У нього яскраво блакитні очі. Та ще й такі жалісливі , наче в голодного собаки, який просить їсти. Обличчя приємне, трохи спотворене болем. Легкий заріст. Він лежить на лікарняному ліжку, по шию вкритий вовняним пледом, руки підклав під голову. Гідний жалю чи жалюгідний? Дозволяє себе фотографувати кивком голови, говорити не хоче. Клац! — Христя, моя дружина, робить знімок.

Військовополонений у таборі. Фото: Христина Бурдим

Якби я побачив це фото без контексту , то, мабуть, навіть би поспівчував йому. Але не тут і не зараз. Він — російський солдат, який прийшов в Україну вбити мене. Гаразд, може, не мене конкретно, але все ж. Раніше він міг бути в Бучі, Ізюмі чи Маріуполі й стріляти в потилицю цивільним. Тепер цей чоловік точно не становить небезпеки: він військовополонений. Один із багатьох тисяч полонених.

Ми в лазареті табору військовополонених неподалік західного кордону України. За хвилину лікарка просить відвідувачів покинути палату. Женевська конвенція , яку я встиг вивчити як свої п’ять пальців, передбачає безоплатне надання полоненим медичної допомоги.

*

Держава , що утримує їх у полоні, зобов’язана забезпечувати безоплатне утримання і надавати безоплатну медичну допомогу, якої вимагає їхній стан здоров’я.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими , стаття 15

Раніше , до 24 лютого 2022 року, цей табір був звичайною колонією з українськими в’язнями, але його призначення змінилося: тепер це тимчасовий дім для тисяч російських солдатів. Величезна прямокутна територія, огороджена парканом із вартовими вежами. Кілька сірих невиразних споруд всередині.

Я тут як представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Це українська міжвідомча структура , що займається обміном полоненими та допомогою їхнім родинам. У табір ми привезли журналістів (переважно іноземних), щоби показати, в яких умовах Україна утримує росіян. Заступник керівника табору, Роман, веде групу територією колонії — наче гід провадить туристів на екскурсії.

— Ось там , — простягає руку , — ви бачите будівлю з казармами , де полонені живуть. А просто попереду — наша церква.
— Якої конфесії? — запитую.
— Українська греко-католицька , — відповідає Роман.
— І ходять сюди росіяни? До уніатів?
— Не всі , але більшість ходить.

*

Військовополонені мають право виконувати свої релігійні обов’язки , зокрема відвідувати служби, що відповідають їхній вірі.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими , стаття 34

Біля церкви , що насправді є капличкою, невелика купа піску. З-за рогу будівлі з’являються полонені в синіх робах, навантажують пісок на тачки й везуть кудись углиб табору.

— Вони так схожі на людей , — раптом каже один із українських журналістів.

Військовополонені у таборі. Фото: Христина Бурдим

Далі простуємо стежкою. На стіні — портрети українських гетьманів доби Козаччини.

Табір. Фото: Христина Бурдим

— Це , — усміхається Роман , — щоби полонені могли трохи вивчити українську історію. Щоби знали , що українці та росіяни — не один народ.

Нам відчиняють хвіртку й ми опиняємося на спортивному майданчику. Турніки , бруси, волейбольний та футбольний майданчики з лавками навколо.

*

Поважаючи особисті вподобання кожного військовополоненого , держава, що утримує в полоні, сприяє практиці влаштування для військовополонених інтелектуальних, освітніх та оздоровчих занять, спортивних змагань та ігор.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими , стаття 38

Футбольний майданчик на території табору. Фото: Христина Бурдим

У футбол ніхто не грає зараз , тож Роман веде нас далі, щоби показати казарми, де полонені сплять. Це просторі кімнати з двома рядами акуратно застелених ліжок. Чисто, запах приємний, вікна великі, без ґрат.

Казарма в таборі. Фото: Христина Бурдим

Кімната відпочинку в таборі. Фото: Христина Бурдим

Мені відразу пригадуються розповіді українців , які повернулися з російського полону:

Михайло , український військовий, звільнений з російського полону

Зовсім нічого не було — ні телевізора , ні газети чи радіо, ні тим більше телефонів. Дехто навіть не знав, коли день, а коли ніч. І котра година не знали, бо була заборона на годинники.

