Вісім днів до великої війни. Ми сидимо у львівській кав’ярні: я, моя подруга та дівчинка з Нью-Йорка — маленького селища біля лінії розмежування на Донеччині. Уявляєш, говорить подруга-галичанка, мою малу в школі вчать, як спускатися в укриття.
Дівчинка з Донецької області мовчить. Я не даю їй промовчати: «А ви ж у школі бігали в укриття?» — питаю. — «Так, коли три дзвінки — треба бігти в підвал», — буденно відповідає вона. Звикла за вісім років.
Діти, які з 2014-го росли в прифронтових районах, узагалі часом жаліли нас, дорослих. Мовляв, це вам страшно. Ми ж, діти, майже не пам’ятаємо, як було до того, як Росія напала на Україну 2014-го. Не знаємо, як інакше: без обстрілів, без прильотів десь на околиці, без вічної загрози повномасштабного наступу.
Ми, дорослі, своєю чергою хотіли, щоб у дітей «з лінії» таки було й інше життя, у якому очікуєш не на приліт чи наступ, а на майбутнє. Тому ми, письменники, і їздили туди, де, здавалося б, не до літератури, а 2021-го провели перший Нью-Йоркський літературний фестиваль, заснували конкурс есеїв для старшокласників на Донеччині, мали великі плани на 2022 рік.
Нью-Йорк був класним майданчиком, щоби через нього показувати справжню Донеччину. Не штучну проросійську, а ту, якою Донеччина була й мала бути, якби не червоний терор, штучний голод, нескінченна пропаганда і грабунок регіону «своїми», місцевими, які співпрацювали з росіянами, а власні гріхи списували на «західних партнерів». Маленький український Нью-Йорк неподалік окупованого Донецька був свідченням живої європейської історії не лише цілої України, а й навіть найсхіднішої її частини. Адже наш Нью-Йорк, названий так у XIX столітті колоністами з Німеччини, був колись маленьким європейським містечком, із млинами, кірхою, готелем і двоповерховою книжковою крамницею, був — аж до приходу більшовиків. Ті, звісно, спершу «відфільтрували» населення відомими способами, а тоді й назву Нью-Йорк змінили на російську — Новґородскоє. Ніби звичайне собі смт без ідентичності. Але 2021-го місцева громада назву Нью-Йорк собі повернула.
Власне, чи не тому Росія й почала повномасштабний наступ 2022-го? Ні, звісно, не через одненьке селище Нью-Йорк на Донеччині. А через те, що навіть за кілька кілометрів від тодішньої лінії фронту люди ладні були боротися за повернення собі справжнього імені, пов’язаного зі справжньою історією, на заміну російському прізвиську, яке режим приліпив до понівеченого містечка 1951-го.
Насправді в Кремлі правильно перелякалися: вже й на Донеччині, там, де «ловило» лише російське телебачення, люди почали розуміти, що вони не лише українці — вони також звичайнісінькі європейці, невіддільна частина західної цивілізації від Нью-Йорка і до Нью-Йорка.
Девізом усіх, хто приїхав 2021-го на фестиваль у Донецьку область, стало «До зустрічі в українському Нью-Йорку!» — як утвердження рішучості та відсутності страху їхати саме до того Нью-Йорка, де щохвилини можливий наступ.
Зараз українці часто запитують одне одного: а що ти робив у останні дні перед великою війною? Я добре знаю що. 22 лютого 2022-го росіяни оголошують про визнання так званих народних республік на наших Донеччині та Луганщині. А я замість набутися з сином, надивитися на нього та море — ми 17 лютого прилетіли на тиждень у зимовий Єгипет — дивлюся в ноутбук. Не новини. Я закінчую заявку для краудфандингової платформи: ми з командою плануємо провести 2022 року другий фестиваль в українському Нью-Йорку.
Хтось пакує тривожні валізи, хтось уже виїжджає з Києва. Хтось дістає військове спорядження й закуповує кровоспинне. Ми з командою, розкиданою по всій Україні, від Львова до власне Нью-Йорка, доробляємо цю заявку на фестиваль на самому краєчку підконтрольної Україні території. І заявка називається «Нью-Йоркський літературний фестиваль буде!» Фокусна тема — «Деокупація майбутнього».
