Катажина Кубісьовська: До 1989 року в Польщі людей з інвалідністю практично не було видно.
Анна Димна: У щасливій соціалістичній країні не могло бути людей з інвалідністю. 1973 року я , молода актриса, була шокована, коли приїхала в Лондон із «Листопадовою ніччю» Спектакль краківського Старого театру імені Гелени Моджеєвської за п’єсою Станіслава Виспянського.. Я подумала тоді: «От нещасний народ , скільки тут людей з інвалідністю, а у нас усі здорові». Коли через багато років я була у відпустці в Дембках із маленьким сином , спостерігала на пляжі за родиною, у якій був хлопчик із дитячим церебральним паралічем. Це зараз я знаю, а тоді ще не відрізняла ДЦП від синдрому Дауна. Батьки з дитиною весь час сміялися, а до мене не доходило, як це можливо, щоб настільки хвора людина могла так радіти.
КК: Батьки розповідали вам про людей з інвалідністю?
АД: Взагалі-то ні , в нашій родині їх не було. Вперше я зіткнулася з безпорадністю, коли захворів дідусь. Кілька місяців він не вставав з ліжка, а я, 15-річна, перевертала і мила його, — тільки було трохи ніяково. 1996 року в мами виявили мозкову емболію, пів року вона була повністю паралізована, не розмовляла. Зі мною мама спілкувалася за допомогою очей, кліпала: раз — означало «так», двічі — «ні». Так ми розмовляли про все. Пам’ятаю, тоді у мене з’явилося руде кошеня, Чача. Я говорила мамі, що потайки принесу його до лікарні, коли нікого не буде.
КК: Це її втішало?
АД: У неї лилися сльози й водночас вона сміялася. Лікар пояснив: при пошкодженні мозкового стовбура людина реагує дуже емоційно , але ці реакції змішуються. Тоді я багато читала їй уголос «Вінні-Пуха», вірші Яна Твардовського, бесіди з Папою Римським. Свого часу Кароль Войтила проводив наді мною обряд конфірмації в костелі Місіонерів , мама теж із ним познайомилася.
Щодня після театральних вистав я приходила до мами — робила масаж , манікюр, руки у неї були доглянуті як ніколи. І ще я маму причісувала, що їй дуже подобалося. З дитинства в нас був такий ритуал: у неділю після обіду ми сиділи біля приймача, слухали передачу, мама пила каву, а я розчісувала їй волосся. А потім мамі раптом стало краще — зморшки розгладилися, пролежні зажили. Вона померла вві сні — молода та усміхнена.
КК: Закінчилися її страждання.
АД: Всією своєю теперішньою діяльністю я завдячую мамі. Вона була бухгалтеркою , але їй би працювати лікаркою або медсестрою. Мама притягувала людей, вони її любили. Добра людина. Вона не говорила, що потрібно допомагати іншим, а просто: «Знаєш , Малгося, — так мене називали вдома, — якщо тобі хочеться кричати, співати, будь ласка, але тільки перевір спочатку, чи не спить Юречек». Юречек — мій молодший брат. Не повчаючи , вона вчила головному: не забувай про інших, ти не одна. І допомагай у найпростіших справах. Якщо біля смітника лежав п’яний, мама не казала «фі», а дбайливо питала: «Щось трапилося , вам не холодно, вам що-небудь потрібно?»
Навчання не пропало даром. Уже дорослою я якось ішла вулицею разом з моїм чоловіком Вєславом Вєслав Димний (1936–1978) — художник, актор, кіносценарист, поет, прозаїк і сатирик. , і перед нами несподівано звалився якийсь хлопець, ударившись головою об бордюр. Я нахиляюся, хочу йому допомогти, а він, абсолютно п’яний, починає мене душити, обзиваючи останніми словами. Димний тільки сказав: «Аню , ти обережніше з цією своєю допомогою, а то коли-небудь хтось тебе придушить».
КК: Тобто вже з дитинства у вас були чіткі життєві орієнтири?
АД: Таке дитинство — скарб. Коли мені важко , я звертаюся до нього, це допомагає. Батько — до болю чесний антикомуніст, за що «народна влада» отруювала йому життя. Золоті руки: він навіть змайстрував мамі духовку — вона, правда, била струмом і дивно нагрівалася, але пекти можна було. Ми не скаржилися, що чогось не вистачає, хоча жили бідно. Багато чого ми примудрялися робити самі, ялинкові іграшки починали клеїти ще в жовтні й аж до грудня по всьому дому валявся кольоровий картон і цигарковий папір. Зараз ми з друзями й рідними теж виготовляємо до Різдва вертепи й фігурки з солоного тіста.