Сергій , український військовий, звільнений з російського полону

Зв’язку жодного , навіть годинник був табу. Живеш майже у пітьмі, лише лампочка світить цілу добу: що перша ночі, що перша дня — однаково. Коли приносять їжу і воду, розумієш, що це, умовно кажучи, ранок. У всіх інших випадках живеш поза часом.

Розповіді українських військових про умови перебування в російському полоні майже однотипні: полонених здебільшого тримають у підвалах без права вийти на вулицю. Перевірити це неможливо. У місця утримання Росія не допускає ні Червоний Хрест , ні журналістів. Натомість табір для російських полонених в Україні завжди відкритий для всіх. Представники Міжнародного комітету Червоного Хреста та журналісти приїжджають сюди мало не щотижня.

*

Між ліжками — тумби. На кількох — книжки: Біблія і ще щось про історію Росії.

Кімната в таборі. Фото: Христина Бурдим

— Де вони це взяли? — питаю.
— У бібліотеці , — відповідає Роман.

Йдемо в бібліотеку. Видно , що її відвідують рідко. Українськомовні видання припадають пилюкою. Стоси літературних журналів завалилися на бік, поправляю їх. В одному з номерів зі здивуванням знаходжу повість свого приятеля. Утім переглядати ніколи — Роман оголошує, що полоненим час їсти.

*

Основний добовий раціон повинен бути достатнім за кількістю , якістю й різноманітністю — щоби підтримувати добрий стан здоров’я військовополонених та запобігати втраті ваги або розвитку недостатності харчування.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими , стаття 26

Працівники табору шикують полонених надворі прямокутними групами й одну за одною заводять їх у приміщення.

Військовополонені на шикуванні. Фото: Христина Бурдим

Там ці геометричні фігури перетворюються у живий ланцюг , який тягнеться з першого по третій поверх, де розташована їдальня. Приблизно сотня полонених російських солдатів. За командою вони зупиняються, стають лицем до стіни, склавши руки в замок за спиною, а журналісти проходять повз них угору.

Військовополонені. Фото: Христина Бурдим

Сходи настільки тісні , що ми майже торкаємося полонених.

Військовополонені на обіді. Фото: Христина Бурдим

Їдальня велика і простора. Після спожиття їжі полонені хором кричать українською мовою: «Дякуємо за обід!». Може , це і є знущання з полонених, про яке згадується в одному зі звітів моніторингової місії ООН?

Військовополонені на обіді. Фото: Христина Бурдим

Цікаво скуштувати , чим їх годують. Беру собі порцію: трохи водянистий гороховий суп, вінегрет, макарони з маленьким шматком м’яса й багато хліба. Хліб смачний — його печуть просто тут, самі ж полонені. Їжу готують теж вони. Типова їдальня, наче на якомусь заводі. Можна наїстися, іноді навіть смачно.

Обід у таборі. Фото: Христина Бурдим

*

Українські полонені повертаються в середньому на 20–30 кілограмів худішими , ніж до полону. Іноді втрачають й 40–50 кілограмів.

Олександр , український військовий, звільнений з російського полону

Питної води не було , давали лише технічну. Їсти давали російський сухпайок. Одну порцію на трьох — ділили самі.

Після обіду російські полонені можуть зателефонувати рідним. За графіком. З кількома операторами та вартовою заходимо у маленьку кімнату з телефоном. Один хлопчина , москвич, уперше з моменту полону дзвонить додому. Геть юний, років, може, 22. На руках та шиї англомовні татуювання.

Військовополонений телефонує додому. Фото: Христина Бурдим

Найімовірніше , це «чмобік» — так називають російських мобілізованих. З Москви лунають гудки, нарешті жіночий голос спокійно і буденно відповідає: «Алло». Полонений так само буденно каже: «Привіт , мамо!». Запитує , як справи, та відповідає, що у тата ковід, але все добре, як у нього? «Я в полоні» , — каже хлопчина і починає плакати.

Мені його не шкода — він прийшов сюди вбити мене. Врешті , його рідні принаймні знають, що він живий і мають змогу хоч іноді з ним говорити. Згадую свого приятеля Богдана, у мирний час українського письменника, а з початку російського вторгнення — солдата Збройних Сил України.

