Підпілля у Вільні
Друга світова війна розділила братів Мілошів. Молодший Анджей залишився в рідних краях, у Литві, а Чеслав повернувся до окупованої німцями Варшави, з якою був пов’язаний від кінця 30-х років ХХ сторіччя.
Анджей Мілош (після війни — журналіст, літератор, перекладач, режисер документальних фільмів), енергійний і небайдужий до спорту — літав на планері, стрибав із парашутом — під час війни заанґажувався в конспіративну діяльність у Вільні, де він тоді жив. Анджей Мілош організовував утечі польських офіцерів із литовських таборів для інтернованих через Швецію до Франції, а також перші канали підпільного шляху на Віленщині. Був членом Армії Крайової.
«Він вважався одним із найсміливіших людей у нашому підпіллі», — згадував публіцист Стефан Братковський. У винайнятому будинку з садом на вулиці Поповській, 14 Анджей Мілош створив перевалочний пункт для євреїв. З віленського ґетто, створеного німцями влітку 1941 року, вони втікали до Рудницької пущі, де приєднувалися до партизанських загонів або так званих сімейних таборів.
Підпільне літературне життя під час окупації
Чеслав Мілош (поет, прозаїк, перекладач, дипломат, лауреат Нобелівської премії з літератури за 1980 рік, кавалер ордена Білого Орла), старший від брата на шість років, вирушив на фронт як працівник Польського радіо — обслуговувати військову радіостанцію. До Варшави — через Румунію і Вільно — він добрався влітку 1940 року.
Разом зі своєю майбутньою дружиною Яніною Длуською-Ценкальською та її батьками він оселився на алеї Незалежності, 131. Мілош брав участь у підпільному літературному житті. Збірка «Вірші», видана під псевдонімом Ян Сируць, була першою підпільною поетичною публікацією в окупованій Варшаві. Також він підготував антологію віршів «Незалежна пісня» (1942). Мілош тоді багато перекладав, зокрема іноземну літературу, як-от «Дорогами поразки» Жака Марітена про програну Францією війну Третьому райху 1940 року, а також твори Шекспіра для Таємної театральної ради.
Співпраця з Владиславом Ринцою
Брати Анджей і Чеслав підтримували єврейське подружжя Троссів. 1943 року Анджей допоміг парі вибратися з ґетто у Вільні, а Чеслав знайшов для них сховище у Варшаві, роздобув фальшиві документи й підтримував фінансово. У реалізації цього плану братам допоміг Владислав Риньца, товариш Чеслава по правничих студіях у Вільні.
Риньца мав транспортну фірму, яка офіційно займалася торговельними операціями між Вільном, Мінськом та Варшавою.
Завдяки хабарям німецькій владі та співпраці з партизанами різних угруповань фірма торгувала валютою, перевозила контрабандою зброю й таємні документи, а ще допомагала євреям, які втікали з ґетто Вільна.
Як повідомляє Інститут Яд Вашем, допомога, яку надавали євреям Чеслав Мілош та його брат, була безпосередньо пов’язана з діяльністю Чеслава і Владислава Риньц у соціалістично-незалежницькій організації «Свобода», яка діяла у Вільні, а згодом у Варшаві й згуртовувала довкола себе членів Польської соціалістичної партії.
У Варшаві Риньца частину колосальних прибутків вкладав у книжки. Мілош як його посередник уклав угоди, зокрема, з Тадеушем Брезою, Яном Бжехвою, Ярославом Івашкевичем, Яном Добрачинським, Зоф’єю Налковською.
Повстання у Варшавському ґетто
«Ми не дивилися одне одному в вічі», — зазначав поет після війни, згадуючи весняну ніч 1943 року, коли у Варшавському ґетто йшли важкі бої.
Стоячи на балконі, ми чули крик із ґетто. Від нього в жилах холола кров. Це був крик тисяч людей, яких убивали. Він нісся мовчазними просторами міста серед червоної заграви пожеж, під байдужими зорями, у ту лагідну тишу садів, де рослини старанно виділяли кисень, повітря ароматно пахло, а людина відчувала, що жити добре. Було щось особливо жорстоке в цьому спокої ночі, краса якої й людське злодіяння вдаряли в серце одночасно.
Вірші про Голокост
Чеслав Мілош переховував у себе втікачок із закритої дільниці — Феліцію Волкомінську, її доньку та братову. Вони постукали в його двері напередодні повстання. Через кілька днів, у великодню неділю, Чеслав Мілош їхав трамваєм на Бєляни. Трамвай затримався на площі Красінських. Поет побачив карусель і людей, які на ній кружляли. Ця картина надихнула його на рядки вірша «Кампо де Фйорі», які інтерпретуються як голос протесту проти Катастрофи у Варшавському ґетто. Через багато років Чеслав Мілош назвав «Кампо де Фйорі» аморальним віршем — написаним про вмирання з позиції спостерігача:
Непроханий вітер приносив
клаптики чорні з-за мурів,
чіпляючи зміїв летючих
до рук, що мигтіли в повітрі.
Спідниці дівчат надимались
від жару, що віяв із ґетто,
а варшав’яни сміялись
безжурно під каруселлю. Переклад Наталі Сидяченко.
Проникнути в суть співучасті поет намагався у вірші «Бідний християнин дивиться на ґетто»:
Що скажу йому, я — Жид Нового Заповіту,
я, хто чекав дві тисячі літ на повернення Ісуса?
Моє тіло розбите видасть мене його поглядові,
він зачислить мене до помічників смерти:
необрізаних. Переклад Дмитра Павличка.
У цьому вірші говорю «я» — той, який уже помер, який розклався. На якому тяжіє провина. І який боїться звинувачення.
1987 року думку поета підхопив Ян Блонський у есеї «Бідні поляки дивляться на ґетто», що вважається переломним у літературі на тему польсько-єврейських відносин під час Другої світової війни. Блонський поставив питання про співвідповідальність поляків за вчинений на польській землі Голокост і викликав «дискусію, яка започаткувала й незавершену досі дорогу пам’яті».
Вшанування Мілошів
Подружжя Троссів, яким Анджей та Чеслав Мілоші надали допомогу під час Голокосту, загинуло 1944 року у Варшавському повстанні. Вціліла Феліція Волкомінська 1957 року емігрувала до Ізраїлю.
25 липня 1987 року, за поданням Волкомінської, Інститут Яд Вашем у Єрусалимі вшанував Анджея і Чеслава Мілошів званням Праведників народів світу.
Переклав Андрій Савенець