КК: Ви навіть працевлаштовуєте підопічних у своєму фонді , як, наприклад, Януша Світая.
АД: Одного разу мене замучили дзвінками журналісти: повністю паралізований чоловік двадцяти з чимось років просить про евтаназію і їх цікавить моя думка. Тоді в мене була генеральна репетиція «Орестеї» , і я попросила журналістів дати мені спокій. Але, повернувшись додому, ввімкнула телевізор і в новинах побачила цього хлопця, з яким, виявляється, знайома. Він якось звертався до фонду за допомогою, і ми купили йому апарат для відкачування мокротиння і протипролежневий матрац. Коли я зрозуміла, що це Януш просить припинити підтримувальну терапію, відразу ж зателефонувала йому і вилаяла на чому світ стоїть. «Ти знічев’я здурів , — кричу, — може , тобі справою зайнятися?» А потім думаю: «Господи , що я таке несу». Адже насправді , попросивши про евтаназію, Януш благав про життя. Він відчував себе баластом для навколишніх, хоча у нього фантастичні батьки, які дбали про нього. Але Януш уявляв собі, що станеться, коли вони помруть і він опиниться в будинку соціальної опіки, або, як він казав, «в кімнаті із зафарбованими вікнами» , де всі тільки й чекатимуть його смерті. Але ж це хлопець, у якого всередині вирує енергія, як лава у вулкані.
Отже , Януша взяли на роботу в фонд на пів ставки. Досить кумедним був обов’язковий протипожежний інструктаж. Я кажу: «Якщо спалахне , то відлий» , а Януш у відповідь: «Не можу , у мене ж катетер». Жарти дурні , але приблизно в такому дусі проходили наші розмови. Януш неодноразово намагався скласти іспити на атестат зрілості, але завжди завалював математику. Він виправдовувався тим, що, поки, відповідаючи на питання з геометрії, пояснить, куди повинна вести лінія, іспит закінчиться: через апарат штучної вентиляції легенів Януш говорить страшенно повільно. Я навіть думала попросити міністра освіти, щоб йому пробачили цей екзамен, він же не обов’язковий. Але Януш уперся і цьогоріч здав. Зараз він навчається на факультеті психології.
КК: Який він працівник?
АД: Фантастичний. Йому довіряють , він легко встановлює контакт із людьми, підкошеними хворобою. Зі мною хворі зберігають дистанцію — мовляв, актриса, ясна річ: вічна краса, молодість і ніяких хвороб, — що така баба може знати про життя? Я іноді чую про себе: моралістка, вдає Матір Божу. Я познайомилася з багатьма людьми такими, як Януш. Дружу з Пшемеком, який теж колись просив про евтаназію. Красивий молодий чоловік: блондин із блакитними очима.
КК: Паралізований нижче від пояса після автомобільної аварії.
АД: У нього з’являлися нестерпні пролежні , він просто гнив, його вже не хотіли лікувати в жодній лікарні. Я зателефонувала до лікарки, яка його вела. «Ви про що? — здивувалася вона. — Адже він вже ніколи не поворухне ногами». А я кажу: «Але він страждає». Лікарка: «Його місце в будинку опіки , ми нічим не допоможемо». Тоді я зателефонувала знайомому лікарю , який направив Пшемека в опікову клініку, де його підлікували, чоловік узяв себе в руки й тепер на візку їздить по всій Польщі, а останнім часом навіть по Ірландії. Своїм прикладом він показує, що люди з інвалідністю можуть пробудити в собі незвичайні сили та радість життя, які дрімають в кожному. Пшемек зараз силач, не здається, нещодавно навіть почав працювати в хоспісі, підтримує людей, які вмирають.
Анна Димна , кадр із фільму «Знахар». Джерело: пресматеріалиКК: У віці 27 років ви теж потрапили в автотрощу в Угорщині , дорогою на зйомки фільму Міклоша Янча. Лікарі говорили, що ви вже не будете ходити.
АД: Перед цим нещасним випадком я регулярно , раз в три місяці, переживала трагедії: спочатку згорів мій будинок, потім помер чоловік. Від розпачу мене рятувало акторство: я була запрограмована на те, щоб щовечора грати спектакль. Я працювала, як машина, вважала, що ось зараз усе само собою закінчиться. А в цій аварії я втратила пам’ять і гадки не мала, хто я, заміжня чи, може, юна дівчина. На секунду приходила до тями, наприклад, коли мені пришивали палець — страшний біль. Я раділа, що існую, і знову відпливала. Але коли я вже прокинулася по-справжньому, то відчувала неймовірну радість. Від життя. А потім мене відвідала Еля Каркошка з театру — тоді почала повертатися пам’ять.
КК: А що з радістю?
АД: Вона вже ніколи мене не покидала. Я для себе зрозуміла , що людина зобов’язана жити й боротися за кожну мить. Тоді я так це не називала, але вже відчувала. Після тієї аварії я довго відновлювалася — виявилося, що у мене ще й перелом таза, якого ніхто не помітив. Мене направили в реабілітаційну клініку в Бусько-Здруй. Там, пригнічена, страждаючи від болю, я якось робила вправи з групою пацієнтів у басейні, і побачила, як дві дівчини регочуть і дуріють у воді. Я з ненавистю подивилася на них і подумала: «От дурепи , чому вони так радіють?» А коли вони вийшли з басейну на бортик , я побачила, що в однієї з них немає обох ніг, а у другої — однієї. Я прийшла до тями й гадала, що згорю від сорому перед самою собою. Ось тоді-то Бог мене і напоумив, по-іншому не скажеш. Дав мені знак, щоб не жалілася, а побачила, як багато мені дано, і раділа цьому. Потім я вже ніколи не говорила таких дурниць, хоча часом було важко. Після операцій — то на щиколотці, то на плечі — під час вправ у реабілітаційних залах, коли почую, як хтось стогне, або самій хочеться похнюпити, згадую кредо Димного: «Біль — фігня , головне — свідомість».
КК: Тобто це було випробування долі.
АД: Акторам доводиться грати найрізноманітніші ролі. При комуністах я отримувала безліч листів. Писали люди , виснажені проблемами, про які вони не могли говорити вголос, бо боялися усього — чиновників, влади, самих себе. А оскільки у фільмах мої персонажі відрізнялися добротою — Марися Вільчур, Аня Павлячка, Бася Радзивілл Відповідно героїні фільмів Єжи Гофмана «Знахар», Сильвестера Хенцінського «Крутих тут немає», Януша Маєвського «Королева Бона». — люди пройнялися довірою до мене.
Однак історії з цих листів допомогли мені зрозуміти , що життя не таке веселе, як мені здавалося. Найгіршими були листи без зворотної адреси. Одного разу прийшов лист від чоловіка, у якого померла дружина. Він один виховував п’ятьох дітей. Грошей не було, ніхто не допомагав, діти ходили в школу по черзі, тому що не вистачало взуття, так що вони носили одну пару поперемінно. Цей чоловік продав із дому все, залишив тільки телевізор, адже, писав він, коли показують фільми зі мною, їм ставало краще.
КК: Після 1989 року вам продовжували писати?
АД: Ще й як! Коли комуністичне панування впало , з листів полився океан горя й самотності. Згодом я навчилася читати ці листи критично, тому що іноді писали й аферисти. Одна жінка скаржилась, що у неї немає грошей на ліки і її врятують 100 злотих. Я й відправила ці сто злотих, а через два тижні дама вже пише, що хоче тисячу: на шубку їй потрібно. Або ось пан Францішек із в’язниці: «Сестро Анно Димно зі Старого театру , звертаюся до тебе за допомогою для мене, бідної людини...» Красиві слова , дрібний почерк, а йшлося про те, щоб надіслати «зошит у клітинку, грілку, консерви, трусів три штуки, чай грузинський» — так цей чоловік писав. На початку листа вивів такими великими літерами, що у нього виразка шлунку. А в кінці приписав олівцем, наче пошепки, що просить ще «кільце ковбаси або й два». Я й гадки не мала , за що і який термін він сидить, але зібрала посилку з допомогою колег із театру. Я ще думала, який прекрасний приклад подам своєму п’ятирічному синові: людям треба допомагати ділом, а не балачками. Відправила я цю посилку. Спочатку прийшов лист з подякою, прекрасний, написаний біблійною мовою, обклеєний зображеннями святих і з багатонадійною фразою: «На волі я вас знайду». А потім стали приходити листи з усієї Польщі: ув’язнені слали один одному маляви , і пішла звістка, що в Старому театрі є така сестра Анна, яка посилки відправляє.
КК: Пан Францішек ще писав?
АД: Зовсім недавно. «Я знову у в’язниці» , — перші слова в листі. Але після відправлення цих посилок почалася епоха благодійних балів для всіх , кому потрібна допомога. На балах я ходила з коробкою, збирала гроші, якийсь п’яний тип ляснув мене по дупі: «Аню , блін, тримай ще сотку». Я це ненавиділа , в якийсь момент просто відчула себе зацькованою, адже не відмовиш: збір на благородні цілі. Але вже тоді я бачила, що є люди, які допомагають розумно, що можна заснувати фонд. Але я не лідерка за характером і ніколи не думала про це.
КК: Ще й яка лідерка!
АД: Ні , ні! Зараз я вчуся, але взагалі завжди вважала за краще стояти тихенько збоку і говорити пошепки. У мене працює 40 людей, і я бачу, як це важко: керувати ними так, щоб вони були щасливі, щоб підтримувати їхнє захоплення і добре розкривати їхній потенціал.
А ще до появи фонду , наприкінці 90-х, на мене просто з неба звалився отець Тадеуш Ісакович-Залєський, чиї мама з сестрою жили піді мною на вулиці Зиблікевича. Тадек десь написав у спогадах, що я їм кілька разів заливала квартиру. І ось одного разу хтось мене попросив приїхати в Радвановіце (де отець Тадеуш керував центром для своїх підопічних) і посидіти в журі театрально-музичного конкурсу для людей із ментальними порушеннями. Я боялася, але не могла відмовити, тому що це був понеділок, і всі знали, що в цей день театри не працюють, а значить, у мене вихідний.
КК: Чого ви боялися?
АД: Того , що буде, коли я опинюся перед цими людьми. Чи зрозумію я їх? Як з ними говорити, щоб вони мене зрозуміли? Адже ми, актори, народ розпещений. Звичайні люди знають про нас більше, ніж ми самі про себе. Але я поїхала — і опинилася на іншій планеті. Десятки дивних людей підбігали до мене, обіймали, читали вірші, співали пісні, цілували, називали мамою.
КК: А що з конкурсом?
АД: Він перевернув мої тодішні уявлення про мистецтво. Я побачила виступи людей , які часто не здатні були говорити, співати, але на сцені віддавали себе цілком, радісно й по-справжньому. Я побачила красу та істину зовсім в іншому вимірі. Я вже не помічала їхньої інвалідності. Мені тоді хотілося дати призи всім: я й думати не могла про те, що повинна когось виділити. Так що я засновувала власні призи, виймаючи з сумочки біжутерію, парфуми та авторучки.
КК: І що було далі?
АД: Я повернулася додому без сил і дякувала Богові за те , що моя дитина народилася здоровою. Водночас я усвідомлювала, що сталося щось важливе, що не дає мені спокою, до чого я повертаюся думками. І я почала приїжджати в Радвановіце — то покататися на велосипеді, то на церковну службу. Потім я почала допомагати підопічним ставити спектаклі. Через якийсь час отець Залєський нагородив мене медаллю святого Брата Альберта Мирське ім’я — Адам Хмельовський (1845–1916), польський монах-францисканець, засновник католицьких конгрегацій, живописець, учасник повстання 1863–1864 років. Самовіддано допомагав бідним і бездомним.. Ні за що. Мені було страшенно соромно — я присвятила людям з інвалідністю всього кілька десятків годин , а разом зі мною медаль отримували ті, хто віддавав їм усе своє життя і майно. Ось я і вирішила дійсно заслужити цю нагороду.
За підтримки чоловіка в Театрі імені Словацького я організувала фестиваль «Альбертіана» , на якому представлені кращі аматорські театральні колективи людей із ментальними порушеннями.
КК: Це було 2001 року , а фонд «Незважаючи ні на що» ви заснували через два роки.
АД: Фонд я заснувала тому , що подружилася з підопічними притулку в Радвановіцах і мені доводилося їх рятувати, оскільки деякі втратили право користуватися лікувальними майстернями Фонду Брата Альберта, які отримували дотації від держави. Я не могла дивитися на те, як волею долі їхнє життя втрачає сенс. Це дуже вразливі, щирі, беззахисні люди. Вони нагадали мені, що найважливіше в житті. І дали багато приводів для роздумів про нас, «нормальних». Я думала: чому я з такою радістю їжджу до них? І зрозуміла, що з ними відпочиваю від лицемірства, вивертів, прагнення сподобатися, пристосуватися.
КК: Серйозно? Ви не ідеалізуєте?
АД: Люди з ментальними порушеннями — інші , вони самим своїм існуванням показують: неважливо, стара ти юна, багата чи бідна, худа чи товста, головне, що ти є, що ти близько. Контакт з ними — така проста перевірка на людяність. Якщо ти любиш їх, вони будуть любити тебе, це просто. З нагоди десятиріччя фонду ми відкриваємо в Радвановіцах «Долину Сонця» — центр, де будуть майстерні арттерапії. Зараз ми працюємо над виставою «Франек з долини Сонця». Мої актори неймовірно дисципліновані — в будь-яку погоду готові до роботи. Перед початком репетиції обов’язково потрібно пообійматися, потиснути один одному руки, потім ми всі разом кричимо: «Гіп-гіп ура!» — і за роботу. Через годинку перерва на булочку , потім знову робота. І справа рухається.
КК: Завжди все так безхмарно?
АД: Щоб керувати фондом і допомагати людям , недостатньо мати добре серце, хоча з душевних поривів все і починається — потрібна важка праця, знання і вміння. Тому у мене працюють професіонали — терапевти, психологи. Мені необхідна бездоганна бухгалтерія: ми ж маємо мільйони, це громадські гроші — у нас постійні перевірки, жоден злотий не можна витратити неправильно. Ну і ці джунглі законів і правил, які постійно змінюються. Коли я будувала «Долину Сонця», то планувала, що ми будемо продавати вироби моїх підопічних, створені в терапевтичних майстернях. Ці гроші я могла б частково використовувати на утримання центру. Але набули чинності нові правила, і, оскільки я побудувала «Долину Сонця» на кошти «з одного відсотка» Згідно з польським законодавством, громадяни можуть за бажанням перерахувати 1 % від прибуткового податку одній із неурядових організацій, зайнятих суспільно корисною працею і включених до відповідного реєстру. , тобто на державні гроші, виявилося, що мені не можна тут нічого виробляти і продавати. Хоча це і допомогло б державі, яка повинна утримувати ці майстерні!
КК: Ви зрозуміли , як бачать світ люди з інтелектуальною інвалідністю?
АД: Колись у свою програму «Нумо зустріньмось» я запросила Лукаша , юнака з синдромом Дауна. Я говорила з ним про те, як він бачить світ, і в якийсь момент мені спала на думку ідея помінятися ролями, щоб він провів інтерв’ю зі мною. Своїми питаннями він швидко загнав мене в кут. Вони були і прості, і водночас — дуже незручні. Він показував на когось пальцем і питав: «А ти його любиш?» Я йому кажу , що не можу відповідати на такі інтимні питання. А Лукаш: «А чому? Адже ти мене питаєш про те саме». Або якось на репетиції один підопічний каже мені: «Аню , ти сьогодні негарна, у тебе такі синці під очима!» Я на це: «Так не можна говорити жінці , мені неприємно». А він: «Та я ж тебе люблю , а синці у тебе негарні, тому що ти, напевно, не спала». Знаєте , це так важливо, що хтось нас любить і з синцями.
КК: Це найголовніше.
АД: Нещодавно у мене була розмова з одним з моїх літніх підопічних , який називає мене мамою. Питаю: «Скільки тобі років?» — «67». — «Я ж молодша за тебе на п’ять років , мені 62. Я не можу бути твоєю мамою». Він страшенно засмутився , сльози на очах. «Тоді хто ти мені?» — питає. «Сестра» , — відповідаю я. «Так , добре, мамо» , — говорить він. Ну як і раніше я для нього мама, втім, не тільки для нього. Чудово мати стільки улюблених дітей.
Інтерв’ю було опубліковане в журналі Tygodnik Powszechny і потім — в російському перекладі в «Новій Польщі» 12/2013
Переклала Ірена Шевченко