24 грудня 2022 року ми з Христею вперше відзначали Святвечір , як більшість у світі, — за григоріанським календарем. Запросили друзів, приготували традиційну кутю і ще 11 страв. Чим вечеряв того вечора під Бахмутом мій приятель Богдан, я не знаю. Можливо, якісь волонтери таки передали кутю? Знаю, що після вечері його з побратимом командування відправило на передову позицію. Уже звідти він передав рацією, що обоє потрапили під обстріл і поранені: Богдан легше, його напарник важче і потрібна підмога. Це було востаннє, коли він виходив на зв’язок.

Підмога пробитися не змогла , а безпілотник виявив, що позицію захопили росіяни. Ні Богдана, ні побратима не було видно. Досі ніхто нічого не знає про долю Богдана. Можливо, він загинув. Можливо, потрапив у полон. Росія переважно не надає можливості українським полоненим спілкуватися з родинами. Історій, подібних до Богданової, — тисячі.

*

Іноземних журналістів цікавлять вагнерівці — полон для них — фактично повернення в зону комфорту , адже, нагадаю: табір — нашвидкоруч перероблена колонія, імовірно, у рази краща, ніж те, до чого вони звикли на батьківщині. При цьому серед російських полонених хтось розпускає неправдиві чутки, мовляв, українців у Росії утримують краще.

В’язні здебільшого фізично міцні , але є винятки. У чоловіка в окулярах приємний оксамитовий голос, добре поставлена мова, він роздає інтерв’ю англійською. Москвич. Там його посадили на десять років за розповсюдження наркотиків. Сім з половиною уже відсидів, потім підписав контракт на шість місяців і поїхав на фронт. Умова контракту проста: вижив — маєш амністію. Війну не засуджує, спосіб «мобілізації» серед ув’язнених підтримує, як «розумний». Розмірковує про те, що росіяни й українці, якщо й не один народ, то дуже схожі:

— Ми , — каже , маючи на увазі росіян, — воюємо наче з дзеркалом.

Запевняє , що сам нікого не вбивав, взагалі жодного разу не стріляв. У полон буцімто потрапив під час першого ж свого бою. Так тут кажуть геть усі — і що нам залишається, як не повірити їм на слово?

*

З військовополоненими необхідно завжди поводитися гуманно.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими , стаття 13

Христя продовжує фотографувати. Щоразу чемно запитує у полонених росіян дозволу російською і лише тоді натискає на кнопку.

Військовополонений у таборі. Фото: Христина Бурдим

Ця зйомка — частина її фотопроєкту про страх. Тут , у стінах табору, вона свідомо зіткнулася з ним впритул. Ось вона стоїть навпроти свого першого російського солдата — міцної статури, у синій робі.

Військовополонений у таборі. Фото: Христина Бурдим

Бачу , як їй стає фізично недобре, але вона себе опановує та робить перше фото на старенький полароїд.

Найважче стає у майстерні , де полонені працюють — роблять вуличні меблі.

Майстерня в таборі. Фото: Христина Бурдим

У багатьох в руках невеликі ножі , паяльники та інші інструменти, які за бажання вони можуть використати як зброю. На десять військовополонених всього лише двоє візуально беззбройних наглядачів.

— Повірте , — заспокоює нас заступник керівника табору , — не варто боятися. Вони тільки й чекають , щоб їх обміняли. І не хочуть ускладнювати собі життя.

Можливо , я б повірив, якби не безліч прикладів жахливих російських звірств, як-от відео публічної страти звільненого з українського полону вагнерівця Євґєнія Нужина, яке з’явилося у мережі в листопаді 2022 року. Наприкінці ролика його «колеги» з приватної військової компанії начебто розбивають йому голову кувалдою — «за зраду». Раніше Нужин, потрапивши в український полон, дав інтерв’ю одному ютуб-каналу, в якому стверджував, що здався добровільно, бо хоче воювати на боці України. Потім його обміняли на українського полоненого, а згодом — відео з кувалдою.

Згадую цю історію недарма , дивлячись на великі руки професійних російських злочинців — багатьом із них після такої публічної страти, мабуть, не надто хочеться повертатися додому, а український табір здається курортом.

