Алєксандер Доба вирушає з США в Португалію через Атлантичний океан, 2016, Нью-Йорк. Фото: Міхал Яшевський / Forum
24 лютого 2021

Алєксандер Доба: Найважливіше в житті — саме життя. Нічого кращого поки не вигадали

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Він тричі переплив океан каяком, вів переговори з амазонськими бандитами, не раз заглядав в очі власним страхам і робив те, що іншим здавалося неможливим. 22 лютого 2021 року Алєксандер Доба помер, підкоривши найвищу вершину Африки — Кіліманджаро. Йому було 74 роки. Публікуємо останнє інтерв’ю з легендарним польським мандрівником, яке він дав за місяць до смерті.

Марта Дудзяк: Ви тричі перепливли Атлантику. Довгі місяці долали милю за милею, краєвид майже не змінювався, а вашим єдиним супутником був океан. Як ви впоралися із самотністю?

Алєксандер Доба: Самотність — дуже важлива річ. Спершу хотів би пояснити, що я розумію під самотністю. Візьмемо, наприклад, велике місто, кількаповерховий будинок, де живе багато осіб. Життя кипить, але окрема людина почувається там самотньо, в неї немає ні родини, ні знайомих. Ніхто нею не цікавиться. Таких у Польщі багато. Ми дізнаємося, що хтось жив поруч, коли людина вже на тому світі, а те, що вона відійшла, розуміємо, коли специфічний запах просочується з її помешкання в коридор. Оце самотність. Причім огидна.

А океаном я плив сам, далеко від інших, проте не почувався самотнім. У мене був супутниковий телефон, я міг писати й отримувати есемески та мейли. Я знав, скільки людей спостерігає за моєю подорожжю і надсилає мені добру енергію. Це не самотність.

МД: Кожна ваша подорож тривала близько чотирьох місяців. Про що тоді думається?

АД: Перша подорож тривала 99 діб, друга — 167, а остання — 110. Загалом це понад рік в океані... Про що думається? Про все. У мене немає такого вимикача, щоб відімкнути мислення бодай на якийсь час, тож я постійно про щось думаю. Окрім моментів, коли дуже зайнятий чи зосереджений. Коли я веслував (уночі це чудове заняття: веслувати й дивитися на зірки), думав про те, що було і що буде. Планував, уявляв, що відбувається вдома, що ще треба зробити. Переосмислював різні речі. Мені ніхто не заважав, я міг заглибитися у власну психіку.

У Польщі, здається, є монастирі, де можна на якийсь час винайняти келію, віддати до сховку телефон, ноутбук і побути наодинці з собою. Таке собі психологічне перезавантаження. І це чудово. В океані я часто мав таку можливість. Може, не перезавантаження, але цікаві роздуми сам на сам із собою. Я вважаю себе цікавою людиною, тож не нудьгував. Жодного разу. Не було в мене так, що довкола одна вода, і що ж це робити? Може, тому що я захоплений світом — і зовнішнім, і внутрішнім.

МД: А як зродилася ідея самому каяком переплисти Атлантичний океан?

АД: Щиро кажучи, це не мій задум. Колись до мене звернувся Павел Напєрала і так захопив ідеєю перетнути каяком океан, що ми вибралися разом. Але були непідготовлені. Ми провели в океані 42 години, після чого я залишився спраглим цього досвіду. Мені всі докучали: «Ага-а-а, в Атлантичний океан вибралися? І що ж ви хотіли там робити? Що?! Каяком переплисти?!» Я вже тоді був досвідченим веслувальником, за спиною мав стільки перемог і відзнак, що мене такі слова дратували. Зрештою, я подумав: «Чому це не можна переплисти Атлантику?» А потім спроєктував свій каяк. У результаті, як і планував, я переплив океан в обидві сторони: зі сходу на захід і з заходу на схід. А потім ще раз. Тож я свій задум утілив.

МД: Тобто ви з самого початку задумали тріаду, а не одноразову експедицію?

