бучі російськими військовими.
Майже відразу зникли газ і опалення, тож температура у квартирі не перевищувала позначки 12 градусів. Коли росіяни розбомбили місцевий магазин, охоронець дозволив людям брати звідти все необхідне, бо в окупованому містечку вже давалася взнаки нестача продуктів, води, ліків і засобів гігієни. Тоді подружжю Пчолкіних допомогли сусіди.
Ми всі, мешканці, трималися гуртом — і це нас із Віталіком рятувало. Адже ми з ним не могли піти набрати води, дістати продукти чи бензин. Ми просто загинули б від голоду, якби не сусіди.
«По всьому місту лежали розкидані фрагменти тіл»
На початку березня Уляні й Віталію вдалося покинути охоплену боями Бучу. Жінка вважає, що їм тоді просто пощастило.
Оголосили евакуацію, проте росіяни не впустили у місто евакуаційні автобуси. Тоді хтось із натовпу, що зібрався на евакуацію, крикнув: «Поїхали!» Я ще вагалася, думала, може, варто їхати бусом з усіма, а не власною автівкою, бо так безпечніше. Але Віталік наполіг: «Сідай за кермо, так ми зможемо ще когось вивезти». І це стало вирішальним: я відчула, що ось моя зона відповідальності, що зараз я не маю права боятися чи проявити слабкість, а маю бути зібраною, бо відповідаю за інших.
Тоді Уляна і Віталій швидко покидали ще якісь речі в сумку (зараз Уляна сміється: «І як я планувала з цими речами виживати?»), прихопили кота Лютіка й вийшли у двір.
Там усі були розгублені, не розуміли, що робити далі. Я прислухалася до інтуїції: боялася, але водночас внутрішньо не відчувала цього «не їдь». А раніше відчувала. Раніше я залишалася, бо думала: хай краще загину вдома, де мене знайдуть, ніж у полі десь лежатиму неопізнана. Був страх, але не було відчуття безвиході. І ми вирішили спробувати.
Уляна та Віталій Пчолкіни. Джерело: особистий архівВіталій разом з іншими людьми сів у мікроавтобус, а Уляна — за кермо їхньої автівки. Вона взяла до себе ще дівчину з собакою й одного з сусідів. Згадує, що тоді в Бучі повсюди були росіяни, точилися бої, чулися вибухи й автоматні черги.
Ми стали колоною на виїзді з двору, і саме тоді якась важка російська техніка — танк або БТР, я не розбираюся — вистрілила у п’ятиповерхівку навпроти. Росіяни їхали й цілилися просто в нас. Я тоді підняла руки й так сиділа. Вони не вистрілили. Я не є релігійною людиною, але під час цієї війни почала молитися. Стало страшно за людей, які поруч, за чоловіка.
Шлях тих, хто наважився на виїзд із Бучі, пролягав через численні блокпости російських військових. Ті довго обшукували людей та автівки — намагалися знайти зброю і відеореєстратори, переглядали фото й відео на мобільних телефонах, дивилися, чи немає патріотичних татуювань або слідів від зброї на руках тощо.
На одному з блокпостів російський солдат грубо кинув мені: «Виходь!» Я відповіла: «Не можу», і вказала рукою на колісне крісло у машині.
Уляна згадує, що їхню машину обшукували не так прискіпливо, як інші: «Можливо, тому що ми з інвалідністю». І додає, що цю дорогу рідною Бучею не забуде ніколи.
Містом розкидані фрагменти тіл, нутрощі, у машинах були розстріляні люди. Дуже багато розстріляних цивільних автівок, дитячі речі поруч… Це все мирні жителі, які просто намагалися виїхати у безпечне місце. Багато тіл уже зібрали й поховали у братській могилі біля церкви, але багато ще лишалося на вулицях Бучі. Нам просто пощастило, що ми їхали такою великою колоною і залишилися живі. Просто пощастило.
Колона покинула Бучу, коли вже стемніло.
Ми вирушили на Фастів. Їхали околицями, селами, через мінне поле. Два дні добиралися на Львівщину. Першу ніч у Львові я спала в одязі — постійно почувалася ніби на старті. Лише на третій день моє тіло, що весь час було напружене, трохи розслабилося.