— А не хочеться , — запитує Христя у нашого гіда Романа, — зробити їм боляче?

— Може й хочеться , — усміхається чиновник. — Але правила — є правила. Ми ж цивілізована країна.

*

Перше неписане правило серед працівників Координаційного штабу: не розпитувати про полон у звільненого. Українці , які повернулися звідти, говорять мало і неохоче. Кажуть про часті тортури. Наприклад, про так званий «коридор» — коли наглядачі стають обабіч групи етапованих українських полонених і луплять їх чим заманеться.

Олександр , український військовий, звільнений із російського полону

Показують: свіжі , відрізані голови наших хлопців, насаджені на арматуру. Один із росіян каже: «Це Едік, а це — Валєра. Вони хотіли, щоб все було за Женевськими конвенціями. Ти теж хочеш за конвенціями? Місце для третього є».

У лексиконі українців , які пережили полон, багато жаргону. Наприклад, слово «обнулити», яке означає вбивство полоненого.

Ми виїжджаємо з табору , коли темніє. Російські полонені дивляться телевізор. Українське телебачення.

*

Я працював у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими кілька місяців. Найважче у цій роботі — говорити з родичами українських полонених та зниклих безвісти. Один із моїх колег , Тарас, колишній військовий, ось так прокоментував свій перший робочий день у Координаційному штабі:

— Іноді після бою я збирав шматки тіл загиблих побратимів , — закурюючи цигарку , каже Тарас. — Думав , що все вже бачив і став циніком, якого нічим не здивуєш. Але виявилося, ні, — зворушило. Оці люди.

Координаційний штаб — багаторівнева структура. Група людей , яка займається аналітикою, переговорами та обмінами, працює окремо, в таємних місцях. Є ще проєкт «Хочу жить», спрямований на те, щоб росіяни добровільно здавалися у полон — його працівники теж сидять у засекреченому приміщенні. А є громадська приймальня, де я і працював. Приймальня останньої надії.

Щоранку , ще до відкриття офісу, перед дверима черга — переважно з жінок різного віку. Уста стиснуті, погляд розгублений. Матері, дружини, сестри, доньки. Дехто плаче. Багато хто налаштований агресивно. Вони місяцями не знають, що сталося з їхніми рідними. Офіційно більшість із них вважається зниклими безвісти. Можливо, загинули. Можливо — у російському полоні. Росія мовчить. Інформацію доводиться збирати по крихтах.

Приходять окремо і групами. Переважно — групами , в які об’єднуються за різноманітними принципами. Дехто приходить один раз, інші — постійно. Приходять навіть ті, хто уже точно знає, що їхній чоловік загинув — підтримати інших. Приходять також родичі цивільних, яких навіть не взяли в полон, а захопили як заручників під вигаданим приводом.

— У нас проблема , — скаржиться одна з консультанток штабу. — Не вистачає серветок. Люди постійно плачуть.

Що кілька днів телефонує пані Настя. 2021-го її син закінчив військову академію з відзнакою головнокомандувача ЗСУ. У березні 2022 року потрапив у полон під Києвом. З ним нема зв’язку. Пані Настя вимагає , щоб її сина щонайшвидше обміняли на російських полонених. Час до часу погрожує, що приїде під приймальню і влаштує одиночний пікет:

— Ви — людиноненависницька організація , яка навмисно не хоче повертати мого сина , — каже жінка.

— Але це не ми , а Росія тримає вашого сина в полоні! — відповідає консультант.

Насправді всі її розуміють. Кожна мама робить усе , що може, щоб повернути сина. І кожна вважає, що саме її сина треба повернути якнайшвидше.

Уже наступного дня Настя телефонує , щоб попросити вибачення та подякувати за роботу. Проте ще за день відчай штовхає її на нові погрози. Цього разу вона знову обіцяє, що приїде з пікетом, а також зателефонує в іноземні ЗМІ та дасть велике інтерв’ю. Консультант заледве переконує її не робити цього. Публічність у питанні полону — зло. Що більше пишуть про ув’язненого, то більше він, умовно кажучи, «зростає в ціні».