АД: Коли я готувався до цього заходу, передусім думав, щоб залучити до ідеї Анджея Армінського — власника щецинської корабельні. І мені дуже пощастило, що це вдалося. Спершу я наткнувся на стіну перешкод: «Як це? Каяком? Через океан? Це неможливо». Із цими словами мене відсилали всі, до кого я звертався. А він погодився зробити зі мною каяк. Анджей Армінський — моряк, проплив довкола світу, причому на яхті, яку сам збудував. Для мене він своєрідний морський гуру. Ми разом прокладали трасу. Він розповів, що на мене чекає в океані. На томі етапі я думав: якщо вдасться переплисти з Африки до Південної Америки і мені сподобається це випробування й техніка не підведе, буде ще другий і третій етап. Другий — з Південної Америки до Північної. Я планував доплисти до Вашингтону, де мешкає мій приятель Пйотр Хмєльніцький. У нього я хотів підготуватися до третього етапу, найскладнішого — з Нью-Йорка до Європи, з континенту на континент. На жаль, плани довелося змінити.

МД: Але врешті ви таки втілили свій намір. Для вас є щось неможливе?

АД: Я інженер, і можу впевнено стверджувати: неможливі речі існують. Але те, що багатьом здається нереальним, для декого цілком реальне. Деякі «неможливості» ми розвіюємо. Так, як я. Мені не раз говорили, що переплисти Атлантичний океан каяком неможливо. А я показав, що цілком реально, і це подарувало мені неймовірну радість, задоволення, щастя. У світовій історії Атлантичний океан перепливали каяком шість разів. Це зробило двоє німців, один англієць і один поляк — тричі.

МД: Звідки в вас таке захоплення світом?

АД: Тут усю провину звалю на батьків. Вони пробудили в мені бажання пізнавати довколишнє. Тоді цей світ був занадто малим, бо мене, кількалітнього хлопця, батьки брали на прогулянки за місто — до лісу, на озеро. Ми жили тоді у Сважендзі неподалік Познані. І так народилося зацікавлення: а що там за лісом, за цим озером і так далі... Неподалік дому був аеропорт, тож я марив польотами. Потім дитячі, юнацькі мрії втілились — я літав на планері. Захоплювався велосипедними поїздками, відтак мореплавством і дельтапланеризмом. Коли оженився, переїхав в містечко Поліце — там, у свої 34 роки, я закохався в каяки.

МД: І ця любов до каяків затягнула вас раз і назавжди?

АД: Так, я став різностороннім веслувальником — можу навіть нескромно похвалитися, що найрізнобічнішим у Польщі, бо вмію веслувати каяком гірськими й низинними річками, в морі й океані. Мене все це захоплює. Хтось спеціалізується на чомусь конкретному, а я люблю все. Моя вічна проблема: від чого відмовитися? У голові завжди купа ідей — я б туди поїхав, туди б полетів. Проблема лише в тому, що не можна бути в кількох місцях водночас. Є багато можливостей і ще більше бажань, люди часто підкидають нові задуми. Зазвичай відповідаю: «Слухай, я вдячний за ідею, але в мене стільки своїх, що несила впоратися». Або: «Ти мені не підказуй, а сам зроби». Колись мені друзі говорили: «У нас теж є такі ідеї, навіть кращі. Тільки різниця між нами в тому, що ти свої реалізуєш». Так, я реалізую, а вони зі своїми живуть усе життя.

МД: Як вам вдається їх втілювати?

АД: Я завжди готувався до своїх амбітних ідей. Знав, що це складні заходи, але цим вони мене ще більше захоплювали. Я не брався до них з голими руками, це ніколи не були самовбивчі пригоди. Мене люди вітали, говорили: «Олєку, тобі вдалося переплисти Атлантику!» Але нічого мені не «вдалося». Я перетнув Атлантику, бо добре підготувався. Я не роздумував, чи в мене вийде, я не міг дозволити собі ризикувати життям. Якби я знав, що може не вдатися, то б сидів удома. Я надто люблю своє життя!

