Коли наприкінці серпня я дізнався про смерть знаменитої польської співачки Еви Демарчик , однією з моїх емоцій було щире здивування. Для мене Демарчик назавжди залишилася у минулому столітті, я навіть не уявляв собі, що ця дивовижна виконавиця, чий глибокий скорботний погляд із фотографій на платівках і компакт-дисках забути ще важче, ніж її глибокий скорботний голос, залишалася моєю сучасницею. Уже після смерті Демарчик я прочитав у присвячених її пам’яті текстах, що співачка практично зникла — причому не тільки зі сцени, а й із життя колег, друзів, знайомих і навіть родичів — ще 2000 року й вела самітницький спосіб життя, так що навіть журналісти, які намагалися її відшукати, не змогли виявити слідів Демарчик ані в її будинку у Вєлічці під Краковом , ані в квартирі в самому Кракові , ані в Парижі, куди вона нібито їздила викладати.
Протягом останніх десятиліть життя Демарчик було оповите такою ж таємницею , як і під час її сценічної кар’єри — коли глядач і слухач сприймав передусім її образ, а про неї саму мало що знав. І я згадав велику актрису німого кіно Ґрету Ґарбо, яка так само, ще молодою, пішла з екрана й вела самітницький спосіб життя — так що практично не зосталося її фотографій, зроблених після закінчення кар’єри. Ґрета Ґарбо подбала про те, щоб її образ залишався неспотвореним на старих кіноплівках. Ева Демарчик — щоб її образ залишився неспотвореним на старих платівках. І тому я можу писати тільки про образ. Образ співачки, яка ввійшла в моє життя цілком несподівано, завдяки проханням колег, які дізналися, що я збираюся у чергову поїздку до Варшави.
Прохання це було незвичайним — привезти з Польщі компакт-диски Еви Демарчик. Спочатку мова йшла про три диски , потім — про п’ять. Відтак один із колег зателефонував і, вибачаючись, сказав, що його мама, відома літературознавиця, теж мріє про такий подарунок. І батько подруги, знаменитий депутат із демократичного табору. І ще він прагне зробити подарунок своїй дівчині. А його начальниця з редакції новин...
Так виявилося , що привезти потрібно відразу двадцять дисків. Вірніше, двадцять один — тому що, зрозуміло, один диск я придбав для себе. І добре запам’ятав вирази облич продавців музичної крамниці, де я відшукав ці диски. Ані вони, ані я не могли уявити, яку пам’ять залишила про себе Ева після концертів у Радянському Союзі: навіть через роки вона була культовою фігурою, її колишні слухачі хотіли почути її ще і ще. Але чому? Як співачці вдалося стати культовою постаттю для людей, які часто не розуміли польської мови — при тому, що навіть носіям польської вслухатися у складний поетичний текст було не завжди просто?
А тому , що Демарчик не виконувала поезію, а була самою поезією — вона її уособлювала , була її співочим втіленням. І це приголомшувало людей, які звикли сприймати вірш через надруковані рядки. А тут вони не читали, а просто бачили поезію, що лилася неспокійно, мов гірська річка після ранкової зливи — чистий потік на вологих каменях. І вона, звичайно ж, була незабутня.
Але це — якщо не вслухатися. А якщо вслухатися , то можна помітити, що кожен виконаний Евою Демарчик вірш, по суті, був її автопортретом. Вона втілювалася в ліричну героїню кожного твору — і написаного для неї, і створеного за десятиліття до її виконання. Так було і з «Каруселлю з мадоннами», і з «Томашувом», і в інших її культових піснях. Нерідко вона переставляла акценти так, щоб стати цієї ліричною героїнею. Так було, наприклад, із виконанням «Бабусі» на вірші Маріни Цвєтаєвої. Слухач практично до останнього рядка слухає саме поезію Цвєтаєвої, яка меланхолійно розглядає зображення своєї рано померлої бабусі. До останнього рядка, який Демарчик уже не проспівує, а буквально викрикує — «двадцатилетняя полька»! Ось , значить, ким була бабуся російської поетеси, і ось, значить, ким уявляла себе польська співачка — і цей останній рядок стає немов би лампою, що освітила темний плафон...
Таких прикладів можна згадати ще чимало , але найголовніше: пісні Еви Демарчик — це і є біографія Еви Демарчик, портрет людини і портрет поезії. І портрет Польщі — особливої Польщі, бентежної, обпаленої, неспокійної і таємничої.
Самі поляки люблять — за відомою піснею Демарчик — називати її «чорним ангелом» цієї незвичайної Польщі. А для мене вона залишилася її чорним солов’єм...