Ми хотіли навчитися не боятися планувати на багато років уперед, не боятися мріяти й починати довгі проєкти. Наприклад, проєкт перетворення спотвореного совєтською владою селища на європейське містечко, відоме своїми фестивалями та мистецькими заходами.
22 лютого я відправила заявку на розгляд і, дивлячись на зорі над єгипетською пустелею, раптом сказала десятирічному синові:
— Можливо, ми востаннє так відпочивали разом.
— Чому?
— Можливо, буде велика війна.
— Але ж війна закінчиться. Хіба після війни не можна буде так відпочивати?
Я не знала, що відповісти. Сказати: малий, навіть у кіно про війну виживають не всі герої? Чи: так відпочивати, малий, можливо лише тоді, коли твій світ ще не поділився на до і після невимовного?
Насправді в ту мить, коли я не змогла відповісти на просте дитяче запитання про наступну поїздку, і моє майбутнє, і майбутнє моєї дитини вже стало окупованим. Росіяни їх окупували, так само як за лічені дні окупують омріяну нами як місце для майбутнього дому Бучу. Як до того вісім років тримали в окупації майбутнє дітей зі смт Нью-Йорк та інших містечок на сході України. Тих, яких ми хотіли навчити мріяти, планувати й грати вдовгу — попри все.
Вже в переддень війни «Деокупація майбутнього» не просто актуальна: я майже фізично відчуваю, як у мене його видирають, мов руку дитини. Кому воно належить, майбутнє? Хто ним розпоряджається? Ми? Чи вони? Ті, хто вже націлив ракети на Київ, Харків і навіть Івано-Франківськ.
В останній день перед війною, 23 лютого, хоч як мені хотілося відразу сісти та написати кураторський текст до майбутнього фестивалю, я все-таки зосередилась на дитині. Відчувала, що цей «останній день» — ми ще думаємо про останній день відпустки, але по факту це виявиться останній день перед війною — треба провести з сином.
23 лютого я читаю лише один робочий лист, у ньому: вашу заявку прийнято, можемо підписувати договір і запускатися. Я не відписую на лист, думаю: завтра.
А завтра була війна.
В ніч між 23 і 24 лютого ми їдемо пустелею — в аеропорт. Десь там наші друзі та рідні прокидаються від вибухів. У таксі посеред пустелі, м’яко кажучи, так собі з інтернетом, але мені все ж вдається щось прочитати. І я пишу дизайнерці Тані, з якою ми ще позавчора працювали над заявкою «Нью-Йоркський літературний фестиваль буде!»: якщо чуєш вибухи, їдь на Львів. Я теж їду до Львова — так я думаю про своє майбутнє на найближчі години.
Але наш літак уже не полетить в Україну. З нього виходять ошелешені кияни: дивляться в екрани смартфонів, телефонують рідним. Можливо, це останній до перемоги рейс, який вилетів з України?
Того ж дня ми знаходимо в інтернеті космічно дорогі квитки до Праги. Єгиптяни довго вагаються, чи реєструвати українців. Ми пояснюємо, що в нас безвіз із Євросоюзом: ну, ми такі ж європейці, камон. Але всіх українців просять відійти вбік і чекати на рішення. Дзвонять у Чехію. Прага, вочевидь, підтверджує: наші.
Після приземлення чеська прикордонниця дивиться на наші паспорти й мовчить. Мовчки підіймає на нас очі. Я теж досі ще ніколи не бачила людей, в чиїй країні щойно вибухнула велика війна.
Вона так мовчки й ставить печатки про в’їзд до ЄС.
— Мам, ти чого плачеш? — запитує син. Я й не помітила власних сліз.
— Ми вдома, — кажу.
— Але ж це ще не Україна?
— Це вже Європа. Європа — дім.
Треба ще щось пояснити. Виголосити, можливо, ту заготовку для кураторського тексту про деокупацію майбутнього, ясна річ, європейського майбутнього, який я мала в голові ще вчора. Про те, що ми, попри все, можемо й мусимо — бачити майбутнє. Сказати: навіть тоді, коли частина країни окупована, наше майбутнє не має бути таким. Майбутнє повинно бути передусім нашим. Саме бачення майбутнього ми маємо першим повернути під свій контроль, як наше найголовніше місто.