*

Одна з емоційно найважчих зустрічей за час моєї роботи у штабі — з родинами полонених полку «Азов». На початку російського вторгнення у березні 2022 року кілька тисяч азовців опинилися в оточенні в Маріуполі. Згодом вони відійшли на територію Азовсталі , де тримали оборону до травня. У «Азову» закінчувалися боєприпаси, харчі та питна вода. Врешті, за наказом командування вони здалися росіянам у полон. Невелика частина азовців на разі звільнена, але більшість — досі у полоні. Причому до них в Росії особливе ставлення — особливо жорстоке.

На тій зустрічі із представником штабу , який займається перемовинами з російською стороною про обміни, були десятки родичів азовців. Вони кричали навперебій: розповідали про відомі їм тортури, вимагали залучити до переговорів про звільнення Папу Римського та президента Туреччини Ердогана. Раптом одна з присутніх підвелася:

— Я тут лише заради солідарності. Моя боротьба закінчена. Мій чоловік був серед полонених азовців у колонії в Оленівці , коли її обстріляли росіяни. Як ви знаєте, були десятки загиблих. Місяцями я нічого не знала. Росія не давала ніякої інформації, а Україна казала, що вашого чоловіка нема серед загиблих. Аж поки я сама не оплатила ДНК-експертизу і тоді виявилося… (довга пауза) виявилося, що мого чоловіка більше нема.

Кілька секунд триває тиша , жінка сідає і всі знову починають хором кричати, вимагаючи повернути своїх рідних.

— Ви розумієте , що це не я утримую ваших рідних і не можу просто взяти й повернути їх? — з відчаєм запитує перемовник. — Не хоче Росія їх відпускати! Єдина пропозиція з тієї сторони була обміняти чотирьох їхніх льотчиків на одного нашого азовця.

— Чого ж ви не погодилися?! — хором кричать жінки.

— Тому що , вибачте, але це не рівноцінно, — переконує він родичів. — Пілот цінується найвище. Це роки підготовки. У відповідь ми запропонували обміняти цих льотчиків на усіх українських полонених жінок.

*

Іноді у штаб приходять звільнені з полону — подякувати. Першим звільненим , якого я побачив, був чоловік років 30 у спортивному костюмі, але навіть в іншому одязі він би нагадував спортсмена. Міцно потис усім руку, щоразу представляючись і усміхаючись: «Дмитро».

Дмитро приніс у штаб два київські торти — подякувати за звільнення. Я почувався самозванцем , адже точно нічого для цього не зробив. Дмитро був військовим медиком у Маріуполі. Медик він і в цивільному житті. А ще — футбольний арбітр.

— Після реабілітації на серйозні матчі ще не призначали , але юнацьку прем’єр-лігу вже відсудив, — похвалився Дмитро.

Через місяць після звільнення він уже майже відновив вагу і лише ледь помітно кульгає. Йому пощастило.

*

Кожен обмін полоненими — свято. Наприкінці такого робочого дня працівники штабу збираються у конференц-зал на нараду. На великому столі — шматки піци. Хтось із керівництва виголошує один і той самий трохи пафосний , але важливий тост: «Повернемо кожного!».

У такі миті хочеться вірити , що так і буде. З полону повернеться і мій приятель Богдан, і син пані Насті, і сотні-сотні інших. І всі росіяни з табору теж повернуться додому, та й узагалі всі росіяни заберуться нарешті геть.

Військовополонений у таборі. Фото: Христина Бурдим

*

Ще перед початком роботи над цим текстом український редактор запитав мене: чи іноземний читач не сприйматиме написаний українцем текст , в якому розповідається про умови утримання українських та російських полонених, як свідому чи несвідому маніпуляцію? Тоді я не мав та й досі не маю, що на це відповісти. Можу хіба покласти ліву руку на серце, а праву на Біблію, Коран, Тору, Веди, Авесту та інші священні писання, і урочисто запевнити, що написав лише правду і нічого крім правди.

Територія табору. Фото: Христина Бурдим

У тексті використані матеріали телеграм-каналу Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.

Більшість імен змінено з міркувань безпеки.

Текст створено в рамках проєкту «Українські автори для Європи. Європа для українських авторів» , організованого порталом Rozstaje.art. Проєкт фінансується Міжнародним вишеградським фондом, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.