Уляна зізнається, що сьогодні ніде в Україні не почувається у повній безпеці — російська ракета може поцілити у будь-який будинок у будь-якому місті будь-якого регіону.
У Бучі було страшно, коли над дахами летіла ворожа авіація. Я тоді думала: зараз поцілить у нас чи не в нас? Весь час дослухалася. Але найжахливішою, певно, була тиша, коли ти вся напружуєшся в очікуванні: звідки, коли й куди прилетить.
Нещодавно подруга скинула Уляні й Віталію фото їхньої квартири в Бучі. Вона вціліла. Але пограбована. На фото видно сліди перебування в оселі російських військових: безлад, перекинуті речі, усюди — пакети з-під сухпайків російської армії та порожні пляшки з-під алкоголю.
Звісно, шкода наш дім. Ми ходили й кожну плиточку підбирали, кожну деталь, зробили оселю максимально доступною для нас, людей на колісних кріслах. Але все це наживне. Зараз головне — вижити й втримати психіку в стабільному стані.
«За вісім років війни не розроблено жодного плану евакуації людей з інвалідністю»
Уляна розповідає, що в її життя війна прийшла ще вісім років тому.
З 2014 року я активно працюю з ветеранами, допомагала при перших евакуаціях людей з інвалідністю зі сходу України, активно підтримувала переселенців і тих, хто залишався на територіях, охоплених війною. Це був безперервний процес, який триває досі.
Коли почалися розмови про можливе повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Уляна писала всім дотичним до людей з інвалідністю.
Я запитувала: що ми будемо робити? Але ніхто точно не знав. Я пам’ятаю початок війни 2014-го: люди, які не чують, гинули, бо не чули сирен, адже сирена має бути ще й світлова. Лежачі гинули у своїх квартирах. Пам’ятаю, як не мали де ховатися люди на колясках і як не пускали в укриття людей із психічними розладами. За вісім років війни в нас не було розроблено жодного плану евакуації людей з інвалідністю, і тому зараз всі розгубилися…
Уляна Пчолкіна наголошує, що в Україні немає житла, облаштованого під потреби людей з інвалідністю.
Треба розуміти, що навіть сходити в туалет чи помитися людям з інвалідністю технічно дуже важко. Чому ми теж спочатку вирішили залишитися вдома? Тому що під час евакуації навіть сходити в туалет десь під мостом чи в полі — не вийде. Або й у квартирі, де на колясці навіть у туалет заїхати не можна. Тому світло і тепло — це ще не все. Багато моїх знайомих у 2014–2015 роках повернулися додому на окуповані території, бо там їхні домівки пристосовані до їхніх потреб, а в інших регіонах вони не знайшли житла, облаштованого під потреби людей з інвалідністю.
Уляна розповідає, що людей з інвалідністю потрібно вивозити з місць, охоплених бойовими діями, ще в перший день небезпеки — організовано й сплановано, бо інакше вони стають заручниками ситуації.
Ми з Віталіком маємо машину, тому в нас був шанс виїхати. Але в нашій громаді є достатньо людей, які не можуть про себе подбати у такій ситуації. Мама або бабуся з дитиною чи дорослим із церебральним паралічем не можуть самостійно покинути небезпечне місце. У нас будинок для літніх людей витягали з пекла волонтери. Але під час окупації там загинули лежачі.
Сьогодні подружжя Пчолкіних разом із командою ГО «Група активної реабілітації» активно допомагає людям з інвалідністю, які вибралися з територій, де ведуться активні бойові дії: допомагають їм виїхати за кордон, знайти житло, медичні та реабілітаційні центри, так само допомагають поселитися в безпечнішому місці в Україні. Збирають та передають людям з інвалідністю необхідні ліки, засоби гігієни тощо. У цьому організацію підтримують партнери з багатьох європейських країн. Група активної реабілітації планує найближчим часом почати створювати житло, адаптоване для людей з інвалідністю, адже потреба в ньому лише зростатиме.
Ви можете фінансово підтримати ГО «Група активної реабілітації» тут.