Але наступного дня я їду в Україну, сина залишаю у Польщі. Якщо чесно, дуже довго зайнята зовсім іншими справами й нічого такого йому, звісно, не пояснюю. Бо й сама ось уже два місяці як не здатна повернути собі, деокупувати наше майбутнє.
Не можу викинути з голови одну з картин на фото зі звільненої Бучі: чорна земля, почорніла рука жінки, а поруч яскравою плямою — ключі від дому і на брелоку — жовті зірки на синьому тлі, символ об’єднаної Європи.
Коли я наткнулася це фото, автоматично перепитала в коментарі: це ж знак Євросоюзу? Мені грубо відповіли: мовляв, це рука мертвої жінки, хіба не бачиш? А я бачила, але не тільки смерть. Я й саму жінку захотіла побачити — таку, якою вона була, як хотіла, але не дожила до нашого майбутнього дому. Не дому в Бучі, про який ми з сином мріяли — від такого ті ключі, певно, які залишились на землі. Та українка не дожила до Дому, символ якого завжди носила з собою. І після смерті ця жінка не зводиться лише до жертви російських окупантів. І ми всі, хоч і зайняті зараз лише війною й працюємо тільки на перемогу, не зводимось до війни.
УВАГА ПОВІТРЯНА ТРИВОГА ПРОЙДІТЬ В НАЙБЛИЖЧЕ УКРИТТЯ
Іронічно, що сирена перериває мене саме на цьому місці, але: ми не зводимось до війни.
У переддень війни я готова була написати кураторський текст українського фестивалю на тему «Деокупація майбутнього». Зараз я не готова. Замість цього пишу лише про ненаписаний текст. І щоби я чи хто інший зміг його колись написати, українські військові зараз в окопах під Горлівкою, в сховищах Азовсталі, в степах під Херсоном, у коханих лісах під Харковом. Волонтери їдуть темними трасами, хтось сортує такмед на холодному складі, хтось ремонтує трофейний танк для потреб ЗСУ, хтось варить їсти, хтось годує грудьми, хтось котру добу дивиться у приціл.
«А ти бачиш майбутнє?» — запитує мене на початку квітня інша письменниця, яка так і не виїхала з Києва, попри обстріли, а тому пережила їх чимало.
Бачу, відповідаю. Бо здається, що саме так мушу відповісти. Бо десь у нас є заявка «Нью-Йоркський літературний фестиваль буде!» Бо ми все ще пишемо одна одній у командному чаті поміж питаннями про амуніцію, евакуацію і простим перекликанням, хто живий: ми ще проведемо фестиваль в українському Нью-Йорку Донецької області — там, звідки зараз уже евакуювалися наші співорганізатори й партнери, майже всі волонтери й, головне, глядачі.
Чи я справді бачу майбутнє? Я бачу той брелок із символом об’єднаної Європи на українській чорній землі. Я хочу повернути час назад і щоби та жінка і всі ми, європейці, встигли добігти до спільного Дому, спільного захисту. Я горюю за нею, хоч анічогісінько про неї не знаю, крім того, що в нас була спільна країна і спільне бачення майбутнього. Я куплю собі такий самий брелок, щоби завжди про неї пам’ятати. І звісно, про те, що справжня Європа — тут, на цій чорній українській землі. Якщо,звісно, Європа — це не просто пластиковий брелок, а люди, які більше не хочуть будувати імперій і готові боротися за свободу — свою і того, хто поруч.
Врешті, коли я чи хто інший таки писатиме кураторський текст для українського фестивалю з фокусною темою «Деокупація майбутнього», це буде текст не лише про майбутнє України. А й про майбутнє Європи, у якій тисячі дітей знову знають, як це — бігти до бомбосховища.
Але про все це можна буде подумати й поговорити. Був би фестиваль на українській Донеччині. Десь там, саме зараз, українська армія зустрічає тих, хто хоче вбити все європейське і відновити минулий світ імперій і колоній, старших братів, як називають себе росіяни, і молодших, як вони сміють називати нас. Настане день і — не смітимуть. Десь там армія майбутнього зустрічає армію минулого. Там, де ми маємо колись поговорити на фестивалі про перемогу майбутнього.
Тож до зустрічі в українському Нью-Йорку?
А ще — в Харкові, Києві, Охтирці, Херсоні, відновленому Маріуполі, Донецьку, Луганську, Бахчисараї. До зустрічі в Україні.