Алєксандер Доба, 2020. Джерело: Вікіпедія

МД: Яка ваша улюблена експедиція каяками?

АД: Найкраща відбулася 2000 року. Я поплив із Поліц в Нарвік, за полярне коло. Друзі запитували: «Ти колись був у Норвегії?» — Говорю: «Ні, не був». — «А когось там знаєш?» — «Ні, не знаю». «А мову розумієш?» — «Ні». Для багатьох такі ідеї були дивні, страшні, мене ж вони притягували як магніт. Не знаю? То дізнаюся! Порозуміємося. Невідоме — це завжди пригода. Саме це мене захоплює.

МД: У вас є страх?

АД: Я — інженер-механік. Тобто конкретна людина. Звісно, що в мене теж є страхи: якби їх не було, я б давно загинув. Я намагаюся підготуватися до небезпек, які можуть чатувати там, куди вирушаю. Не люблю ризикувати. І не шукаю небезпеки, бо мої експедиції і так достатньо небезпечні.

У мене міцна психіка — це дуже важливо. От у Бразилії, наприклад, на Амазонці на мене напали бандити з вогнепальною зброєю й ножами. Можна сказати, вони випробували мою психіку, коли цілилися в мене. Нікому не бажаю бути в ситуації, коли тобі до чола приставляють карабін чи револьвер. Жахливе відчуття. Але я з ними провів переговори. Тож психіка в мене міцна, перевірена бандитами.

МД: Ви інтуїтивно знали, що робити?

АД: Так. За першим разом п’ятеро бандитів грабували мене три години. Конфлікт наростав, спочатку вони говорили, що друзі, а потім виявилося, що бандити. Паскудне відчуття, коли тебе залякують. І револьвером, і карабіном, і мачете. «Давай кокаїн», — говорили вони, ламаючи мій каяк. Я залишився живий, і мені дуже пощастило, бо двоє знайомих із Ґданська загинули під час схожого нападу в Перу. Мене ж тільки пограбували.

МД: Окрім міцної психіки, у вас величезний заряд позитивної енергії. Звідки він?

АД: Я невиліковний оптиміст. Навіть якщо діється щось погане, намагаюся бачити в цьому щось добре. У мене склянка завжди наполовину повна. У найдовшій подорожі в мене була 47-денна пауза. Півтора місяця. Я тоді втратив засоби комунікації. Але думки були позитивні. Я жартував, що принаймні тут тиша і спокій, ніхто мені не деренчить над вухом. А звідки я черпаю енергію? Від людей. Коли передаю їм свою, а вони радіють і світло реагують на зустрічі зі мною, бо я намагаюся розповідати живо, цікаво. Я збираю від них стільки енергії, що просто не можу поглинути всю і роздаю її далі.

Знаєте, я не належу до самітників. Дехто думає, що позаяк я стільки місяців проводжу в океані, то точно якийсь відлюдник. Але це неправда! Я дуже товариський і радісний. Крім того, я егоїст і ці експедиції організовую передусім тому, що вони дарують мені радість. Мені, нікому іншому. Я не роблю цього, щоб комусь сподобатися чи щось довести.

МД: А які ваші життєві авторитети?

АД: Часом на зустрічах я цитую два речення сера Ернеста Шеклтона — дослідника полярних регіонів, переважно Антарктиди. Це дуже відважна людина. Я змінюю тільки перше слово. Він говорив «море», а я кажу «вода». «Вода — стихія, яку неможливо перемогти. Треба самому бути непереможним». Тож я переплив океан тільки тому, що не здався. Журналісти часто писали: «Алєксандер Доба підкорив Атлантичний океан, переміг його». Та де там! Я його просто переплив. Я не мав наміру ані боротися з океаном, ні його підкорювати, ні тим більше перемагати.

МД: А за що, на вашу думку, варто боротися?

АД: Найважливіше в житті — саме життя. Нічого кращого поки не вигадали. Коли я був ще дуже юний, гадав, що житиму насичено, але недовго. Не думав, що доживу до пенсії. Але з часом поняття старості змінюється. Зараз мені 74, але я не можу нічого сказати про старість — відчуваю, мені до неї ще далеко.

Головне — дбати про своє життя, не легковажити ним, бо воно одне. Піклуватися про здоров’я. Мої колеги часто говорять: «Олєку, ти їздиш у ці експедиції, бо тобі дозволяє здоров’я». Я ж їм на це: «А може, навпаки? Може, мені здоров’я дозволяє, бо я постійно активний, рухаюся, а не сиджу на дивані перед телевізором?» Дуже важливо бути активним. Тоді можна реалізувати різні речі. І дуже важлива сім’я. У мене дружина, двоє синів і три онуки.

Інколи мене запитують, чому я почав їздити в експедиції тільки на пенсії. А що би люди сказали, якби я їздив кілька десятиліть тому, коли хлопці були геть малі? Несерйозно було б наражати дітей на сирітство. А так я вже пенсіонер — паразит суспільства, доходу не приношу. Як загину, то однією проблемою менше (сміється).

МД: У багатьох ваших розповідях з’являється тема вдячності.

АД: Вдячність іншим — дуже важлива річ. Бо неправда, що в океані й інших експедиціях я був сам. Сам я б ніколи цього не реалізував. Мені була потрібна допомога багатьох. Передусім фінансова. Першу океанську подорож я планував уже на пенсії. Так, не було проблем з відпусткою і не довелося просити керівника про відгул, але я шукав спонсорів. Я — солідна фірма. Якщо комусь щось пообіцяю, то завжди дотримаю слова. Тим більше, що в планах були й інші експедиції. Я не обіцяв багато, підходив до ідей розсудливо. Але всіх обіцянок дотримав. Найбільше вдячний Анджею Армінському, якого переконав спроєктувати й збудувати для мене каяк. Якби не його довіра, нічого б цього не було. Усебічну допомогу надавав Пйотр Хмєльніцький. Йому завдячую медіапідтримкою і різними відзнаками. Я також дуже вдячний дружині. Ми одружені вже понад 40 років. Ми не ідеальна пара: то краще, то гірше. Але я навіть тішуся, бо дружина так загартувала мені нерви, що потім в океані вже нічого не лякало (сміється). Я дуже їй вдячний.

МД: А які ваші подальші плани?

АД: Знаєте, після моїх експедицій журналісти писали, що я повернувся з подорожі життя. А я собі так думаю: «А яка це — подорож життя? Моя наступна поїздка точно буде ще цікавіша і ще краща». Завжди ця «подорож життя» була десь попереду. Зараз на мене також чекає чудова пригода.

Після трьох рейсів я сказав собі: більше жодних океанських експедицій. Але через рік уже знав, що невдовзі повернуся в океан. Люди питали: «Як це? Ти ж говорив, що ні, а тепер змінюєш плани?» Не змінюю. Я попливу не каяком, а весловим човном. Коронавірус скоригував мої плани, я змушений відкласти їх це ще на рік, але планую вирушити з Канарських островів на Кариби.

Переклала Ірена Шевченко

Редакція висловлює вдячність порталу Siedem Ósmych за можливість публікації

P.S. Інтервʼю було опубліковано в січні 2021 року, а незабаром Олександр Доба відправився в Танзанію, щоб здійснити свою чергову мрію — підкорити Кіліманджаро. За повідомленням провідника, який його супроводжував, вони зійшли на вершину 22 лютого близько 11-ї год ранку. Мандрівник сказав, що він у чудовій формі, але перш ніж зробити фотографію на памʼять, захотів хвилинку перепочити. Відтак утратив свідомість і невдовзі помер. Супутники намагалися надати першу допомогу, але безуспішно.

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram